— Як мислиш — до чого цей знак?
— До раті, — сказав старий.
Доброчин зневажливо засміявся:
— Ратей щороку буває по дві й по три.
— Такий стовп востаннє бачили, коли мені минав дванадцятий рік.
Дідів голос незвично здригнувся, й Доброчин спитав:
— І що воно тоді знакувало?
Дідо врочисто ткнув пальцем у небесні стовпи:
— Знакувало смерть Ольга.
Ждан Будимирович почав розпитувати Стана про його вік.
— Пішов дев'яностий, — сказав старий, а тоді знову пригадав давно минулу подію: — Стовп схожий був на сулицю або рожен. Цей рожен спершу показував на Київ, і Ольг злякався й пішов з твоїм дідом Нискином на любов, а тоді рожен обернувся до Іскоростеня. Ольг зрадів і переступив Ірпінь. Не втямив знаку.
Доброчин запитав:
— А ці куди показують?
— Ти хіба сліпий? — обурився старійшина волохів.
Доброчин не був сліпим, він перепитав просто для певності, Старий теж знав усе. Ці велетенські сулиці шукали рожнами полудень, і на кінчиках рожнів їхніх закипала кров.
Але гінця від Звенислава Претича не було вже більше як півроку — відколи Доброчин вирядив Покотила з п'ятьма сотнями в десятьох човнах.
Уже в княжому дворі Доброчин сказав Жданові й Володимирові:
— Узавтра ж треба слати гінця. — Він глянув на стовпи над Вишимгородом. Стовпи горіли мерехтливим жовто-червоним вогнем. Він не міг не піти до старійшини волохів, щоб почути його тлумачення стовпів, але слова Стана про давніший стовп його збентежили. Він був уже готовий витягатись у далеку путь, а після розмови зі Станом вирішив почекати, чи не перевернуться небесні сулиці ратищами догори, як сталося за часів Ольга. Поки що Доброчин вирішив обмежитися гінцем.
Коли прощались перед Доброчиновим хоромом, світлого князя вразив несподівано дужий потиск небожевої руки. Небесний знак додав надії й Володимирові. Небіж важко пережив торішнє марне чекання царської сестри, лише з приходом весни мовби змирився з думкою, що все зостанеться так, як було досі, й Доброчин боявся завдати йому нових розчарувань. Він лише відповів на його міцний потиск, а вже в одрині з надією розчинив навстіж вікно.
Стовпи похитувались й вигравали, показуючи вершками так само на Пониззя Дніпра.
Треба було чекати. Доброчин лише собі нагадав, що має взавтра ж вислати гінця до Звенка Претича.
Вогняні стовпи стояли до дванадцятого, так і не перекинувшись рожнами вниз, і Доброчин вирішив негайно витягатись.
— Чи правда то, чи ні, — сказав він на Княжій думі, — але так воно веселіш, коли гарний знак на небі.
Витяга йшла правим берегом Дніпра, але за Порогами Доброчин вирішив переступити на лівий, бо далі переправ не було. Він спочатку думав пустити ладді своїм ходом, а самому йти до Перекопу степами навпрошки, але згодом передумав. Довелося б узяти чималий запас води, бо далі не передбачалося жодної річки, а навряд чи пощастило б дістатися Перекопу за два дні.
Літо просто летіло назустріч, а Доброчин мимоволі пригадував минулий рік, коли вони тремтіли в літніх строях, а назустріч їм нестримно неслася зима: на Почайні вже стояли перші ламкі забереги. Торік дружина півмісяця тяглася від Києва до Сури, тепер же за півмісяця дійшли до гирла.
Це було друге диво цієї весни.
Торік дружинники вельми мляво й неохоче йшли зустрічати цареву сестру. Великий князь охрестився й став мовби чужий киянам, ще чужішим він мав стати після злюбу з сестрою грецького царя. Кияни ледве спекалися варягів, одчувши себе господарями в своєму городі й на своїй землі, а до Києва знову збиралися нові зайди, які потопчуть їхні усталені віками звичаї й закони дідів.
Кияни спершу навіть зраділи, що Володимир повернувся без грецької жони, й потай та відверто глузували з нього та з Доброчина, які погнались невідь за чим. Але потім вони усвідомили найголовніше: що це ганьба й для всіх них. Найзапальніші галасували на торгах та на вулицях, збираючи навколо себе юрмища людей:
— То вона гребує нашим князем? Хто він такий, отой цар Василій? Плюгавий грек! Мало їх товчеться щодня на Подолі? Самі вирячкуваті очі та ніс — більше з них ніякого зиску. І Василій такий же, як ці.
