Працю Раковського–Руденка Б.Матюшенко оцінює як єдину, що розвиває думки Вовка, і взагалі єдину працю українських антропологів на цю тему за останній час (ст. 249).
Наступні дослідники пішли шляхами Раковського–Руденка, взявши за основу їх тезу про мішаний антропологічний склад українського народу. Так, Р.Єндик в брошурі, виданій «Просвітою», та в статті «Антропологія українців», вміщеній у збірнику «Географія українських і сумежних земель» (Львів, 1938, том 1, ст. 327–334), каже про чотири раси в расовій структурі українського народу, а саме про наявність раси нордійської («прикметою нордійської раси е ясна пігментація; обличчя продовгувате і вузьке, ріст високий, стан гнучкий, голова довга»), середземноморської («темна пігментація, ніс м’язистий, але рівний, череп довший від черепа нордійців, зріст низький»), арменоїдної («дуже темна пігментація, ніс великий, луковато вигнутий, череп дуже округлий, тулуб довгий, ріст вищий за середній»), таляпо-ноїдної («низький зріст, коротка кругла голова, короткий широкий ніс з плескатою насадою і кирпатим передніссям серед широкого круглого обличчя, шкіра жовта, волосся їжасте і тверде, очі темні, повіки укладені скісно» (ст. 328–332).
Проф. Кузеля («Гандбух дер Україно», 1941) розчленовує український народ і територію України на три расові області: північну, середню і південну, як це робили, починаючи з Вовка, й усі наступні антропологи. Але тоді, як, скажімо, Вовк, характеризуючи північну смугу як периферійну, говорив про домішку тут сусідських народів, проф. Кузеля подає змінену характеристику і вказує на «значну участь чисто північного елементу». «Українці цієї зони, в якій наявні також елементи Середземні та субляпоноїдні, репрезентують ясний тип і є суббрафіцефіли» (ст.41). В характеристиці середньої та південної смуги проф. Кузеля, подібно до Раковського–Руденка, каже про перевагу динарського елементу в середній смузі, а південну визначає як «властивий домен динарського типу», вказуючи, за Вовком, на <значну пдібність» українців до південних слов’ян (ст. 41). Отже, на сьогодні українська антропологічна наука виразно ствердила такі провідні тези:
1) своєрідність українського антропологічного типу;
2) наявність в складі українського народу кількох відмінних антропологічних (расових) типів, та
3) перевагу серед них типу високих або вище-середнього типу з темною або мішаною пігментацією брахіцефалів, який визначається антропологами як властиво український і характеризується як приналежний або до динарської (адріятицької), або до альпійської чи альпо-адріятицької раси.
Однак незначна кількість накопиченого досі антропологічного матеріялу, брак систематично продовжуваних дослідів, відсутність організаційного наукового центру спричинилися до того, що українська антропологічна наука перебуває досі ще тільки на початковому, вступному етапі своїх дослідів. Небагато зроблено також і для з’ясування процесу історичного формування українського народу, того, як історично сформувалися наявні расові особливості українського народу.
Антропологія – історична наука. Як історична наука, вона з необхідністю спирається на археології і оперує, окрім антропометричних вимірів сучасної людности, також антропологічними мате-ріялами, здобутими під час археологічних розкопок. На жаль, саме в цій ділянці антропологічної науки фахівці-дослідники присвячували якнайменше уваги і великий антропологічний матеріял, зобутий під час розкопів, лишається майже не вивченим І цілком не опублікованим. Тим часом тільки при історичному підході можна розв’язати основне питання про расовий склад української людности.
Щодо проф. Вовка, то в своїй праці він торкнувся расово-генетичної проблеми тільки принагідне. А.Носів, Ів.Раковський, С.Руденко, Б.Матюшенко взагалі обминули її, і, власне, єдину спробу постановки питання про расовий склад українського народу в історичній перспективі на основі расово-генетичних студій ми знаходимо за останній час тільки в згаданих працях Єндика та в книзі В.Щербаківського: «Формація української нації» (Прага, 1941 р.).
Р.Єндик в названій вище статті, роблячи спробу внести певну історичну перспективу в антропологічну характеристику українського народу, пише: «З початком бронзової доби, а може, ще в неоліті, на сучасні наші землі привандровує арменоїдна раса» (ст. 327).
