Як п’ятдесят минуло вже днів після сонцестояння
І до кінця добігає пора спекотлúвого літа,
Ось тоді й час у море пускатися смертному люду:
Цілим повернеш судно, не втоне й той, хто на ньому,
Сам Посейдон, землі потрясатель, хіба що зумисно
Хоче згубити когось, а чи Зевс, богів повелитель,
Добрий-бо хто чи лихий, — у їхніх руках його доля.
/670/ Подуви світлі тоді, та й море — тихе, безпечне.
Сміло тоді вітрам поручай судно бистрохідне,
В море спускай, усілякого краму напакувавши.
Та з поворотом не зволікай, скоріш повертайся,
Ні на вино молоде не чекай, ні на сльоти осінні,
Ні на дихання зими, на потужні подуви Нота —
Хвилі він гонить, шмагаючи їх осіннім, од Зевса,
Ливнем тугим, і море тоді — то одна небезпека.
Дехто пливе й навесні, коли на гілках смоківниці,
На самих кінчиках, перші, дрібні, що ледь розпустились,
/680/ Удовжину, мов воронячий слід, помітить листочки.
Знов тоді море доступним стає; плавба та, одначе,
Ой, нелегкою бува! Не схвалю я такої затії —
Серце до неї, бач, не лежить: якась вона, наче
Крадена; тут не уникнеш біди. Але люди — немовби
Розум засліплено їм — і в таку рушають дорогу:
Не багатіти для них — то все одно, що не жити.
Страшно, однак, загибати між хвиль, отож, моя рада:
Спершу докладно усе це продумай у серці своєму.
Й ще: на містке судно не клади геть усе, що лиш маєш, —
/690/ Більшу частину дома лиши, на судно бери — меншу:
Прикро, ще й як, коли все забере тобі буряна хвиля,
Прикро — коли ти віз завантажиш так, що аж трісне
Вісь, — і все, що на ньому було, змарнується махом.
Міри в усьому пильнуй[190], а ще — догідної миті.
В пору належну й жінку впроваджуй під свою крівлю:
До тридцяти щоб тобі бракувало не надто багато
І лише трохи за тридцять було, тоді ти й женися.
Років чотири дівча хай цвіте[191] — й тоді іде заміж.
От дівча ти й бери: добрих звичаїв краще навчиться.
/700/ Ще ж і таку вибирай, що живе по сусідству з тобою:
Добре лиш поміркуй, щоб сусідам на сміх не женитись.
Для чоловіка найбільше добро, коли жінка у нього —
Добра, а зло найбільше тоді, коли — негодяща,
Спрагла гостин. Така, хоч якого б мала вельможу, —
Спалить його без вогню, молодого — в старця оберне.
Кару богів на себе накликати остерігайся.
Друга ніколи, хай би який, не прирівнюй до брата.
А прирівняв — то зла ж йому перший не заподіюй
І не бреши, не мели язиком. А коли вже тебе він
/710/ Перший скривдить словом лихим чи вчинком поганим —
Не забувай відплатить йому двічі. А коли схоче
Знову дружити, вину свою визнавши, не відвертайся:
Друга на друга міняє весь час — погана людина.
Не задивляйся лишень: лице — оманює часто.
Надто гостинним не будь, як, рівно ж, — і негостинним,
З добрими — не ворогуй, з лихими — не родичайся.
Вбогим життям не смій дорікати ніколи й нікому:
Вбогість, що душу гризе, — то дар богів невмирущих.
Неговірливий язик — людини скарб найцінніший,
/720/ Ласка найвища — коли всьому міру дотримати вмієш.
Щойно обмовиш когось — тебе ще гірше обмовлять.
Сів до гостини у складчину, то не сиди, як та хмара:
Доста веселості тут, видатки ж — геть невеликі.
Зевса чи інших богів, коли ушановуєш вранці
Густо-червоним вином, — перед тим помий собі руки,
А не помиєш — не вчують тебе й моління відкинуть.
Стоячи, ще й до сонця лицем, — не мочися ніколи,
Лиш, як за обрій іде й коли виринає з-за нього.
Ні на дорозі того не роби, ані край дороги,
/730/ І не оголюйся: ночі богам блаженним належать.
Той, хто шанує богів, загалом соромливий, — присяде
Одаль десь, при стіні, а чи при якійсь огорожі.
Злігся — не стій голяком серед дому; мокрого прутня
Не виставляй напоказ — відійди, накинь щось на себе.
З похорону повернувсь — відклади діла дітородні:
Краще — по учті, де шанував богів невмирущих.
У вічноплинні води ріки не ступай, перед тим, як
Їм не помолишся, не озирнеш течію ту чудову
Й рук у прозорій, щонаймилішій воді не омиєш.
/740/ Хто ж таки ввійде, з рук не омивши бруду гидкого, —
Не утече од покари богів — біди набереться.
Із п’ятивіття[192] під час веселої учти безсмертних
Темним залізом не смій відтинати сухе — від живого.
Кухля для розливання вина не став на кратéрі,
Поки всі п’ють: біду якусь цим накликати можеш.
Дім будувати почав — будуй його й не зупиняйся,
Щоб не закаркала, сівши на ньому, криклива ворона[193].
Ні для миття не вживай, ні для їжі посудин на ніжках,
Що не служили для жертвопринесень: теж буде кара.
/750/ Хлопець, якому дванадцять, на місце недоторканне,
Щоб не сідав, уважай: чоловічої сили позбавить,
Як і дванадцятимісячний: це — так само недобре.
Ще пам’ятай, щоб тією водою, якою вмивалась
Жінка, — ти не вмивавсь: за це, — пора лиш наспіє, —
Сповна заплатиш. Побачиш, бува, як спалюють жертву, —
З таїнства не насміхайсь, бо й за це бог одміряє кару.
І не мочись в устя рік, що до моря несуть свої води
Чи до джерел; цього уникай, і то найпильніше,
Й не випорожнюйсь: була б і за це не меншою кара.
/760/ Так-от живи. Бережись, як вогню, людської обмови[194].
Легко приходить вона, а нести її — ой як нелегко!
Важко й позбутись її, дарма що легко набута,
І не розвієш її до кінця, раз уже тебе люди
На язиках понесли, а ще ж: вона — то богиня.
вернуться
190
вернуться
191
вернуться
194