— Пане, прошу вас, годі вже про це. — Воїн звернувся до Айвора, та відразу ж почав зосереджено розглядати Акселя, так наче в того на обличчі був якийсь знак, що неабияк його зацікавив.
— Пане, ви добре володієте нашою мовою, — сказав Аксель, заскочений зненацька таким пильним розгляданням.
Воїн усе ще вивчав Акселеве обличчя, та відтак опам’ятався і засміявся.
— Пробачте, пане. На якусь мить мені здалося... Даруйте мені. У моєму тілі тече лише саксонська кров, але я виріс у краях неподалік звідси і часто бував серед бритів. Тому водночас із рідною я вивчив і вашу мову. Тепер я її призабув, адже живу далеко, у болотному краї, де можна почути безліч дивних мов, але не вашу. Тому пробачте мені мої помилки.
— Зовсім ні, пане, — сказав Аксель. — Почувши вас, заледве можна здогадатися, що це не ваша рідна мова. До того ж учора ввечері я не міг не помітити, як ви носите меча: тугіше та вище на талії, ніж те зазвичай роблять сакси, — а під час ходи ваша рука невимушено спадає на руків’я. Сподіваюся, вас не образить, якщо я скажу, що така манера дуже характерна для бритів?
Вістан знову засміявся.
— Мої товариші-сакси безперестанку кепкують не лише з моєї манери носити меч, але і з манери ним володіти. Але річ у тому, що ці навички мені прищепили брити, й ліпшої науки годі й уявити. Вона вберегла мене від багатьох небезпек і от знову стала у пригоді минулої ночі. Пробачте моє зухвальство, пане, та я бачу, що й ви нетутешній. Можливо, ви родом зі заходу?
— Ми зі сусідніх країв, пане. Звідси день пішого переходу, не більше.
— А може, колись раніше ви мешкали далі на захід?
— Як я сказав, пане, я зі сусідніх країв.
— Пробачте мою неввічливість. Примандрувавши так далеко на захід, я часто почуваю ностальгію за краєм, де минуло моє дитинство, хоча звідси туди ще досить далеко. Мені всюди ввижаються тіні напівзабутих облич. Ви з дружиною повертаєтеся додому сьогодні вранці?
— Ні, пане, ми підемо на схід, до синового села. Сподіваємося дістатися туди за два дні.
— Ага, то ви підете дорогою через ліс.
— Правду кажучи, пане, ми мали намір піти верхньою дорогою, через гори, бо там у монастирі мешкає мудрець, котрий, сподіваємося, погодиться нас прийняти.
— Справді? — Вістан задумливо кивнув і знову пильно подивився на Акселя. — Я чув, що та дорога стрімко піднімається догори...
— Мої гості ще не снідали, — втрутився Айвор. — Даруйте, добродію Вістане, та я проведу їх до громадського дому. А опісля, якщо можна, я хотів би продовжити нашу розмову.
Він стишив голос і перейшов на саксонську, а Вістан відповів йому кивком. Потому, повернувшись до Акселя та Беатрис, Айвор похитав головою і похмуро сказав:
— Попри титанічні зусилля, яких минулої ночі доклав задля нашого порятунку цей чоловік, біди наші ще не скінчились. Але ходіть за мною, друзі, — ви, мабуть, уже помираєте з голоду.
Айвор хиткою ходою рушив уперед, щокроку впираючи патерицю в землю. Здавалося, він надто заглибився у свої думки, щоби помітити, що гості не встигають за ним на переповнених людьми провулках. Уже вкотре відставши від Айвора на декілька кроків, Аксель сказав Беатрис:
— Той воїн вартий захоплення, тобі так не здалося, принцесо?
— Безперечно, — тихо відповіла вона. — Та, Акселю, він так дивно втупився в тебе поглядом...
Вони не мали часу, щоби продовжити розмову, бо Айвор, який урешті помітив, що ризикує загубити своїх гостей, зупинився на розі.
Невдовзі вони вийшли на залитий сонцем внутрішній дворик. Там блукали гуси, а саме подвір’я навпіл розділяв штучний струмок — мілкий канал, виритий у землі, — в якому тонкою цівкою дзюркотіла вода. Над найширшим місцем струмка було прокладено примітивний мостик із двох пласких камінців, і тепер на одному з них присів навшпиньках підліток, перучи одяг. Ця сцена вразила Акселя ідилічністю, й він хотів було зупинитися, щоби нею помилуватись, але Айвор упевнено покрокував до низької будівлі з багатошаровим солом’яним дахом, яка простягалась уздовж цілого подвір’я, від одного його краю до іншого.
