— Отче Браяне, дуже нерозумно з вашого боку розповідати чужакам про наші справи! Дивіться, вони шпигують за нами!
— Ні за ким вони не шпигують і не мають жодного діла до наших проблем. У них і своїх пребагато — я певен.
Раптом бородатий чернець вийняв іще один камінь і вже підготувався запустити його, та отцеві Браяну вдалося йому завадити.
— Еразме, спускайся додолу і залиш цю торбу. Віддай-но її мені. Негоже так усюди тягати її за собою.
Бородатий чоловік відсторонився від літнього ченця і ревниво притиснув торбу до грудей. Отець Браян, дозволивши Еразмові здобути цю маленьку перемогу, підвів його до порога і, коли той повернувся, щоби знову сердито глянути на дах, легенько виштовхав на сходи.
— Спускайся додолу, Еразме. Їм там, унизу, тебе бракує. Спускайся додолу і дивися не впади.
Коли чоловік нарешті пішов, отець Браян повернувся до кімнати, розганяючи рукою пір’я, що літало в повітрі.
— Дуже прошу пробачити. Він хороший чоловік. Але цей спосіб життя йому вже не до шмиги. Будь ласка, повертайтеся до столу і з миром закінчуйте трапезу.
— Але все-таки, отче, — сказала Беатрис, — той братчик, може, і має рацію, кажучи, що ми вдерлися до вас у тривожний час. Ми анітрохи не хочемо додавати вам клопотів, і, якщо ви дозволите нам отримати коротку пораду від отця Джонаса, про якого ходить слава як про дуже мудрого чоловіка, ми відразу ж підемо своєю дорогою. Немає ще звісток, чи нам можна з ним зустрітись?
Отець Браян похитав головою.
— Я вже казав раніше, пані: Джонас уже певний час нездужає, і абат суворо наказав, аби його ніхто не турбував, окрім тих, кому сам абат дасть дозвіл. Знаючи про ваше бажання зустрітися з Джонасом і про те, скільки зусиль ви доклали, щоби дістатися сюди, я від самого вашого приходу домагаюсь авдієнції в абата. Проте, як бачите, ви прийшли в неспокійний час, а тепер іще й до абата прибув якийсь важливий відвідувач, що ще більше затримує наші збори. Абат щойно повернувся до своєї келії, щоби поговорити з гостем, а ми всі на нього чекаємо.
Тієї миті Беатрис, яка стояла біля вікна і спостерігала, як бородатий чернець спускається кам’яними сходами, вказала кудись рукою.
— Добрий отче, а це хіба не абат уже повертається назад?
Підійшовши до дружини, Аксель помітив худорляву постать чоловіка, котрий упевнено крокував до центру дворика. Ченці, урвавши розмови, почали підходити до нього.
— О, дійсно, ось і абат повернувся. Тепер спокійно закінчуйте трапезу. А щодо Джонаса, то наберіться терпіння: боюся, що я не зможу повідомити вас про абатове рішення, поки не закінчаться збори. Та обіцяю, що не забуду і ревно проситиму за вас.
Без сумніву, увесь той час, як і зараз, по цілому дворі відлунювало стукотіння воїнової сокири. Крім того, Аксель виразно пам’ятав, що, спостерігаючи за ченцями, котрі шеренгою заходили до будівлі навпроти, він запитав себе, чи чує одного рубача дрів, чи двох, адже кожен другий удар звучав так швидко слідом за першим, що складно було визначити, чи то справжній звук, чи луна. Тепер, лежачи в темряві й розмірковуючи про це, Аксель був певен, що Едвін рубав дрова пліч-о-пліч із Вістаном, рівняючись на воїна при кожному ударі. Цілком імовірно, що хлопчик уже встиг стати вправним рубачем дров. Раніше того самого дня, перед тим як вони прийшли до монастиря, він уже вразив їх тим, як швидко в нього виходило копати землю двома пласкими каменями, на які він випадково натрапив неподалік.
До того часу Аксель уже перестав копати, прислухавшись до вмовлянь воїна поберегти сили для підйому до монастиря. Тому він стояв поруч зі скривавленим солдатовим тілом, охороняючи його від птахів, які скупчилися на гілках. Вістан, як пригадував Аксель, копав могилу мечем убитого, кажучи, що йому не хочеться затуплювати свого заради такої справи. Проте сер Гавейн із ним не погодився: «Цей солдат загинув із честю, хай би які підступи плекав його повелитель, і викопати йому могилу — це добре застосування лицарського меча». Щоправда, обоє чоловіків зупинилися, зачудовано спостерігаючи, як швидко копає Едвін, користуючись своїми примітивними знаряддями. Потому, коли вони знову взялися до роботи, Вістан сказав:
— Боюся, сер Гавейн, що лорд Бреннус не повірить вашій історії.
