— Акселю, піди дізнайся, чого він хоче, — тихо сказала Беатрис. — Але будь обережний — і я не лише драбину маю на увазі.
Аксель почав дуже сторожко ступати з поперечки на поперечку, аж поки дістався до воїна, котрий чекав на нього з простягненою рукою. Аксель улаштувався на низькій платформі, а потому глянув униз, звідки на нього дивилася Беатрис. Лише дочекавшись, поки він весело помахає їй рукою, вона дещо неохоче пішла до Айворового будинку, який тепер було чудово видно з такого високого оглядового місця. Аксель затримав на ній погляд іще на якусь хвилинку, а потому повернувся і подивився вдалечінь поверх загорожі.
— Бачите, пане, я вас не обдурив, — сказав Вістан, коли вони стали пліч-о-пліч, підставивши обличчя вітру. — Доки сягає око — краєвид неперевершений.
Пейзаж, який відкрився перед їхніми очима того ранку, можливо, не надто й відрізнявся від того, який у наші дні можна побачити з вікон верхнього поверху англійського заміського маєтку. Двоє чоловіків могли споглядати, як праворуч від них схил пагорба збігав униз рівними зеленими гребенями, а далі — ліворуч — протилежний схил, цілий укритий соснами, здавався наче повитий серпанком, адже, розташований далі, зливався з обрисами гір на обрії. Просто перед ними відкривався чудовий краєвид на дно долини, на плавний вигин русла ріки, яка зникала за горизонтом, і на широкі простори боліт, полатані вдалині ставками й озерами. Біля води росли в’язи та верби, які переходили в густий ліс, а вже він у ті часи неодмінно будив тривожні передчуття... Там, де сонячне світло змінювала тінь, на лівому березі річки видніли рештки давно закинутого села.
— Учора я їхав униз отим схилом, — сказав Вістан, — і моя кобила ні сіло ні впало перейшла на галоп, так наче дуже з чогось зраділа. Ми мчали через поля, вздовж озер та річок, і ціле моє єство тріумфувало. Дивне почуття: переді мною наче миготіли сцени з ранніх років, хоча, наскільки мені відомо, я ніколи раніше не бував у цих краях. Чи може таке бути, що я проїжджав цими землями в дитинстві, коли ще був надто малий, аби знати, де перебуваю, та вже настільки свідомий, аби зберегти побачене в пам’яті? Тутешні дерева та порослі вересом поля, навіть саме небо над головою наче розбурхують якісь забуті спогади.
— Таке цілком можливо, — сказав Аксель, — цей край і той, далі на захід, де ви народилися, мають між собою багато спільного.
— Напевно, так воно і є, пане. У нас, на болотних землях, немає пагорбів, а деревам і траві бракує кольору, який зараз тішить нам око. Та саме під час того радісного галопу моя кобила і зламала підкову, й, хоча сьогодні вранці добрі люди підкували коняку заново, мені доведеться їхати обережно, бо одне копито в неї травмовано. Правду кажучи, пане, я попросив вас піднятися сюди не просто для того, щоби помилуватися краєвидом, а щоби ми з вами опинилися якнайдалі від допитливих вух. Як я розумію, ви вже чули, що трапилося з тим хлопчиком, із Едвіном?
— Добродій Айвор усе розповів, і нам було дуже прикро чути, що після вашого відважного втручання з’явилися такі невтішні новини.
— Ви, напевно, також чули, що старійшини, у відчаї від того, що може трапитися з хлопчиком, якщо він залишиться тут, благали мене забрати його зі собою. Вони просять залишити його в якомусь віддаленому селі, вигадавши легенду, що я нібито знайшов його, покинутого та голодного, на дорозі. Я охоче би це зробив, але от боюся, що такий план ледве чи його врятує. Чутки поширяться швидко, і як не через місяць, то через рік хлопчик може опинитись у такому самому скрутному становищі, як і зараз, — ба навіть у гіршому, бо ж він буде приходьком без роду-племені. Розумієте, що я маю на увазі, пане?
— Добродію Вістане, дуже мудро з вашого боку боятися такого розвитку подій.
