Аксель одразу ж упізнав високого сивоволосого солдата, котрий увічливо розмовляв із Беатрис біля мосту. Чоловік продовжував ледь помітно посміхатися, та наближався до них, тримаючи меч напоготові, хоч і спрямував його донизу, сперши руків’я на край сідла. Він зупинився там, звідки до дерева залишалося декілька кінських кроків.
— Доброго дня, сер Ґавейн, — сказав він, злегка вклонившись.
Старий лицар, не встаючи з місця, презирливо подивився на солдата.
— Пане, що ви хочете продемонструвати, отак під’їжджаючи до нас із оголеним мечем?
— Даруйте, сер Ґавейн. Я лише хочу поставити декілька запитань вашим товаришам.
Він подивився згори вниз на Вістана, який знову відвісив щелепу і хихотів сам до себе. Не відводячи очей від воїна, солдат закричав:
— Хлопче, не підводь коня ні на крок ближче!
І дійсно, позаду нього Едвін наближався з Вістановою кобилою.
— Хлопче, послухай мене! Відпусти вузду, підійди сюди і стань переді мною, поруч зі своїм братом-недоумком. Юначе, я чекаю!
Здалося, що Едвін зрозумів якщо не самі солдатові слова, то його вимогу, тому що відпустив кобилу й підійшов до Вістана. Поки хлопець ішов, солдат дещо змінив розташування свого коня. Аксель, помітивши це, відразу зрозумів, що солдат підтримував певний кут і відстань між собою та своїми арештантами, що в разі несподіваного нападу дало би йому істотну перевагу. Перед тим — із огляду на те місце, де стояв Вістан, — голова та шия коня відразу завадили би солдатові завдати першого удару мечем, давши натомість воїнові дорогоцінний час, аби налякати коня чи відбігти в його сліпу пляму, куди заледве досягав би меч і де силу солдатового удару було б обмежено, бо його довелося би завдавати через тіло. Та зараз завдяки невеликій зміні положення коня напад на вершника з боку беззбройного супротивника, яким і був Вістан, ставав майже самогубством. Солдат обрав нову позицію також із огляду на розташування Вістанової кобили, яка стояла неподалік за його спиною. Тепер воїн не міг підбігти до лошиці, не зробивши великого гака, щоби не потрапити під меч вершника, — очевидно, що Вістана наздогнав би удар у спину, перш ніж він устигнув би дістатися до кобили.
Аксель помітив усе це, почуваючи водночас і захват, і збентеження: його захоплювала стратегічна майстерність солдата, проте водночас тривожив прихований сенс його дій. Колись давно Аксель також злегка підштовхнув коня вперед, виконавши майже непомітний, але життєво важливий маневр, аби стати в одну лінію з іншим вершником. Що він робив того дня? Вони двоє: він і другий вершник — чогось чекали не спішуючись і вдивлялись удалечінь над безкраїм сірим полем, зарослим вересом. До тієї миті кінь його товариша був попереду, бо Аксель пам’ятав, як тварина розмахувала перед ним хвостом, а він тоді ще розмірковував, наскільки то було викликано рефлексами коня, а наскільки — шаленим вітром, який шугав над пустельним ландшафтом.
Аксель відігнав геть ці бентежні напівспогади і важко звівся на ноги, після чого допоміг підвестися дружині. Сер Гавейн залишився сидіти, наче приріс до корінняччя дуба, і лише сердито поглядав на прибульця. А потому тихо попросив Акселя: «Пане, допоможіть мені піднятися».
Щоби поставити старого лицаря на ноги, довелося й Акселеві, й Беатрис схопити його попід руки, — та, коли він нарешті випростався у своїх латах на повний зріст і розправив плечі, вигляд його просто приголомшив. Але сер Ґавейн, очевидно, вирішив обмежитися тим, аби втупити в солдата похмурий погляд, і тому врешті-решт заговорив Аксель.
— Чому ви так налетіли на нас, пане? Ми ж прості подорожні. Хіба ви не пригадуєте, що не минуло й години, відколи ви розпитували нас біля водоспаду?
— Я добре вас пам’ятаю, добродію, — сказав сивоволосий солдат. — Але, коли ми востаннє бачилися, нас — тих, хто охороняв міст, — огорнули дивні чари, і ми забули, з якою метою нас там поставлено. Тільки зараз, коли я покинув свій пост і поскакав до табору, то несподівано все пригадав. А тоді подумав про вас, добродію, та про те, як ви прослизнули повз нас, і повернув коня, щоби якнайшвидше вас наздогнати. Юначе! Я ж сказав: не рухайся! Стій поруч зі своїм недоумкуватим братом!