Кияни дуже швидко забули, що ще рік тому мали Василія за небесне й геть неприступне божество: грецький цар — і цим усе сказано. Та коли пішли чутки, що цар оддає свою сестру за Володимира, кияни притихли й тільки неприязно косували на княжий двір. Доброчин і Володимир виявились такими самими ненажерами, якими були й дотеперішні варяги Ігор, Ольга та Свенельд, — лише доморослими. Хіба ж п'ять років тому не Доброчин казав, що подарує борги закупним рядовичам? А борги як були, так і досі є.
І кияни раділи з невдачі цього колишнього Ольжиного холопа.
Так тривало до кінця зими, а навесні з киянами мовби щось учинили. Галасії вигукували на торжках:
— Цар нами гребує? Коли не хоче добром — заберемо його сестру силою!
Це було те, про що Доброчин боявся й мріяти, йому самому здавалось бридко випрошувати в царя Василія сестру. Він колись навіть казав старійшині Станові: коли вже брати на шию того хреста — то не як милостиню, а як виборену в раті дань.
І навесні він уже сам був радий і задоволений, що торік Василій не прислав сестру.
Доброчин скликав на Подолі віче й сказав киянам:
— Хто цього літа піде за мною на царя — матиме вдвічі проти звичайного. А закупам буде подаровано всі давні борги.
Од охочих ратників не було відбою, а Доброчин дозволив брати до полку навіть холопів-робітників, обіцяючи волю їм і їхнім сім'ям. І п'ятнадцятого цвітня з Києва витягся двадцятитисячний полк: такого полку не доводилось нарубувати ще жодному київському князеві.
Дружина княжа налічувала лише півтори тисячі мечів. Ладдями й насадами пливло дві з половиною тисячі воїв, а шістнадцять тисяч тяглось пішки понад берегом Дніпра, пустивши поперед себе нескінченний товар полкового обвозу. Кожен так поспішав схрестити меч або коп'є з грецьким царем, що до самого гирла Дніпра полк дійшов за півмісяця.
В гирлі на них чекали гінці. Тут був і переяславльський посадник Любомир Вовк, якого Доброчин послав був ще восьмого квітня до Царягорода, й переяславльський же сотник Покотило з двома десятками челяді й сторожів.
— Я стрів Покотила вже на Дунаї, — сказав посадник Вовк, двоюрідний брат по батькові Володимира, а по матері — Звенка.
— А ти знову з малою сторожею? — сказав до Покотила світлий князь.
— Була цього разу сотня, — відповів той. — А це що від сотні лишилося.
— Хто це вас так?..
Праве передпліччя в Покотила було товсто обмотане. Він сказав:
— Греки... — й подивовано здвигнув здоровим плечем.
— Греки... — задумливо повторив за ним Доброчин. Тоді кивнув пораненому сісти. — Розкажи все.
Покотило заходився розповідати докладно, як і торік, коли Доброчин стояв з полком по той бік Порогів.
— Про сестру цареву нічого не скажу. Ми ратимося в Анатолії й нічого не відаємо про Царгород. Але щось там наче не все так...
Разом з тими п'ятьма сотнями, що їх торік дав Покотнлові Доброчин, Звенків полк налічував шість тисяч п'ятсот воїв. Це була головна ударна сила царя.
Варда Фока розподілив своє військо на дві частини. Один полк під проводом свого брата Никифора та Калокіра Дельфіни він поставив по той бік Суда - на пагорбах біля города Хрисополя, щоб нагнати жаху на царгородців та царя.
Другий, менший полк Варда Фока послав до Абідоса на Дарданеллах, щоб переймати всі товари з хлібом, олією та вином, у цей спосіб заморивши Царгород голодом. Про це Доброчин уже знав.
Полк Звенка Претича стояв у Царігороді. 17 березіля цього літа Звенко посадовив своїх поїв на ладді й переправив через Суд. Кияни висадилися ще поночі, коли вої Варди Фоки додивлялись останні сни. Вони не чекали нападу. Кияни легко проникли до стану й розтрощили його вщент, лише небагатьом пощастило врятуватись, хоча з царських насадів киян поливали «грецьким вогнем». Звенко захопив у полон Калокіра Дельфіну та Никифора вкупі з малими воєводами. Полонених забрав цар, піддавши їх потім страшним тортурам.