Воїн, котрий дотепер говорив, упершись поглядом у краєвид, що розстелявся перед його очима, відкинув назад пасмо волосся, звіяне йому на обличчя вітром. І тут, роблячи це, він наче помітив щось в Акселевих рисах обличчя і на якусь мить ніби забув, що збирався сказати. Він пильно придивився до Акселя, дещо схиливши голову вбік. А тоді коротко засміявся і сказав:
— Пробачте мені, пане. Просто щойно дещо пригадалося... Та повернімося до нашої розмови. До минулого вечора я нічогісінько не знав про цього хлопчину, та мене неабияк вразило, як стійко він витримував кожне нове жахіття, яке йому довелося пережити. Минулої ночі мої товариші, хоч і були сповнені сміливості, коли ми вирушали в похід, почали трястися від страху, щойно ми підійшли до табору тих монстрів. Одначе хлопчик, хоч і пробув у владі чудовиськ багато годин, тримався з таким спокоєм, яким я можу тільки захоплюватися. Мені було би дуже прикро думати, що його долю вже незворотно вирішено. Тож я розмірковував про якийсь вихід із цієї ситуації. А якщо ви з дружиною погодитеся допомогти мені, то все ще може закінчитися добре.
— Ми охоче зробимо, що зможемо, пане. Розкажіть, що ви пропонуєте.
— Коли старійшини попросили мене відвести хлопчину до віддаленого села, вони, безперечно, мали на увазі саксонське село. Та саме в саксонському селі хлопчик ніколи не буде у безпеці, бо якраз сакси мають той забобон стосовно укусу, який нібито залишився на тілі хлопця. Проте, якщо він потрапить до бритів, котрі розуміють, що такий забобон — цілковита нісенітниця, ніякої небезпеки не буде, навіть якщо його історія йтиме за ним слідом. Він сильний і, як я вже казав, надзвичайно відважний, хоч і маломовний. Така пара рук стане в неабиякій пригоді у будь-якій спільноті з першого ж дня. Тож, пане, ви казали, що прямуєте на схід, до синового села. Наважуся припустити, що це саме таке християнське село, яке нам потрібне. Якби ви з дружиною попрохали там прийняти хлопчика, можливо, навіть заручившись підтримкою сина, то це точно зустріли би прихильно. Звісно, цілком можливо, що ті самі добрі люди прийняли би хлопчика й від мене, проте я буду для них чужинцем і можу викликати страх та підозри. Ба більше, завдання, яке привело мене в ці краї, не дає мені змоги заїхати так далеко на схід.
— Отже, ви пропонуєте, — сказав Аксель, — аби хлопчика забрали звідси ми з дружиною?
— Так, пане, така моя пропозиція. Та моє завдання дозволить мені проїхати бодай частину вашої дороги. Ви казали, що підете гірською стежкою. Я радо складу вам із хлопчиком товариство — принаймні поки ми дістанемося того боку гори. Звісно, моя компанія буде нудною та обтяжливою, проте, як відомо, в цих горах на кожному кроці чигає небезпека, і мій меч може послужити вам добру службу. А моя конячка зможе везти ваші клунки, бо, хоча їй і болить копито, скаржитися на це вона не буде. Що скажете, пане?
— Гадаю, план чудовий. Ми з дружиною засмутилися, коли почули про хлопчикову біду, і тому будемо щасливі, якщо зможемо чимось зарадити. Ви міркуєте мудро, пане. Тепер найбезпечніше для нього місце — серед бритів. Не сумніваюся, що в синовому селі його приймуть гостинно, бо мій син там — поважний чоловік, майже старійшина, хіба що не за літами. Він заступиться за хлопчика, я певен, і попіклується, щоби його тепло прийняли.
— Яке полегшення! Піду розповім добродієві Айвору про наш план і пошукаю способу нишком вивести хлопчика з клуні. Ви з дружиною готові рушати в дорогу?
— Поки ми розмовляємо, моя дружина вже пакує харчі нам у подорож.
— Тоді, будь ласка, чекайте біля південних воріт. Я небавом прийду туди з кобилою та з Едвіном. Щиро дякую вам, пане, що розділили зі мною ці клопоти. І радію, що день-другий ми мандруватимемо разом.
Розділ четвертий
Ще ніколи в житті він не бачив свого села з такої висоти і з такої відстані, і цей краєвид його просто вразив. Село наче перетворилося на річ, яку можна підняти рукою догори, й він, приміряючись, зігнув пальці над пейзажем, затягненим післяобіднім серпанком. Стара жінка, котра тривожно спостерігала за тим, як він видряпується нагору, все ще стояла біля підніжжя дерева і кричала, щоби він не ліз вище. Та Едвін анітрохи не зважав на її слова, бо знався на деревах, як ніхто інший. Коли воїн наказав йому стояти на варті, він ретельно обирав дерева і зупинився саме на цьому в’язі, знаючи, що, незважаючи на ветхий вигляд дерева, воно має власну таємничу силу і гостинно прийме його. Крім того, звідси відкривався найкращий краєвид на міст і на гірську дорогу, яка вела до моста, і звідси можна було добре роздивитися трьох солдатів, котрі розмовляли з вершником. Останній уже спішився і, тримаючи неспокійного коня за вуздечку, затято про щось сперечався зі солдатами.