— На воротах стоять четверо... ні, п’ятеро вартових, — повідомляла вона. — І, по-моєму, вони тримають у руках списи. Коли ми зі жінками були тут востаннє, на воротах стояв лише сторож із кількома собаками.
— Принцесо, ти впевнена, що на нас тут чекатиме теплий прийом?
— Не хвилюйся, Акселю, вони вже досить добре мене знають. Окрім того, один із їхніх старійшин — брит, і всі вважають його мудрим лідером, хоча він і не їхньої крові. Він подбає про те, щоби цієї ночі ми мали безпечний дах над головою. Та все одно, Акселю, мені здається, що тут щось трапилось, і мені неспокійно. Ось надійшов іще один чоловік зі списом, а з ним — зграя розлючених псів.
— Хтозна, що там коїться у саксів, — сказав Аксель. — Може, доречно пошукати прихистку на ніч деінде?
— Уже хутко стемніє, Акселю, а ті списи наготовлено зовсім не для нас. Окрім того, в цьому селі живе одна жінка, котру я вже давно хотіла навідати: у нас ніхто не знається на лікувальному зіллі так, як вона.
Аксель чекав, що Беатрис скаже ще щось, але вона знову почала вдивлятись у далечінь, тому він запитав сам:
— А навіщо тобі лікувальне зілля, принцесо?
— Та я просто час від часу відчуваю легку слабкість. Ця жінка може знати, що допоможе її позбутися.
— Яку таку слабкість, принцесо? У якому місці тобі болить?
— Та то дурниці. Я і подумала про це лише тому, що нам потрібно тут переночувати.
— Але де він тебе турбує? Цей біль?
— Ох... — Не обертаючись до нього, вона приклала руку до боку, трішки нижче під ребрами, а тоді розсміялася:
— Не варто і говорити про це. Ти ж сам бачиш: цей біль навіть не сповільнив моїх кроків сьогодні.
— Він тебе анітрохи не сповільнив, принцесо, і мені навіть доводилося благати тебе, щоби ми зупинились і перепочили.
— От і я про це, Акселю. Тож нічого цим і перейматися.
— Він тебе зовсім не сповільнив, принцесо. Понад те мені здається, що сил у тебе більше, ніж у будь-якої вдвічі молодшої за тебе жінки. Та все-таки, якщо тут мешкає хтось, хто може полегшити твій біль, то чому би нам до нього не зазирнути?
— От і я так думаю, Акселю. Я взяла зі собою трішки олова, щоб обміняти на лікувальне зілля.
— Кому потрібен цей надокучливий, хай і несильний, біль? У всіх щось болить, і ми би радо позбулися цього болю, якби могли. Звичайно, ходімо до цієї жінки, якщо вона тут і якщо ці сторожі дозволять нам пройти.
До того часу, як вони перейшли міст, перекинутий над ровом, уже майже стемніло, обабіч воріт запалили смолоскипи. Сторожі були високими здоровилами, та скидалося на те, що наближення Акселя й Беатрис нагнало на них паніки.
— Акселю, зачекай хвилинку, — тихо сказала Беатрис. — Я піду сама і поговорю з ними.
— Тримайся на відстані від їхніх списів, принцесо. Собаки наче спокійні, та ці сакси виглядають так, ніби цілком можуть зі страху втнути якусь дурницю.
— Якщо це вони так злякалися тебе, хоча ти вже й геть старий, то я їм миттю доведу, що вони припустилися великої помилки.
Беатрис сміливо рушила в напрямку до них. Чоловіки обступили її зусібіч і, поки вона до них говорила, кидали на Акселя підозріливі погляди. Потім один із них, крикнувши по-саксонськи, наказав йому наблизитися до смолоскипів — нібито для того, щоби можна було переконатися, що він не молодий чоловік, замаскований під старого. Обмінявшись із Беатрис іще кількома репліками, сторожі пропустили подружжя в село.
