Властивою ознакою скитства як такого є різке розчленування народу на стани, станова осібність окремих форм господарства, хліборобство як станова приналежність бідняків і скотарство як приналежність багатіїв, перевага скотарства над хліборобством, існування приватної власности на худобу, худоба як товар і гроші, інтенсивне збагачення скотарів-вершників, що своє кочове скотарство сполучують з грабіжництвом, з якого вони роблять собі професію й промисел. Аристократично-скотарський уклад є властивою ознакою скитського суспільства.
За античної доби все це змінюється. Аристократичний скотарсько-вершницький уклад суспільства демократизується. Суспільство оселянюється. Якщо за скитської доби хліборобство було приналежністю лише окремого стану, то за античної доби ми спостерігаємо зовсім інше: для цієї доби характерне хліборобство як приналежність цілого народу. Народ становить собою цілість і виступає як хліборобський. В цьому й полягає найбільша виразна відмінність скитської й античної доби, на чіткому розмежуванні яких ми настоюємо.
Так ми підійшли до історичних звісток письмових джерел, як! ми можемо зрозуміти лише тепер. Як відомо, десь з II ст. перед Різдвом історичні джерела перестають згадувати про скитів на Україні. Чим пояснити це? Звичайно, історик тлумачить це в той спосіб, що, мовляв, скити зникають на Україні, бо їх відтискують з теренів Наддніпров’я інші народи, які й заступають їх.
Мих. Грушевський в своїй «Історії України-Руси» (1898, 1 вид., т.1) пише: «Скитська держава тратить значіння й заникає під дальшим натиском сарматів зі сходу, траків і бастарнів з заходу й півночі» (с. 58). Він посилається при цьому на Полієна: «В оповіданню Полієна, що може належати не пізніше як до другої пол. II в., сармати вже займають чорноморське побережжя» (с. 59). Він зовсім не аналізує внутрішніх процесів, які привели «скитську державу» до втрати нею значення, яке вона мала доти. Він обходить питання про те, які зміни стались в скитській державі, соціяльні, господарчі й політичні, щоб тут знайти пояснення занепаду скитської імперії й зникнення скитства як такого.
М.Грушевський міграціоніст. Він стоїть на міграціонаністській точці погляду, зводить всю суть історичного процесу до «переселення». За Грушевським, «нові народні потоки» «витиснули зовсім» «скитів» «з наших степів» (с. 59). Про залюднення цієї степової території після розпросторення сарматських орд, коли досягнули вже Дунаю, головним джерелом служить [...].
Лише археологічні джерела можуть сказати щось про залюднення нашої території. Звістки давніх письменників можна прокоментувати в належний спосіб лише тоді, коли ними оперувати, мавши в руках археологічні дані. Я зовсім не збираюсь заперечувати наявности стрічних міграцій, але я не можу зігнорувати також і того, що «з скитської генеалогії, поданої Геродотом (IV, 5), виходило б, що скити уважали себе автохтонами (виводили себе від доньки Борістена)» (с.49).
Сенс змін, що сталися на Україні в другій половині останнього тисячоліття перед Різдвом, не можна звести до зміни скитів сарматами, до того, що нові «степові орди» витиснули колишні. Я сказав би інакше: скитство вигинуло як стан і як форма господарства. Античні письменники звикли з уявленнями про скитів пов’язувати уявлення про скотарів І грабіжників. Скити для них – це, насамперед, царські скити й скити-кочівники. Після того, як замість розчленованих станів виступив станово недиферен-ційований народ, античні письменники перестають згадувати про скитів. Чужинці-свідки не могли не зауважити цього факту: зникнення верстви, нівеляція станів і витворення суцільної нерозчленованости народу, але вони не дали собі ради, щоб при побіжних згадках описати це явище. З тих пір вони мовчать про скитів. Вони мали рацію. Адже скитів як таких, якими їх знав Геродот, більше немає.
Що ж до новітніх істориків, то вони із згадки історичних джерел в II ст. про сарматів та із незга-дування про скитів зробили цілком довільний висновок, що десь в II ст. сармати «витиснули» скитів, хоч, насправді, як ми бачимо з матеріялів археологічних розкопів, ці матеріяли не дають нам жадних підстав говорити про те, щоб в цей період в Наддніп-ров’ї сталася якась ґрунтовна етнічна зміна і один народ заступив інший. Суть змін, які сталися в цей період в Наддніпров’ї, полягала в зовсім іншому.
