Ми не маємо даних, щоб казати про більшу або меншу лісистість України за часів трипілля. Щодо чорноземлі, то кидається в вічі та обставина, що територія розташування трипільських селищ в основному збігається з територією чорноземлі на Україні. Тут природньо повстає питання: чи трипільці селилися саме на тих місцях, де вони вже знайшли чорнозем-лю, чи, може, майже двохтисячолітнє культивування грунтів, обробка грунтів трипільцями призвела до витворення цього високоякісного шару гумусу. Питання, що тим часом чекає на відповідь.
Форма селищ. Одне з поселень трипільських часів (на урочищі Коломищина, коло села Халеп’я, в районі м. Трипілля) розкопано повністю. Як показали розкопки, властивою особливістю селища трипільських часів було те, що житла в цьому селищі були розташовані по колу. Отже, середина селища становила вільну, незабудовану площу. Це був майдан, який, слід припускати, правив за загін для рогатої худоби. Жодних повіток при житлах не виявлено. Доводиться гадати, що стадо заганялось на цей майдан і тут в колі, замкненому житлами, худоба знаходила собі безпеку й охорону від нападень диких тварин. Етнографічні дані вказують, що такий спосіб побудови селищ, з житлами, розташованими по колу і майданом-загоном для худоби в середині, є характерний для скотарських народів. Він трапляється ще й нині в південноафриканських народів, де селище є разом з тим і загоном для худоби (селище-загін; село-крааль).
Житла. Техніка будівництва. В згаданому селищі, яке розкопано на Коломищині, було біля 30 жител. Житла були великі; вони були – і це знов же слід підкреслити – більші щодо своїх розмірів за розміри хати сучасного українського селянина. Вони мали до 4–5 м в ширину і до 15–20 м в довжину.
Трипільці мешкали в великих і просторих хатах. Сучасна, новітня селянська хата–це, схематизуючи, піч з добудованим до печі простором, що охоплює піл (місце для спання), який прилягає до печі, та стіл, поставлений на площі, яка витворюється, відповідаючи, з одного боку, довжині місця, відданого для полу, а з другого місця перед піччю, де порається й порядкує господиня. Ця хата – однопокоєва або двопокоєва, розподілена сіньми. Що ж до хати трипільських часів, то вона на Коломищині багатопокоє-ва. Вона має чотири покої (кімнати-камери), відокремлені один від одного дерев’яними перегородками; в кожному покої була піч або груба з колопічними підвищеннями (лежанками) як місцями для спання. Іноді в покої бувало дві печі.
Трипільську хату будовано з брусів, поставлених сторч і обмазаних ззовні і зсередини грубим шаром глини. На півдні, на Уманщині (в Володимирівні), де бракувало дерева, хату будовано, як і нині, в т.зв. саманний спосіб, отже з вальків глини з найменшою кількістю витраченого на побудову хати дерева.
Модельки трипільських хат, знайдені під час розкопок, вказують, що хати розмальовувалися як ззовні, так і зсередини. Цей звичай, як відомо, зберігся й до наших часів. Але слід визнати, що 5 тисяч років тому, в III тисячолітті перед Різдвом, трипільці малювали свої хати естетично досконаліше й далеко барвистіше. Ефектний різнокольоровий розпис золотавого відтінку з жовто-брунатних, червонуватих, рожево-чорних смуг справляє враження буйної й нестримної фантазії, тріюмфи барв, що з них милувалася жінка, розмальовуючи хату, як це засвідчує моделька, знайдена в Володимирівці (на Уманщині).
Узори розписів хат, зібрані на Уманщині за наших часів, вказують на високу досконалість смаку, але немає сумніву, що розквіту ця ділянка народнього мистецтва досягла вже за трипільських часів. Тепер мистецтво стало приватнішим, інтимнішим. За «трипілля» воно було далеко всеосяжнішим, більше декоративним, розрахованим на більші площі й дальші відстані. Воно було тоді більш театральним, більша сценічним, не осібно-родинним, а, так би мовити, загальнообов’язковим, всенародним.