Зайшовши всередину, ви помітили би, що зала громадського дому не надто відрізнялася від будь-якої сільської їдальні, в якій вам доводилося бувати. Там тяглися ряди довгих столів і лавок, а в одному кінці було облаштовано кухню та місце для роздачі їжі. Головна відмінність цієї зали від сучасної їдальні полягала в повсюдній наявності сіна: сіно було над головою, під ногами, і, хоча так і не було задумано, на всіх столах. Сіно літало по всіх усюдах завдяки поривам вітру, які постійно гуляли залою. Такого ранку, як цей, коли наші подорожні сіли поснідати, сонце, пробиваючись крізь віконця, схожі на бійниці, демонструвало, що в повітрі також літає сила-силенна часточок сіна.
Коли вони прийшли, у старому громадському домі не було нікого, та Айвор пішов до кухні, й майже відразу ж звідти вийшли дві літні жінки, несучи хліб, мед, печиво та глеки молока й води. За ними вийшов і сам Айвор із тацею, на якій лежала нарізана шматками птиця. Аксель із Беатрис одразу взялися вдячно її поглинати.
Спочатку вони їли мовчки, лише тепер відчувши, як сильно за цей час і справді зголодніли. Айвор, сидячи з відсутнім поглядом навпроти них по той бік столу, продовжував про щось розмірковувати, і минуло досить багато часу, перш ніж Беатрис порушила мовчанку:
— Айворе, для вас ці сакси — великий тягар. Ви, напевно, хотіли би повернутися до свого народу? Особливо тепер, коли хлопчика врятовано, він у безпеці, а оґрів — убито.
— То були не оґри, пані, й не істоти, котрих раніше бачили в цих краях. Те, що вони вже не вештаються біля наших воріт, позбавило нас великого страху. Та от хлопчик — це зовсім інша річ. Хоча його і врятовано, та зараз він далеко не у безпеці.
Айвор нахилився до них над столом і стишив голос, хоча вони й були самі:
— Ви маєте рацію, пані Беатрис: я сам собі дивуюся, що живу посеред таких дикунів. Ліпше вже мешкати у щурячій ямі. Що подумає про нас той сміливий чужинець, та ще й після всього, що він учора для нас зробив?
— Чому ви так кажете, пане? Що трапилося? — запитав Аксель. — Ми вчора стояли там, біля багаття, проте, злякавшись, що от-от спалахне жахлива сварка, пішли. Тому ми нічого не знаємо про те, що було далі.
— Друзі, ви добре зробили, що заховались. Учора ці язичники так розійшлися, що мало не повидирали одні одним очі. Подумати страшно, як вони могли би поставитися до пари дивакуватих бритів, котрі затесалися серед них. Той хлопчик, Едвін, повернувся живий і здоровий, але щойно селяни почати радіти з його порятунку, як жінки знайшли на ньому невелику ранку. Я сам її обдивився, й інші старійшини — також. Ця ранка в нього — відразу під грудьми, не більша ніж завдає собі дитина, спіткнувшись і впавши. Та жінки, дарма що вони його рідня, заявили, що це — укус. І тепер ціле село так і вважає. Я був змушений заради його ж таки безпеки зачинити хлопчика у клуні, та все одно його товариші — його ж рідня — почали кидати у двері камінням і кричати, щоби його витягнули звідти і зарізали.
— Але, Айворе, як таке може бути? — запитала Беатрис. — Може, через імлу вони розгубили всю пам’ять про ті жахіття, які нещодавно довелося пережити цій дитині?
— Якби ж то, пані!.. Цього разу вони все чудово пам’ятають. Ці язичники не хочуть розуміти нічого, крім своїх забобонів. Вони свято переконані, що якщо хлопчика вкусило чудовисько, то він незабаром сам теж перетвориться на чудовисько і жахливо метатиметься нам у наших-таки стінах. Вони його бояться, і, якщо він залишиться тут, на нього чекатиме доля не менш лиха, ніж та, від якої його вчора врятував добродій Вістан.
— Але, пане, — сказав Аксель, — мусять знайтися й ті, в кого вистачить мудрості подолати таке безглуздя!
— Якщо і знайдуться, то ми будемо в меншості. І навіть якщо зможемо стримати їх день-другий, то незабаром ті безумці все одно вчинять по-своєму.
— Що ж робити, пане?
— Воїн так само приголомшений, як і ви, і ми з ним радилися цілий ранок. Я запропонував йому взяти хлопчика зі собою, коли він продовжить свій шлях, хоча це і спричинить йому певні незручності, — а тоді залишити дитину в якомусь віддаленому селі, де вона зможе буде почати нове життя. Мені було дуже соромно просити про таке чоловіка, котрий щойно ризикував заради нас власним життям, але я не бачив іншого виходу. Зараз Вістан обдумує мою пропозицію, хоча він має завдання, яке йому доручив виконати його король, а він уже й так затримався через свого коня й учорашні пригоди. До речі, мені зараз варто піти і перевірити, чи хлопчик у безпеці, а тоді запитати воїна, чи він уже щось вирішив. — Айвор підвівся й узяв у руку свою патерицю. — Друзі, перш ніж покинути наше село, зайдіть попрощатись. Утім, після того, що ви почули, я зрозумію, якщо вам захочеться чкурнути звідси не озираючись...