Поширення археологічних даних істотно позначилося на наших уявленнях про минуле нашої країни, а відповідно до того ми примушені зовсім інакше ставитися також і до письмових джерел. Окремі народи й окремі племена пересовувалися і рухались: зі сходу на захід, з заходу на південь або на схід, сармати, бастарни, траки і т.д., але основний масив лишився в цей період сталим, зазнаючи тих соціяльних і господарчих змін, про які була мова вище.
У світлі усього вище сказаного контури досліджуваної нами етногенетичної проблеми набувають іншої виразности. Немає сумніву, осілий хлібороб Наддніпров’я повинен був зберегти за скитської доби те індоєвропейство, якого він набув за попередніх часів, в процесі переборення новим індоєвропейським елементом давнього неолітичного трипільського підґрунтя.
Я навмисне згадав про осілого хлібороба, щоб відрізнити його етнічну долю за скитської доби від етнічної долі скотарської верхівки, від долі тих царських скитів, що, за свідченням Геродота, «інших скитів уважали за рабів», від тих скитів-кочівників, що «нічого не сіяли, не орали». Лише ці скотарсько-вершницькі родові групи туранізуються або іранізуються в скитський період, як про це вже була мова давніше.
Якщо б теорія Нідерле–Спицина була правдивою, то це значило, що дана культура була б краще й виразніше репрезентована в 3[ахідній] Україні. Тим часом, супроти Нідерле, пам’ятки латенського типу, репрезентовані в 3. Україні, далеко бідніші, як в Наддніпров’ї. Порівнюючи з чи Розуміється, усі ці формули носять лише попередній і приблизний характер, але все ж таки етнічного погляду розв’язання етногенетичної проблеми, це могло б значити, що народ звільняється од чужинецьких домішок, привнесених дотеперішньою акцією верхівки, приплив чужинецьких елементів припиняється. В етнічному житті країни зникає тенденція, запроваджувана верствою кочових скотарів-вершня-ків: розчинитись в туранському або іранському світі.
Соціяльна й господарча нівеляція наявних племен на широкому географічному просторі повинна була призвести до зменшення цих станово-племінних відмін і до витворення одноманітної й суцільної народної маси.
Якщо ми й не можемо на сьогодні нічого сказати більше, то, в кожнім разі, і в межах зазначеного ми сказали багато: адже ми відзначили провідні тенденції доби.
Наприкінці розділу я дозволю собі повернутися до теорії, яку висловив Л.Нідерле. За Нідерле, культура, яку ми тут досліджували, рухалася з Заходу на Схід, од Висли до Дніпра, з Галичини до Київщини. Ми наводимо цитату з А.Спицина, який твердив цілком категорично: «Ледве чи можна вагатись при розв’язанні питання, звідкіль саме з’явилась латенська культура на Дністрі й Дніпрі. Усі наявні дані кажуть за Вислу або Середню Німеччину» (ИАК, 1904, XII, 85).
Якщо б теорія Нідерле–Спицина була правдивою, то це значило, що дана культура була б краще й виразніше репрезентована в 3[ахідній] Україні. Тим часом, супроти Нідерле, пам’ятки латенського типу, репрезентовані в 3. Україні, далеко бідніші, як в Наддніпров’ї. Порівнюючи з численними знахідками середньолатенських фібул на Київщині, в 3. Україні досі відзначено тільки два пункти (Яр. Пастернак, кор. арх., 1932, с. 36).
Проф. Гадачек свого часу розкопав в Преворську могильник, який дав кераміку (посуд), цілком тотожно з керамікою Зарубинців – Корчоватої. Подібність кераміки Зарубинців і Преворська виразно вказує на спорідненість зарубинецько-корчоватівської групи Наддніпров’я й преворської 3. України. Але між цими групами Наддніпров’я й Галичини є певна віл мінність. Зарубинці дають середньо- й пізньолатеські фібули (шпильки); окрім того. Зарубинці датується також знахідкою тут ольвійської монети III ст. перед Різдвом. Це значить, що зарубинецько-корчоватівська культура в Наддніпров’ї існує вже десь починаючи з III ст. Тим часом пам’ятки преворського типу в 3. Україні, замість середньолатенських фібул, дають фібули пізнішого часу (т.зв. сильно профільовані) (М.Смішко). Про що свідчить цей факт? Це свідчить, що твердження Л.Нідерле про рух трупо-пальних могильників з Надвисляння в Наддніпров’я неправдиві. Могильники з керамікою преворсько-за-рубинецького типу більш давні на Дніпрі і більш пізні на території в верхів’ях Дністра, Висли, 3.Буга.