— Ще як повірить, пане! — відповів Гавейн, продовжуючи копати. — У нас із ним прохолодні стосунки, та він має мене за чесного дурня, котрому забракне клепки сплітати хитромудрі небилиці. Я можу розповісти йому, що солдат, стікаючи кров’ю в мене на руках, говорив про розбійників. Комусь така брехня може здатися смертним гріхом, але я знаю, що Бог змилостивиться над нами, бо хіба з її поміччю ми не зупиняємо подальше кровопролиття? Я змушу Бреннуса мені повірити, пане. Та, незважаючи на це, вам усе одно загрожуватиме небезпека, тож вам варто поквапитися додому.
— Я так і зроблю, сер Гавейн, щойно виконаю тут своє завдання. Якщо копито моєї кобили ще довго не гоїтиметься, можливо, я обміняю її на іншу, бо до боліт дорога неблизька. Та мені буде її шкода, тому що кобила ця — непересічна.
— І справді непересічна! Нічого не вдієш, але мій Горацій уже не має такої прудкості, хоча він не раз і не двічі приходив мені на підмогу у скрутну годину, як і ваша кобила щойно прийшла на допомогу вам. Рідкісна кобила, і вам буде сумно її втрачати. Проте, попри все, зараз страшенно важлива швидкість, тому вирушайте в путь і забудьте про ваше завдання. Про драконку потурбуємося ми з Горацієм, тож у вас немає підстав нею перейматися. Принаймні зараз, коли в мене був час добре все обміркувати, я зрозумів, що лорд Бреннус ніколи не зможе заманити Квериґ до лав свого війська. Вона-бо найбільш дика та неприборкана з усіх істот і довго не думатиме, перш ніж вивергнути вогонь не лише на ряди Бреннусових ворогів, але і на його власних вояків. Тому не клопочіться цим, а покваптеся додому, поки вас не оточили вороги.
Відтак, бачачи, що Вістан копає, нічого не відповідає, сер Ґавейн запитав:
— То ви даєте мені слово, добродію Вістане?
— Стосовно чого, сер Гавейн?
— Що ви полишите думки про драконку і поквапитеся додому?
— Вочевидь, вам кортить почути від мене ці слова.
— Я переймаюся не лише вашою безпекою, пане, але й безпекою тих, на кого Квериґ спрямує свій гнів, якщо ви її роздратуєте. Ви подумали, що тоді станеться з вашими супутниками?
— Це правда: безпека друзів мене тривожить. Я доїду з ними до самого монастиря, бо негоже залишати їх без захисту на цих диких дорогах. Тому буде найліпше, якщо ми підемо кожен своїм шляхом.
— Значить, після монастиря ви вирушите додому.
— Я вирушу в дорогу, коли буду готовий, пане лицарю.
Сморід, який бив у ніс із нутрощів мерця, змусив Акселя відступити на декілька кроків, а зробивши це, Аксель виявив, що тепер може добре роздивитися сера Ґавейна. Лицар стояв уже по пояс у землі, лоб його вкривав піт, і, можливо, саме тому риси його обличчя втратили звичну доброзичливість. Зараз він дивився на Вістана надзвичайно вороже, поки той, ні про що не підозрюючи, продовжував копати.
Солдатова смерть засмутила Беатрис. Поки могила глибшала, вона повільно повернулася назад до великого дуба і знову сіла в його затінку, схиливши голову. Аксель хотів підійти й сісти поруч із нею, і, якби не ворони, які скупчувалися над ними, він так би і зробив... Зараз, коли він лежав у темряві, його теж почав огортати сум через полеглого чоловіка. Він пригадав, який чуйний до них був солдат на маленькому мосту і як люб’язно він розмовляв із Беатрис. А ще Аксель виразно відтворив у пам’яті точність, із якою той розвернув коня, коли вперше в’їхав на галявину. У тому, як солдат це зробив, було щось таке, що здалось Акселеві знайомим, і зараз, у нічній тиші, він пригадав горбисті поля, порослі вересом, нависле небо й отару овець, які брели пустищами.
Аксель сидів верхи на коні, а попереду нього, також верхи, їхав його товариш — чоловік на ім’я Гарві, — й запах його кремезного тіла був такий сильний, що перебивав навіть конячий дух. Вони зупинилися посеред пустки, де гуляли вітри, бо помітили вдалині якийсь рух, і, щойно виявилося, що він не становить загрози, Аксель розвів руки врізнобіч (товариші вже давно їхали верхи) й узявся спостерігати, як кінь Гарві махає хвостом із боку в бік, наче для того, щоби не дати мухам сісти йому на крижі. Незважаючи на те, що тієї миті обличчя компаньйона не було видно, вигин спини Гарві та й навіть ціла його постава свідчили про злість, яку розбурхав у ньому вигляд людей, котрі наближалися до них. Дивлячись повз Гарві, Аксель тепер міг розгледіти темні плями — мордочки овець, — а посеред них ішло четверо чоловіків: один їхав на ослі, інші йшли пішки. Собак, здавалося, не було. Пастухи, як вирішив Аксель, уже, напевно, давно їх помітили: силуети двох вершників виразно виступали на тлі неба, — та з того, як повільно і наполегливо пастухи плентались уперед, годі було зрозуміти, чи вони злякалися їх, чи ні. Хай там як, а через болото пролягала одна-єдина довга стежка, тому пастухи могли б уникнути зустрічі з вершниками, лише розвернувшись назад.