Коли отара підійшла ближче, Аксель помітив, що всі четверо пастухів, попри свій молодий вік, виглядали дуже худими та хворобливими. Від цього спостереження Акселеві стиснулося серце, бо він знав, що такий вигляд пастухів лише розбурхає жорстокість його товариша. Аксель зачекав, поки отара підійде так близько, щоби до пастухів можна було докрикнути, а тоді підштовхнув коня і трохи проїхав уперед, обережно розташовуючись біля Гарві з того боку, з якого, як він знав, будуть змушені пройти пастухи та більшість отари. Аксель пильнував, аби втримувати свого коня трішки позаду коня Гарві: він не хотів розбити ілюзії свого супутника щодо його старшинства. Одначе тепер Акселева позиція захистила би пастухів від несподіваного нападу, який Гарві міг улаштувати з допомогою свого батога чи кийка, прикріпленого до його сідла. Цілий той час такий маневр виглядав збоку лише як вияв дружньої підтримки, й у будь-якому разі Гарві не вирізнявся таким гострим розумом, аби навіть запідозрити справжню причину Акселевих дій. І справді, Аксель пригадав, як його супутник неуважно кивнув, коли він порівнявся з ним, а тоді знову перевів сердитий погляд на пустище попереду.
Тоді Аксель так переймався долею пастухів, котрі наближалися до них, через те, що трапилося напередодні в саксонському селі. Був сонячний ранок, і те, що сталось, ошелешило Акселя не менше, ніж самих селян. Без попередження Гарві стиснув коня острогами, кинувся вперед і почав сипати удари на людей, котрі чекали біля криниці, щоби набрати води. Мав тоді Гарві в руках батіг чи кийок? Того дня, на пустищі, Аксель намагався пригадати цю деталь. Якщо Гарві вирішить накинутися на пастухів, котрі проходитимуть поруч, із батогом, то він зможе досягнути далеко і йому не доведеться надто напружувати руку; можливо, він навіть посміє замахнутися батогом через голову Акселевого коня. Проте, якщо Гарві візьме до рук кийка, то та позиція, яку зайняв Аксель, приневолить його змусити свого коня обійти Акселевого і частково розвернутися перед нападом. Такий маневр видався би його напарникові надто навмисним, а Гарві був із тих, хто любив, аби його варварство виглядало імпульсивним і легким.
Зараз Аксель не міг пригадати, чи його завбачливі дії врятували тих пастухів. Він туманно пригадував невинних овець, які проходили повз них, але спогади про пастухів у незрозумілий спосіб перемішалися зі спогадами про напад на селян біля криниці. Що привело їх обох того ранку в село? Аксель пригадав обурені крики, дитячий плач, ненависні погляди та свою власну лють: не стільки на самого Гарві, скільки на тих, хто створив нерівні умови, даючи йому такого напарника. Їхня місія, якби її вдалося здійснити, неодмінно стала би досягненням винятковим і новим — настільки величним, що сам Господь уважав би його миттю, коли людина трішки піднялася до Бога. Та хіба міг Аксель сподіватися на успіх, якщо сам він був у спілці з такою жорстокою та нерозумною людиною?
Акселеві думки повернулися до сивоволосого солдата і до того незавершеного жесту, який він зробив на мосту. Побачивши, як його кремезний напарник кричить на Вістана і шарпає його за волосся, сивоволосий чоловік було почав піднімати руку, майже склавши пальці у вказівний жест, і з його вуст уже майже злетіло жорстке зауваження. Та раптом він опустив руку. Аксель чудово розумів, що почував сивоволосий солдат у ті хвилини. Потому солдат напрочуд увічливо заговорив із Беатрис, і Аксель був йому за це вдячний. Він пригадав вираз обличчя Беатрис, коли вона стояла біля мосту, а також як її серйозність і стриманість змінила лагідна усмішка, яку він так любив. Від цього образу серце йому стиснулося, та водночас його заполонив страх. Варто було незнайомцеві, ще й потенційно небезпечному, лише сказати їй декілька добрих слів — і на тобі, вона вже готова повірити всім і кожному. Від цієї думки Акселеві стало тривожно й він захотів ніжно погладити її плече, яке було зовсім близько біля нього. Та хіба вона не завжди була така? Хіба це не було почасти тим, що робило її в його очах такою особливою? І хіба вона не прожила стільки років, примудряючись уникати будь-якого великого лиха?