Визначивши цих арменоїдів як хліборобів, Р.Єндик додає: «На північ від цієї людности, що заселяла степ і лісостеп, розсілися були слов’яни, які підбили спокійних хліборобів» (ст. 328). За автором, «основний первень» слов’янських племен становить «нордій-ська раса, яка в схрещеннях із арменоЇдами витворила мішаний, динарський тип, що е прикметний для расової будови наших земель» (ст. 328). Або, як він нотує дещо далі: «арменоЇдами витворила мішаний, динарський тип, що е прикметний для расової будови наших земель» (ст. 328). Або, як він нотує дещо далі: «арменоїдна раса виступає в нас в чистій формі передовсім у східних Карпатах, на Криму і у підкавказьких околицях. У мішаній формі – скрізь на наших землях. Такий мішанець – це динарський тип, характеристичний представник нашого населення. В залежності від того, в якій околиці в давніх часах виступала перевага одного з його складових первнів, динарський тип буває посередній, схиляючись то в сторону нордійської, то арменоїдної раси, він вказує яснішу то темнішу пігментацію, гнучкішу, то тяжчу будову тіла» (ст. 331).
Якою мірою ця схема, запропонована Єндиком, відповідає археологічним даним?
«Англійський учений Геддон, – пише проф. В.Щербаківський у «Вступі» до своєї праці, – цілком справедливо каже, що антропологічна мапа Європи часів неолітичної доби дуже мало змінилася. І ми вправі вважати і твердити, що ми є та були автохтонами на своїй землі не від шостого віку по Христі, тільки ж від неоліту, тобто не менш п’ять тисяч літ» (ст. 6). «За неолітичної доби, – твердить проф. Щербаківський, – на Україні жило дві раси, причому кожна з них вела зовсім інший спосіб життя: одні були хлібороби, другі номади» (ст. 49). Хлібороби, за проф. Щербаківським, були круглоголовці передньоазійської раси (яфетити), які принесли цілу цю хліборобську культуру з передньої Азії» (ст. 39). «В Європі її мішанину з нордійською расою звуть динарською расою» (ст. 22). Або, як нотує автор далі: «Дунайсько-чорноморська галузь цієї раси зветься динарською расою» (ст. 29).
Визначивши представників однієї з цих неолітичних рас на Україні як динарців, проф. В.Щербаківський характеризує других як індогерманців. «Номади були за неоліту високі і довгоголові і, безперечно, належали до раси індогерманської» (ст. 50). «Ар-хеологічно ця раса визначається корченими охрова-ними похоронами під високими могилами, бойовими кам’яними просвердленими топірцями та... дуже характеристичною шнуровою керамікою» (ст. 46). «В кінці неолітичної доби індогерманці розповсюдили майже по цілій Європі і скрізь рознесли як докази свого розповсюдження шнурову кераміку і бойові шліфовані топірці» (ст. 47). «В досить глибоких ямах лежали скелети в скорченому стані і майже завжди посипані... охрою. Черепи цих покійників завжди довгоголові» (ст. 39).
Дальший расово-генетичний процес на території України проф. В.Щербаківський малює як процес змішання цих двох рас, що стався внаслідок завоювання хліборобів-динарців номадами-індогермана-ми та їх дальшого співжиття. Повертаючись знов до зачеплених питань наприкінці своєї книги, проф. Щербаківський пише: «Скрізь субстрантною расою була раса динарська, а панівною раса індогерманська» (ст. 142). «На нашій території обидві складові частини нашого народу – і панівна індогерманська (трацька), і субстрантна – трипільсько-гіперборейська – жили увесь час від неолітичної доби» (ст. 127). "В дальшім воно (трипільське населення) мішалось з патріярхальним населенням шнурової кераміки та кам’яних бойових топірців і в дальшім процесі вже в бронзовий період, мабуть, стратило мальовану кераміку" (ст. 42). «Від співжиття цих двох елементів почала мішатися і мова. Мова хліборобів (кавказько-малоазійська) стала поступово індогерманізуватися» (ст. 50). Яфети-динарці індогерманізуються, і цей процес індогерманізації динарців проф. Щербаківський і трактує як процес творення праслов’ян. Кінець-кінцем він формулює свій підсумковий погляд так: «Українців, балканських слов’ян, чехів, словаків та поляків об’єднує присутність передньоазійської, або динарської, раси, якої у білорусів і москалів зовсім нема. Це показує, що з праслов’ян вийшли тільки балканські слов’яни, українці та західні слов’яни, тобто чехи, словаки, поляки. Праслов’яни безпосередньо перейшли в ці народи, бо в їх складі є раса динарська, яка була необхідна як субстрат для утворення праслов’янської мови» (ст. 141). «Де не було субстратного хліборобського народу паскової неолітичної, або мальованої, кераміки, там не могло бути і жадного праслов’янського племені» (ст. 127).