Акселя спантеличило те, що поселення, яке звіддаля виглядало як два впорядковані кільця будинків, тепер, коли вони йшли його вузькими проходами, виявлялося хаотичним лабіринтом. Звичайно ж, день уже згасав, але, йдучи слідом за Беатрис, він не міг збагнути жодної логіки чи схеми в розташуванні будинків. Вони несподівано виростали просто перед ними, загороджуючи прохід і змушуючи звертати в заплутані бічні вулички. До того ж подружжя було змушене йти ще більш обачно, ніж дорогами поза межами села: не лише тому, що вся земля була у вибоїнах і калюжах після нещодавньої зливи, але й тому, що сакси вважали цілком прийнятним залишати валятися на стежці всіляку всячину, навіть щебінь. Однак Акселя найбільше турбував неприємний запах, який, поки вони йшли, було чути то сильніше, то слабше, проте він ніколи не зникав зовсім. Як і всі люди в ті часи, він міг легко змиритися зі запахом екскрементів, і людських, і тваринячих, але цей сморід був надто прикрий. Незабаром він визначив його походження: в цілому селі перед будинками та на узбіччях тутешні мешканці позалишали купи м’яса — як жертвопринесення своїм різноманітним богам, — і воно гнило. Якоїсь миті Аксель аж похитнувся від особливо сильної хвилі смороду, відтак обернувся і побачив, як з однієї зі стріх звисав темний предмет, форма якого змінювалася на очах, коли розлетілися навсібіч мухи, що його обсіли. Ще за хвилину вони натрапили на свиню, яку когорта дітей волочила за вуха; а собаки, корови й осли бродили без жодного нагляду. Ті декілька людей, котрі зустрілися їм на шляху, або безмовно втуплювались у них, або ж хутко зникали за дверима чи за віконницями.
— Тут сьогодні відбувається щось дивне, — пошепки сказала Беатрис, поки вони йшли. — Зазвичай у такий час вони сидять перед своїми будинками чи збираються в коло, розмовляють і сміються. І тутешня дітлашня вже давно мала би плентатися за нами хвостиком, ставлячи мільйон запитань і вирішуючи, чи обзивати нас, чи з нами подружитися. Зараз усюди моторошний спокій, і мені від цього лячно.
— Принцесо, ми заблукали чи все ще йдемо до того місця, де нам дадуть дах над головою на цю ніч?
— Спочатку я думала зайти до тієї жінки по лікувальне зілля. Та за таких обставин найкраще, мабуть, одразу піти до старого громадського дому — від гріха подалі.
— А до будинку тієї жінки ще далеко?
— Наскільки я пригадую, він зовсім неподалік.
— Тоді ходімо подивимося, чи вона вдома. Навіть якщо твій біль не приховує нічого страшного, як ми вже зрозуміли, все одно нема сенсу терпіти, якщо можна його позбутися.
— Це може зачекати до ранку, Акселю. Я навіть не помічаю того болю, поки ми не починаємо про нього говорити.
— Байдуже, принцесо, ми вже тут, то чому би нам не навідатися до тієї мудрої жінки?
— Гаразд, так і зробимо, Акселю, якщо ти наполягаєш. Одначе я би радо відклала це на ранок чи навіть на наступний раз, коли мені доведеться проходити через це село.
Продовжуючи розмову, вони повернули за ріг і опинилися на відкритій місцині, яка нагадувала сільську площу. У центрі палало багаття, а навколо при світлі вогню зібралася велика юрба людей. Тут були сакси найрізноманітнішого віку, навіть крихітні немовлята на руках у батьків, і перше, що спало Акселеві на думку, — це те, що вони втрапили на якийсь язичницький обряд. Одначе, коли вони зупинилися, щоби роздивитися картину в них перед очима, Аксель помітив, що увагу юрби не було спрямовано на щось конкретне. Обличчя, які йому вдалося розгледіти, виглядали врочистими, а радше навіть наляканими. Усі розмовляли стишеними голосами, і цей гомін відлунював у повітрі схвильованим шепотом. На Акселя та Беатрис загавкав пес, якого відразу ж відігнали темні силуети. Ті з юрби, хто помітив захожих гостей, байдуже зиркали в їхній бік, а потому цілковито втрачали до них інтерес.
— Хтозна, Акселю, що змусило їх тут зібратися, — сказала Беатрис. — Я би залюбки пішла звідси геть, але будинок знахарки десь тут поблизу. Побачимо, чи зможу його відшукати.
Вирушивши до ряду хатин, розташованих праворуч від них, подружжя помітило в тіні ще безліч людей, котрі мовчки спостерігали за юрбою навколо багаття. Беатрис зупинилася, щоби поговорити з однією жінкою, котра стояла перед дверима свого дому, і через деякий час Аксель збагнув, що це і є та сама знахарка. У напівтемряві він не міг її як слід роздивитися, проте все-таки побачив, що жінка ця — висока, з рівною поставою та, ймовірно, середнього віку. Вона міцно притулила до себе хустку, накинуту на плечі й на руки. Та жінка і Беатрис продовжували обговорювати щось стишеними голосами, поглядаючи то на юрбу, то на Акселя. Урешті-решт жінка знаком запросила їх зайти до її хижі, та Беатрис, підійшовши до чоловіка, тихо сказала: