— Дуже приємна розвага, — переконує мене та молодиця-квочка.
«Як кому, як кому», - думаю.
А чом би й ні? Хіба мені це зашкодить? Я уявив, як ото в поминальний день прийде до мене на могилу моя стара, а я від душі скажу все, що про неї думаю. На повний голос… Як умру, то вже наберуся відваги!
А ще сусіди прийдуть, аякже, мають до кого там ходити, а я їм тоді все викладу, ось не зійти мені з цього місця, коли не викладу, — про ту кляту липу й крадені дрова…
Усе мені торочила: мовчи та й мовчи. Моя стара. Я мовчав. Ось помру — не мовчатиму. Звісно, покійник може сказати все, що тільки заманеться.
Гм, покійник… Це, звичайно, не те, що живий, але як інакше скажеш усе, що хотілось би сказати за життя?..
В тому місці, де ховають мою рідню, огорожа доволі низенька і до вулиці близько. Хай-но хтось тільки пройде мимо. Хай тільки спробує показатись наше сільське начальство. Я ж їм, злодіякам, розсучим синам, покажу, де раки зимують…
А скільки злодіїв завелося на нашому цвинтарі, крадуть усе підряд, варто комусь принести яку-небудь свічечку на могилу — тут же й украдуть…
А тепер — дзуськи. Сидітиму на могилі і все бачитиму.
«Ти, негіднику! — крикну. — Ану облиш свічку, вже як крадеш, то кради у живих, а мертвим дай спокій!»
Доведеться безперестанку сидіти, як та статуя. Але то байдуже. Зате побачу всіх злодіїв і поскаржуся сторожеві, що мене, мертвого бідолаху, обікрали. Або, ще краще, скажу жінці, щоб принесла каміняччя — рука в мене замашна й влучна…
Але що мене найбільше тішило, так це те, що тепер уже скажеш усе, що схочеш. Усе, що думаєш.
Кожному скажу все, що думаю. Не раз я собі міркував: ось жив чоловік та й помер, звільнився від усього земного, дістав повну волю. І що йому з тої волі, раз язик мертвий? А ось тепер — інша річ, тепер можна подумати, що кому скажеш…
Звичайно, я тут же заплатив за цього двійника. І за його встановлення. І попідписував усі потрібні папери. Двійника мали поставити на могилу відразу ж після моєї смерті.
5
Приїхав я додому, та й розказую жінці й усім домашнім, чого тільки не зможе ота науково-технічна революція. Домашні крутять головами і кажуть: що ж тепер буде, тепер люди боятимуться ходити на кладовище, бо на могилах сидітимуть мерці.
Ой, а що було потім…
За два роки вмерла теща.
«Всі ми там будем, — подумав я, — шкода, звичайно, людини, але, що не кажи, а дома стало спокійніше. Теща, як ото теща, все накручувала жінку проти мене».
Ну, але йдемо на кладовище. Вперше після тещіної смерті. Прийшли, а на могилі… сидить теща.
Мене аж затіпало, мало не втік з кладовища. Але тут же опам’ятався. «Це ж не вона, — думаю, — це лиш її подоба, статуя з похоронного бюро».
А теща вже мене стрічає.
— Антосю, — гукає, єхидно посміхаючись, — а йди-но сюди, синочку! Нарешті я дочекалася, щоб сказати тобі все, що цілі роки в собі душила.
Що було робити? Це ж жінчина рідна мама, не хто-небудь. Рота їй не заткнеш.
Ох і дала ж мені прикурити! А я мовчав, не хотів робити на цвинтарі кумедії ворогам на втіху.
Та ще й жінка щипала мене за руку, ледь шкіри не відщипнула.
Люди дивляться на нас і регочуть. «Смійтеся, смійтеся, — думаю, — почекайте лишень, і у вас повмирають родичі, і вам буде те саме, як вони сядуть на могили. Це зараз вони такі терплячі та витримані. Хай-но тільки помруть…»
У людей аж сльози текли від сміху, дехто вже й не міг реготати і втікав геть…
«Давай, просторікуй собі, стара відьмо, — думав я. — Почекай-но, я ще сяду отут коло тебе. Тоді мені буде однаково, не панькатимуся з тобою, будь певна. А часу буде на розмови, часу… Роками, десятиліттями сидітимемо поруч».
Як тільки помру…
6
Тепер наше кладовище, як і на високорозвинених закордонних планетах, переповнене двійниками…
Фірма «Віта» процвітає.
Здавалося, ото буде потіхи на кладовищі! Адже мало не на кожній могилі чубитиметься пара двійників. Чого тільки не почуєш, коли перегукується могила з могилою…
Яка там потіха — кладовища порожні, свічок та квітів ніхто не носить, а як хтось коли й поткнеться з букетом чи вінком, то й утече зразу.
Ось тільки тепер люди стали по-справжньому боятися покійників. І не, дивно. Бо мертвим нічого втрачати, вони виливають усе накипіле на душі. Бодай на кладовищі можна це зробити. От і я…
І я колись нарешті скажу все, що думаю про наш світ. Геть усе скажу.
© ВСЕСВІТ. - 1989. - № 6.