Гортаючи «Роботи і дні», читач не раз матиме нагоду всміхнутися, скажімо, коли автор поеми, корінний селянин, напоумляє легковажного господаря: «Глупий! Не знає, що віз — то сотня частин усіляких!» — та й як не всміхнутися, уявивши собі сучасний, космічний, «віз». Але, всміхнувшись, матимемо нагоду й подивуватись: яка неосяжна різниця між тими двома «возами» і яка незначна — між людьми; нинішня людина назагал залишається з тими ж вадами, які так засмучували автора-селюка, що жив мало що не три тисячоліття тому, ба, ще й поглиблює їх — у своїх захопленнях матеріальним та в неувазі до духовного, у переступах належної міри, передусім у тому, що стародавні (та й нинішнє християнство) називали гординею (грец. hybris), — зневажливого ставлення до природи, до землі загалом. У Франковому: «Земле моя, всеплодющая мати…» — ще триває відлуння тих персоніфікацій, про які щойно мовилось; ще пульсує живе чуття єдності людини, часточки, — з неосяжним, незбагненним Цілим.
І тут нас навідує думка: праця, яка «зміцнює тіло», мала б іти в парі зі Словом, що зміцнює і формує душу («Пісня і праця — великі дві сили») — цю пару поєднував у собі автор «Робіт і днів». Іншими словами, гуманітарні науки, тобто ті, що формують людину, роблять її прекрасною (лат. «forma» — краса), гідною цієї назви — «людина», мали б мати принаймні таке поцінування, що й точні науки. Але, зі стрімливим розвитком останніх, терези схилились не на користь гуманітарії (ще від знаної «суперечки ліриків і фізиків»). А щоб виразніше усвідомити собі, про що ця суперечка, пригадаймо: ліра — символ душі, її струн, її настроїв…
Ще один твір Гесіода — «Щит» (Aspis), або «Щит Геракла», належить поетові принаймні у тій частині тексту (1-57), де мова про Алкмену та її чоловіка Амфітріона, отже й про Зевса, від якого вона привела на світ Геракла; це — фрагмент уже згадуваного, що не зберігся до нашого часу, Гесіодового «Каталогу жінок». Подальший текст «Щита» за формою нагадує жанр елліністичних епіллій, тобто невеличких епосів, де поет опрацьовував якийсь окремий епізод, намагаючись дорівняти або й перевершити в мистецтві опису епічного співця. Тут, у «Щиті», як уже згадувалося, — спроба розвинути й по-своєму подати знаний опис щита Ахілла з XVIII пісні Гомерової «Іліади».
Перше, що впадає у вічі, — це прагнення автора в найменших подробицях описати цей дивовижний мистецький виріб, «дивне диво для ока» — щит Геракла (139–320). Схожі різьбярські витвори, певна річ, були на той час, і саме вони спонукали поетів створити й собі, вже засобами слова, фантастичний диво-щит. Такими описами рясніє, зокрема, елліністична епіграма: поети-епіграматисти мовби змагаються з майстрами різця чи пензля — прагнуть показати, що й стилос, як і різець, може з такою ж чіткістю передати найтонші риси зображуваного. Так і «Щит» — своєрідний «екран», на якому від його центру розгортаються найрізноманітніші картини чи кадри, що поєднуються між собою найчастіше засобами контрастного їх зіставлення. «Щит», загалом, — то наче багатопланова картина, яка промовляє (від гуку боїв — до співу цикади), на відміну від пластичного витвору чи справжньої картини, яка мовчить.
У центрі щита, що «сяє, наче сонце» (кажемо: разить очі) — жахний змій з Ерідою на чолі. Змій — наче близьким планом: бачимо його хижий вишкір — два ряди білих зубів та вогненні очі, що сиплють іскри навсібіч. Зображення Еріди, зрозуміло, веде за собою сцени боїв, де зорові й звукові образи (у бою чутно навіть скрегіт зубів Геракла) творять справді дивовижний ефект присутності: здається, що оглядаємо сьогоднішні фантастичні фільми, де являють свою залізну могуть потворні роботи-руйнівники; з тією різницею, що ми бачимо все це на реальному екрані, а античні — на «екрані» своєї уяви: вони і сприймали, і творили водночас. Із таким самим вражаючим натуралізмом описані й хижаки, що зітнулись: «дикі вепри — і з очима вогнистими леви». Далі — традиційна тема: боротьба Лапітів з Кентаврами, перелік імен усіх тих, хто, «мовби живі, поривались грудьми на ряди супротивні». Кульмінація тих бойовищ — Зевсова донька, Афіна, що «прагнула очолити змаг той кривавий — / спис — у правиці, на голові — шолом злотосяйний, / шкура козяча на плечах — у вихорі бою кружляла» (197–200).
Після тієї оглушливої какофонії бойовища, разючим контрастом, — милозвучний хор богів, Аполлона і Муз; погідні, пісенні «змагання безсмертних». І, відповідно, — мирні образи: тиха морська гавань, дельфіни, що випірнають з моря, риболов із наготовленими в руках сітями, щоб кинути їх у море. Далі — так само: то міфічні постаті (Персей, що наче летить над щитом, страхітливі Горгони), то реальні сцени — два міста; одне в часі війни, з найдетальнішими, моторошними у своєму натуралізмі описами боїв; друге — у спокої: мовби йдучи його вулицями, бачимо й чуємо все, чим живе мирне місто: весілля, грища, гостини й танці, жнива, збір винограду, сцени з полювань, кінні перегони… І все це, врешті, обіймає велетенська кругойдуча ріка — Океан.