Наддніпров’я також знає сполучення кераміки зарубинецького типу й сильно профільованих фібул (Грищинці, Ржищів), але ці пам’ятки належать часу більш пізньому, ніж Зарубинці й Корчовата. Інакше кажучи, Преворське, Грищинці, Ржищів становлять собою пізній стан в розвитку зарубинецько-корчоватівської культури.
Археологічний матеріял стоїть в різкій суперечності з теорією Л.Нідерле. Якщо б ця теорія відповідала фактам, то преворсько-зарубинецька кераміка на Заході повинна була б сполучуватися з більш давніми типами фібул і на Сході з більш пізніми, тим часом ми бачимо, що, насправді, є цілком навпаки. Зарубинці давніші за Преворське. Теорія Л.Нідерле зазнає поразки в зіставленні Зарубинців і Преворська. Отже, як ми ствердили вище: кераміка культури зарубинецького типу не прийшла на Наддніпров’я з Заходу: вона є продуктом тубільного наслідування античного посуду, який потрапляв в Наддніпров’я з Півдня, з Причорномор’я, з тамтешніх грецьких колоній і, насамперед, з Ольвії.
Як ми вже згадували вище, в історії України давніх часів за античної доби ми відрізняємо два періоди: перший, давніший, з V–IV ст. перед Різдвом, про який уже була мова, і другий, наступний, який ми датуємо І–V століттям по Різдві, що становить собою дальший і вищий стан розвитку матеріяльної культури попереднього періоду.
До останнього часу в археологічній науці було відомо лише 5–7 пам’яток з цього періоду (Черня-хівський могильник, розкопаний В.Хвойкою на Середньому Наддніпров’ї, на південь од Києва поблизу Трипілля: могильник в с. Маслово на півдні Черкащини та інші).
Відсутність виразних відомостей про населення України в цей період у античних письменників, з одного боку, незначна кількість археологічних пам’яток, з другого, спричинювались до того, що в історії давньої України утворювалася величезна лакуна. Цілий історичний період випадав з-під уваги дослідників, бо що можна було сказати про людність басейнів Дніпра, Донця, Дністра й Буга, яка не була названа в античних джерелах? Звістки про скитів обривалися десь коло II–І ст. перед Різдвом. Відомості про сарматів не мали жадного відношення до Середнього Наддніпров’я, а звістки про слов’ян з’являлися, властиво, лише в V–VI ст. по Різдві.
Обмаль відомих археологічних пам’яток давала привід до цілком невірних висновків. Археолог В.Хвойка копав переважно на Правобережжі, в районі Трипілля – Канева. З цієї, по суті справи, цілком випадкової обставини робили висновок, нібито саме Правобережжя, район Трипілля – Канева, був основним осідком тодішньої людности, місцем виключного розпросторення культури черняхівського типу, а вся інша величезна територія України між Дніпром і Доном лишилася незаселеною.
Залюдненість України в цей період бралася під сумнів. Недостатня дослідженість України за наших часів в археологічному відношенні проектувалася в минуле, як властива ознака давнини. Тубільне населення країни оберталося в фікцію.
Україна здавалась пустелею. Позбавлену населення країну історики трактували як місце тимчасового перебування народів, що рухались з півночі на південь, з Балтики в Причорномор’я або зі Сходу на Захід, з Середньої Азії на Балкани, – здобуток випадкових пересельців, які тут довго не затримувались і на шляхах своїх переселень пам’яткою свого тимчасового перебування на території України лишали окремі могили своїх померлих співплеменників.
Такою уявлялася Україна перших століть нашої ери, колосальний лісостеповий, ніким не залюднений простір, величезна пустеля, теренова порожнеча, з де-не-де розкиданими місцями осель племен, що перемандровували.
Зрештою, така картина, як вона малювалась в уявленні істориків, була лише слушним коментарем до незначної кількости пам’яток, згадуваних в археологічній літературі. Що більше можна було сказати про Україну І–V ст. по Різдві, коли на всій її території можна було нарахувати лише 5–7 точок культурних пам’яток з цього часу?...
Історики оперували уривчастими даними майже відсутніх, в кожнім разі недостатніх письмових джерел. Археологія не додавала до цього майже нічого. Тим-то дослідникам доводилося обходити мовчанкою добу, про яку вони не мали нічого сказати.
Так і будувався виклад: замість того, щоб говорити про Наддніпров’я, про територію між Дністром і Донцем, говорили про периферію, прикордонні смуги, про перехрещення світових шляхів. Не про осілу людність, а про етнічні міграції. Про перших ми не знаємо нічого, навіть назви; якщо ж ми щось і знаємо, то саме про тих, що пересолювались: сармати, алани, бастарни, готи, гуни і т.д. Виклад зосереджувався на теренах, народах, подіях Чорномор’я: Боспор і Боспорське царство, Танаід, Херсонес, Олівія, Рим, окупація Римом античних міст північного Надчорномор’я, поява готів, боротьба готів з Римом, походи аланів і розгром гунами готів. Повертаючись до Середнього Подніпров’я, історики починали говорити вже про антів і слов’ян, про факти, знані з візантійських письменників V–VI ст. Ціла доба випадає цілком.
Кодифікація археологічних пам’яток, робота над вивченням фондів, накопичених в музеях, дозволила грунтовно змінити наші уявлення про цей період, внести в науку новий, досі не знаний матеріял і створити міцну джерелознавчу базу для відтворення повноцінної картини минулого життя на Україні в І–V ст. по Різдві.
Могильники типу Черняхова були не поодиноким, а суцільним явищем на Україні. Замість 5–7 пам’яток ми мали змогу нарахувати їх більше 200, хоч і це тільки попередня цифра ще незавершених досліджень.
Культура черняхівського типу не становить винятку для якої-небудь одної місцевости України. Вона такою ж мірою властива для Середнього Наддніпров’я, як і для нижнього Дніпра, для Правобережжя, як і для Лівобережжя, Пересічнянський могильник коло Харкова не менш типовий для цієї території басейну Донця, як і Черняхів на Середньому Дніпрі для Київщини.
В найкраще обслідуваних районах, приміром, коло Трипілля, відсталь між окремими кунетами не перевищує 3–5 кілометрів. Те саме можна сказати і про Наддніпров’я в порожистій його смузі між Дніпропетровськом та Запоріжжям.
Якщо за попереднього періоду Середнє Подніпров’я було вже досить залюднене і окремі поселення траплялися на відсталь 5–7 км, то на даному етапі кількість поселень збільшується майже вдвічі. Адже ж, як сказано, на окремі точки з культурою черняхів-ського типу ми натрапляємо на відстані, що не перевищує 3–5 км.
Беручи до уваги густоту заселення території в місцях найкраще обслідуваних та суцільність роз-просторення пам’яток з культурою черняхівського типу, ми матимемо всі підстави припустити, що населення України в цей період повинно було досягати кількох мільйонів.
Дуже характерно, що в цей період формується тереновий простір України саме в тих межах, що згодом визначать етнографічні межі України. Адже ж пам’ятки черняхівського типу простяглися суцільною масою на всій території сучасної України, від верхів’їв Дністра й Бога до Дінця і від Десни до узбережжя Чорного моря. Іншими словами, формування етнографічної території українського народу в знаних нам нині межах сталося в другий період античної доби, – факт надзвичайної ваги, який ми маємо змогу відзначити тут вперше.
«Трипільці» жили в відкритих поселеннях на плато; «шнуровики» почали селитися на прибережних місцях в городищах-бургах.
Городища були типовою ознакою скитської доби. Це значило, що процес містотворення й відокремлення міста від села досить виразно виявився за скитських часів.