Він замовк, подивися у бік полеглого солдата і похитав головою.
Вістан широкими кроками підійшов туди, де стояв Едвін, і, схопивши хлопця попід руку, обережно повів його до трупа. Якийсь час вони постояли пліч-о-пліч над тілом солдата. Вістан щось тихо говорив, час від часу на щось указуючи та заглядаючи в Едвінове обличчя, щоби перевірити його реакцію. У якийсь момент Вістанів палець окреслив у повітрі плавну лінію: це воїн, певно, пояснював хлопчикові траєкторію, якою рухалося лезо вбивчого меча. Цілий той час Едвін не відривав байдужого погляду від полеглого чоловіка.
Сер Ґавейн, раптом опинившись поруч із Акселем, сказав:
— Дуже сумно, що це тихе місце, справжній дар Господній усім потомленим мандрівникам, тепер осквернено кров’ю. Поховаймо солдата якнайшвидше, перш ніж тут з’явиться ще хтось, і я відведу його коня до табору лорда Бреннуса. А заодно повідомлю там, що виявив тіло після сутички з розбійниками, і скажу, де його друзі можуть відшукати могилу. А вам, пане, — він обернувся, щоби звернутися до Вістана, — я переконливо раджу негайно повертатися на схід. Не переймайтесь уже Квериґ, адже запевняю вас: після того, що ми з Горацієм тут почули, ми тепер подвоїмо зусилля, щоб убити її. Ходімо, друзі! Поховаймо полеглого в землі, щоби він міг спокійно повернутися до свого Творця.
II
Розділ шостий
Незважаючи на страшну втому, сон утікав од Акселя. Ченці примістили їх у кімнатці під самим дахом, і хоча відсутність необхідності боротися з холодом, який пробирався зі землі, приносило полегшу, Аксель ніколи не міг добре спати високо над землею. Зупиняючись на нічліг у клунях чи у стайнях, він деколи змушений був підніматися драбиною нагору, щоби провести там безсонну ніч, розтривожений підступною пусткою, що глибочіла під ним. А може, зараз його нічний неспокій був пов’язаний із птахами, які сиділи в темряві десь зверху. Птахи вже майже замовкли, та час від часу згори долинало коротке шарудіння чи лопотіння крил, і Аксель відразу ж поривався закрити руками Беатрис, яка спала поруч, аби захистити її від брудного пір’я, що повільно спадало донизу.
Коли вдень вони вперше ввійшли до кімнати, птахи були вже там. І хіба він не відчув іще тоді щось зловісне в тому, як ці ворони, чорні дрозди та лісові голуби дивляться на них із балок? Чи, може, то просто на його спогади наклали відбиток подальші події?
Або, можливо, безсоння було спричинене стукотінням, яке навіть зараз відлунювало в цілому монастирі: це Вістан рубав дрова. Ці звуки не завадили Беатрис легко поринути в сон, а у протилежному кінці кімнати, за темними обрисами чогось, що, як Аксель уже знав, було столом, за яким вони всі їли напередодні, тихо похропував Едвін. Одначе Вістан, наскільки було відомо Акселеві, взагалі не спав. Воїн сидів у віддаленому кутку, чекаючи, поки зі внутрішнього дворика під ними піде останній чернець, а тоді вийшов у ніч. І тепер він знову взявся за своє: незважаючи на застереження отця Джонаса, почав рубати дрова.
Ченці не поспішали розходитися. Декілька разів Аксель уже майже засинав, але голоси знизу переривали його сон. Іноді голосів було чотири чи п’ять, і щоразу вони звучали приглушено, часто здаючись сердитими та переляканими. Уже тривалий час ізнизу взагалі не долинало жодних голосів, але, знову поринаючи у дрімоту, Аксель не міг позбутися враження, що ченці так і залишилися на ніч у них під вікном — і не лишень один чи два, а десятки постатей у підрясниках мовчки стояли в місячному світлі, слухаючи, як стукіт Вістанової сокири відлунює по цілому монастирю.
Напередодні, коли пообіднє сонце заливало світлом кімнату, Аксель виглянув у вікно і побачив, як йому здалося, цілу тутешню спільноту — понад сорок ченців, котрі на щось чекали, розбившись на групки, по всьому дворику. Над ними царювала атмосфера таємничості, так наче вони хотіли приховати власні слова навіть від своїх братів, і Аксель помітив, як вони обмінюються ворожими поглядами. Підрясники в усіх були з однакової коричневої тканини, хіба що в одного-другого ченця бракувало каптура чи рукава. Здавалось, усі хотіли якнайшвидше зайти до великої кам’яної будівлі навпроти, але сталася якась затримка, тож вони помітно нетерпеливились.