Едвін, насупившись, знову став біля Вістана і запитально глянув на воїна. Той усе ще тихенько хихотів, а з кутика його рота текла цівка слини.
Вістанові очі дико крутилися навсібіч, але Аксель здогадувався, що насправді воїн уважно оцінював відстань до своєї кобили та близькість супротивника і, дуже ймовірно, робив такі самі висновки, що й Аксель.
— Сер Ґавейн, — прошепотів Аксель. — Якщо нас спіткають неприємності, благаю вас допомогти мені захистити мою дорогу дружину.
— Даю вам своє слово честі, пане. Можете не турбуватись.
Аксель кивнув на знак удячності, а сивоволосий чоловік тим часом уже злізав із коня. І знов Аксель зловив себе на тому, що захоплюється майстерністю, з якою він це зробив, адже, коли солдат урешті опинився лицем до лиця з Вістаном і з хлопчиком, він знову був щодо них на оптимальній відстані та під правильним кутом; навіть більше, він тримав меч так, аби його рука не втомлювалась, а кінь слугував йому щитом у разі несподіваного нападу зі спини.
— Я розповім вам, добродію, що вилетіло мені з голови під час нашої минулої зустрічі. Ми саме отримали звістку, що один воїн-сакс вийшов зі села, розташованого неподалік, і веде зі собою пораненого хлопця. — Солдат кивнув на Едвіна. — Хлопець такого самого віку, як і оцей. Добродію, я не знаю, який стосунок до цього маєте ви та ваша добра дружина. Мені потрібні лише цей сакс і його хлопчина. Скажіть усю правду — й ніхто з вас не постраждає.
— Тут немає ніякого воїна, пане. І ми не хочемо сваритися ні з вами, ні з лордом Бреннусом, який, гадаю, є вашим повелителем.
— Добродію, ви розумієте, про що говорите? Якщо захищатимете наших ворогів, то відповідатимете перед нами, і ваш вік не стане вам захистом. Ваші супутники: німий і хлопчина — хто вони такі?
— Як я вже казав, пане, їх віддали нам як виплату боргу замість зерна й олова. Вони рік відпрацьовуватимуть борг своєї сім’ї.
— Добродію, ви впевнені, що не помиляєтеся?
— Не знаю, кого ви шукаєте, пане, та вже точно не цих бідолашних саксів. І поки ви тут витрачаєте свій час на нас, ваші вороги вільно розгулюють деінде.
Солдат замислився над Акселевими словами. Голос Акселя звучав напрочуд переконливо, і солдатова впевненість почала розвіюватися.
— Сер Гавейн, — звернувся він до лицаря в обладунках. — Що вам відомо про цих людей?
— Вони натрапили на нас із Горацієм, коли ми тут перепочивали. Певен, що вони прості люди.
Солдат знову почав уважно розглядати риси Вістанового обличчя.
— Німий нетяма, кажете ви? — Він зробив два, кроки вперед і підняв меча, спрямувавши гостре вістря Вістанові до горла. — Та смерті він боїться точно не менше, ніж ми всі.
Аксель помітив, що солдат уперше припустився помилки. Він підійшов надто близько до супротивника, і, хоча такий маневр був би вкрай небезпечний, тепер Вістан міг би несподівано кинутись уперед і схопити руку, яка тримала меч, перш ніж та встигне завдати удару. Проте Вістан і далі собі хихотів, а тоді по-дурному посміхнувся до Едвіна, який стояв поруч.
А тим часом здалося, що після останнього солдатового вчинку серові Ґавейну ввірвався терпець.
— Можливо, годину тому вони були для мене лише незнайомцями, пане, — прогримів він, — але я не дозволю, щоби до них виявляли таке грубе ставлення.
— Сер Ґавейн, це вас не стосується. Попрошу вас помовчати.
— Як ви смієте так розмовляти з лицарем Артура, пане?
— Чи може таке бути, — запитав солдат, не звертаючи аніякісінької уваги на сера Ґавейна, — що під маскою цього недоумка ховається воїн? Але якщо при ньому немає зброї, то це не має великого значення. Моє лезо належно гостре, щоб упоратися з ним, хоч би хто він був.