Крик журавля не проґав, що між хмар у небі щороку
Голос лункий подає — то знак виразний для тебе:
/450/ 3 плугом у поле виходь. Зима вже — не за горами,
З нею — дощі. А хто без вола — зойкне серце у того[166].
Ось коли в стайні своїй треба мати волів криворогих.
Легко-бо мовить: «Позич мені воза й воликів пару» —
Легко й відмовить: «Волики в мене, бач, у роботі».
Інший похвалиться: сам, мовляв, собі воза зладнаю.
Глупий! Не знає, що віз — то сотня частин усіляких!
Ними завчасу слід запастись, щоб були під рукою.
Тільки-но перший сіяти день умирущим заблисне —
Всяк за роботу, слуга чи господар, жваво берися.
/460/ Час для оранки — ори, хай суха земля, хай волога.
З раннього ранку гаруй, щоб нива рясно родила.
Сій навесні, та й літній повтор тебе не обмане.
Поки рілля ще пухка засіяти пар не барися.
Поле під паром од бід вбереже, дітей нагодує.
Зевсові, що під землею, молись і чистій Деметрі,
Щоб урожаєм Деметри засів святий тебе втішив,
Щойно рукою торкнешся чепіг, а пужалном гострим —
Спини волів, які, напинаючи ремінь яремний,
Плуг починають тягти. Позаду, з мотикою, хлопчик,
/470/ Раб, хай клопоти птахам завдає — засипає землею
Зерна, за плугом йдучи. Порядок — ось що найкраще
Для умирущих людей, а найгірше — то непорядок.
Так, у належний час, як похилиться колос налитий,
Тільки б Олімпу владáр сівбі кінець дав щасливий, —
З глеків своїх павутину зметеш тоді і, сподіваюсь,
Радісно буде тобі, що пожитком себе забезпечив.
Ситим зустрінеш весну й турбувати інших не будеш,
Радше хай інші — до тебе звертаються по допомогу.
А коли з обертом сонця засієш землю священну,
/480/ Хильки, в поросі весь, у жменьки братимеш бідний
Свій урожай; зв’язавши сніпки й до кошика склавши,
Йтимеш додому хмурний, і мало хто й гляне на тебе.
Втім, по-різному Зевс помишляє, егідодержець, —
Мислі його розгадать не під силу смертній людині.
А коли пізній зробиш посів, то ліки й на те є:
Лиш перший раз закує, у дубняку десь, зозуля[167],
Втішивши серце смертних людей на землі неозорій,
Зевс на третій день задощить і дощитиме, поки
Врівень не стане з копитом вола, — ні більше, ні менше.
/490/ Ось тоді пізній орач — із раннім зрівнятися може.
Все це у серце добре вклади, щоб тебе ізненацька
Не перестріла ні світла весна, ані сльоти похмурі.
В кузні на лаву не присідай, не шукай, де в теплі б ти
Міг побазікать[168] собі, коли холод завадою в праці:
Хто роботящий — знайде для себе й удома роботу.
Дбай, аби під час лихої зими ти не втрапив у скруту:
Ноги припухлі худими руками обмацувать будеш.
Часто нероба, пусту підживляючи в серці надію,
Геть обіднівши, на негодящі пускається вчинки.
/500/ Мало ж добра в тій надії[169], якою бідак себе тішить,
Сівши десь поміж базік, хоч у рот що вкинуть не має.
Слуг попереджуй своїх, дарма що спека надворі:
«Літо не завше грітиме вас — наладжуйте хижі!»
Місяць Ленáйон[170] — пора, коли часто гине худоба.
Бійся його й морозів, що лютують тоді, як шмагає
Землю Борей, що із Фракії дме, годувальниці коней,
Високо в морі широкому буйні збиваючи хвилі,
Ревом до нього земля й ліси озиваються ревом,
Валить висококронні дуби й розложисті сосни
/510/ Він і схилами гір, де на землю впаде живодайну,
Ліс же — дерев незчисленних стогоном відповідає.
Звірі — й ті тремтять усім тілом, хвоста підібгавши,
Навіть порослі шерстю густою: проймає їх вітер
Наскрізь, аж до кісток, хоча груди їхні — у кудлах.
Пройме й волові шкуру Борей — нема йому стриму.
Й кіз, хоч які патлаті вони, заморозити може,
Кіз, але — не овець: аж надто густа у них вовна.
Старшу людину підтюпцем біг хіба що врятує,
Й дівчині він не страшний, хоча шкіра ніжна у неї:
/520/ Дома вона, у теплі, коло матері перебуває —
Ще ж їй чужі Афродіти діла, золотої богині;
Тіло, неторкане ще, омивши й оливкою потім
Гарно змастивши, лягає до сну вона в дальній кімнаті,
В пору зимову, коли, без вогню, в убогому схові
Ногу безкосте[171] гризе; йому ж бо там сонце не вкаже,
Де б яку можна поживу знайти: воно об ту пору —
Звернене ген, де оселі й міста темношкірого люду;
Еллінам всім воно скупо в ті дні свого світла вділяє.
Все, що у лісі тоді, хай рогате воно хай безроге,
/530/ Тільки зубами подзенькує, схову шукаючи в хащах.
Кожне створіння лиш одного усім серцем жадає:
Десь у ярузі знайти укриття чи у скельній печері.
Люди ж тоді до триногих істот якихось подібні[172]:
Мовби хто спину переламав, голова до землі аж
Звішена; так і бредуть, білий сніг щоб не сік їм у вічі.
вернуться
166
…
вернуться
168
вернуться
169
вернуться
172
…