Аксель якийсь час виглядав у дворик, але раптом почув якийсь шум, який змусив його ще більше висунутися з вікна і подивитися просто вниз. Він побачив зовнішню стіну будівлі, бліде мурування якої відливало на сонці жовтуватим відтінком, і вбудовані в неї сходи, що вели від землі просто до їхньої кімнати. Посередині сходів стояв чернець (Акселеві було видно його маківку), тримаючи в руках тацю з їжею та з глечиком молока. Чернець зупинився, щоб утримати тацю, й Аксель тривожно спостерігав за його балансуванням, знаючи, що східці було стоптано нерівно та що з їхнього зовнішнього боку не було поруччя, тому, йдучи ними, потрібно було постійно втискатись у стіну, щоби не впасти донизу на тверду бруківку. Крім того всього, цей чернець іще й добряче, як здавалося, накульгував, але все одно піднімався вгору — повільно, та впевнено.
Аксель підійшов до дверей, аби допомогти йому, забравши в нього тацю, та чернець — отець Браян було його ім’я, як вони незабаром дізналися, — наполіг на тому, щоби самотужки донести її до столу, кажучи: «Ви наші гості, тому дозвольте мені прислужити вам, як годиться».
До того часу Вістан із хлопчиком уже пішли, і, можливо, стукіт уже двох сокир розходився навсібіч. Тому вони лише вдвох: Аксель і Беатрис — сіли пліч-о-пліч за дерев’яний стіл і з вдячністю пригостилися хлібом, фруктами та молоком. Поки вони зі смаком частувались, отець Браян весело, хоч іноді задумливо, оповідав про попередніх відвідувачів монастиря, про те, яка риба водиться в довколишніх струмках, про бродячого пса, який жив із ними, аж поки минулої зими зустрів свою смерть. Іноді отець Браян — літній, але жвавий чоловік — уставав із-за столу і походжав кімнатою, волочачи хвору ногу, та не перестаючи говорити і періодично підходячи до вікна, щоби перевірити, що роблять його брати внизу.
Тим часом птахи в них над головою літали туди-сюди піддашшям, і їхнє пір’я раз у раз повільно спадало вниз, псуючи поверхню молока. Акселеві кортіло розігнати птахів, але він стримувався, побоюючись, що ченці ставляться до пернатих із підвищеною шанобливістю. Тож він неабияк здивувався, коли ззовні долинули швидкі кроки сходами і до кімнати влетів величезний чернець із темною бородою та з розпашілим лицем.
— Демони! Демони! — закричав він, сердито позираючи на балки. — Я втоплю їх у крові!
Прибулець мав при собі солом’яну торбину, і, запустивши туди руку, він дістав камінь та швиргонув ним у птахів.
— Демони! Паршиві демони, демони, демони!
Коли камінь рикошетом відлетів у підлогу, чернець кинув другий, а відтак третій. Каміння падало далеко від столу, та Беатрис прикрила голову обома руками, й Аксель, підвівшись, рушив до бородатого чоловіка.
Однак отець Браян дістався до нього перший і, схопивши ченця за обидві руки, сказав:
— Брате Еразме, благаю тебе! Зупинись і заспокойся!
Тепер птахи лементували і розліталися навсібіч, а бородатий чернець прокричав крізь колотнечу:
— Я їх знаю! Я їх знаю!
— Брате, заспокойся!
— Не смійте зупиняти мене, отче! Це — слуги диявола!
— Вони також можуть бути і слуги Господні, Еразме. Ми цього ще не відаємо.
— Я знаю, що вони — від диявола! Подивіться на ці очі! Як вони можуть бути від Господа і глипати на нас такими очима?
— Еразме, заспокойся. У нас гості.
Щойно пролунали ці слова, бородатий чернець помітив Акселя та Беатрис. Сердито кинувши на них пильний погляд, він сказав отцеві Браяну:
— Навіщо приводити в дім гостей у такий час? Чому вони сюди прийшли?
— Це просто добрі люди, котрі проходили повз нашу обитель, брате, і ми з радістю гостинно їх прийняли, як у нас узвичаєно.