Родинний лад. Зіставляючи структуру і розміри трипільського житла й сучасної селянської хати, неважко зауважити, що характер родини й родинного ладу за часів трипілля й за наших часів був відмінний. Сучасна хата розрахована на окрему невелику родину; батько, мати, діти; хата, звичайно, не поділяється; як зазначено, вона у нас однопокоєва.
Багатипокоєвість трипільського житла, його поділ на кїлька покоїв, більший його розмір за новітню селянську хату, – усе це вказує, що трипільська хата була призначена для більшої родини, ніж «вузька» родина наших часів. Немає сумніву, в трипільському житлі жили родичі, кревняки, але для кожної малої родини виділялась окрема камера, окремий покій. Трипільці жили в більших житлах, але на окрему родину припадала житлова площа менша, ніж нею користується родина сучасного селянина.
Кожна окрема вузька родина становить за наших часів ізольовану, самодостатню родинну й господарчу одиницю; цього не було за трипільських часів. За часів трипілля «вузька» родина вже виділялась зі складу роду; вона мешкає осібно, готує їжу і їсть теж осібно; але разом з тим вона співмешкає й співгосподарює. Процес господарчо-родинного віддиференціювання окремої вузької родини за трипільських часів почався, але він ще не є завершений. Родинний лад трипільців з цього погляду становить переходовий ступінь між материнсько-родовим устроєм та батьківсько-родовим.
Господарчий лад. Хліборобство й скотарство. Україна трипільських часів – суцільно хліборобська країна. В домішці до глиняних вальків ми знаходимо стало полову, цілі зерна, зернову луску. Хліборобство не було додатковою галуззю в системі господарства того часу, воно становило основу трипільського господарства, було його провідною ділянкою. З хліборобством було сполучене скотарство. Скотарство було великохудобним. Віл і корова визначали склад стада. Кістки коня не виявлені за часів трипілля. Віл, а не кінь є типовим для часів трипілля.
Відсутність повіток при окремих житлах для худоби, спосіб побудови селища в суцільно пов’язаному взаємосполученому колі жител, те що ціле селище було одночасно загоном, здається, вказує, що худоба була тим часом спільною власністю цілої громади й стадо було громадським стадом. Продукти поділялися між окремими родинами, але стадо було спільногромадським; не виключено, розуміється, що в межах спільного стада окремі родинні групи, пов’язані ближчим кровним зв’язком, співжиттям і співпрацею в окремому житлі, могли мати в громадському стаді їм приналежне поголів’я, продуктами якого вони осібно користувалися, але, сумніву немає, громада на даному етапі ще панувала над окреміш-ністю родинних груп.
Село. Місто. Села були відкриті, їх будовано на відкритих місцях, без того, щоб топографічне їх пристосовувано до рельєфу місцевости, який давав би природні умови для захисту. Життя було осіло-хлібо-робське й мирне. Трипільці при виборі місця для своїх селищ не потребували ізолюватись від околишнього простору, оселюватись на відрубних горбах, відокремлюватись ровами й валами. Вони потребували захистити свої стада од нападів звірів, чим і був зумовлений спосіб побудови селищ, але про щось більше вони не дбали. Вони могли мешкати по березі ріки зовсім невеликими оселями, очевидячки, без того, щоб це становило для них якусь небезпеку.
Якщо припустити, що в кожному житлі селища, розкопаного на Коломищині під Трипіллям, мешкало 10–15 осіб, то в 30-х житлах сього селища повинно жити 300–500 людей. Такі, очевидячки, були середні розміри селищ трипільських часів. Були, однак, менші, але були й більші. В Володимирівні на р. Синюсі, що впадає в Бог, виявлено більше ніж тисячу жител. Якщо на ті часи, то можна цілком певно твердити, що на даному етапі село вже починало переростати в місто.
Зважаючи на географічну територію, де розташовано Володимирівну, на розвинений культ, на далеко більшу пишність посуду й його орнаменту, на меншу скупченість людей в окремих житлах (житла в Володимирівні не 4-камерні, а двохкамерні), можна гадати, що тут, на півдні, був центр трипілля. Київщина була лише периферією.
Що в’яже трипілля з сучасністю? Ми й трипілля. Хліборобство, скотарство, топографія селищ, спосіб будови жител, розпис хат і печей, виразні й визначні господарчі й народномистецькі спільноспадкові традиції...