— Це точно не розмарин, пане, — пригадував Аксель голос Беатрис, який тремтів од хвилювання.
Він зігнувся, втиснувши одне коліно в землю, бо днина була погожа, а земля — суха. Беатрис, напевно, стояла позаду нього, тому що він пам’ятав, як її тінь падала на трав’яний килим лісу перед його очима, поки він обома руками розгортав поросль.
— Це точно не розмарин, пане. Де таке бачено, щоби розмарин мав такі жовті квіточки?
— Тоді я помилився з назвою, панянко, — сказав Аксель. — Але знаю достеменно, що ця рослина трапляється часто і що вона не приносить біди.
— Пане, а ви впевнені, що аж так добре знаєтеся на рослинах? Мати навчила мене розрізняти все, що росте в наших краях, але те, що зараз перед нами, мені незнайоме.
— Тоді, напевно, тут нещодавно з’явилося щось чуже для цих земель. Чому ви так цим переймаєтеся, панянко?
— Я переймаюся, пане, тому, що це може бути рослина, яку мене привчили боятися ще з дитинства.
— Пощо боятися рослини, якщо тільки вона не отруйна? Але й тоді досить просто її не торкатися. Та ось ви схопили її руками, а тепер іще й мене схиляєте зробити те саме!
— О, пане, вона не отруйна! Принаймні не в тому сенсі, який ви маєте на увазі. Та моя мати одного разу детально описала одну рослину і попередила, що побачити її у вересі — погана прикмета для молодої дівчини.
— Яка саме погана прикмета, панянко?
— Я не така смілива, щоби сказати це вголос, пане.
Проте з цими словами молода жінка — бо саме такою тоді була Беатрис — присіла навшпиньки поруч із ним, від чого їхні лікті на мить торкнулись, і довірливо усміхнулася, дивлячись йому в очі.
— Якщо побачити її — така погана прикмета, — сказав Аксель, — то хіба це добре діло — так привести мене з дороги і змусити на неї дивитись?
— О, це не погана прикмета для вас, пане! Лише для незаміжніх дівчат. Таким чоловікам, як ви, приносить нещастя зовсім інша рослина.
— Раджу вам розповісти мені, як вона виглядає, щоби я міг боятися її так само, як ви боїтеся цієї.
— Можете глузувати з мене, пане, якщо вам це до душі. Та одного разу ви спіткнетеся, впадете і помітите ту рослину просто біля себе. Подивимося, чи тоді вам буде до сміху.
Зараз він пригадував, який був на дотик верес, коли він провів по ньому рукою, пригадував шум вітру в кронах над головою, а ще — присутність молодої дівчини біля нього. Чи може бути, що тоді вони вперше заговорили одне з одним? Вони точно були знайомі, нехай лише візуально; було просто незбагненно, щоби Беатрис так довірливо поводилася з цілковитим незнайомцем.
Стукотіння сокири, на якийсь час припинившись, залунало знову, й Аксель припустив, що воїн може провести на вулиці цілу ніч. Вістан здавався спокійним і замисленим навіть у бою, та, можливо, його нерви не витримували того напруження, яке накопичилося за день і за минулу ніч, тож робота допомагала його позбутися. Навіть якщо це й так, Вістанова поведінка все одно була дивна. Отець Джонас ясно сказав, що рубати дров уже не потрібно, та воїн знову взявся за своє, ще й посеред ночі. Раніше, коли вони тільки прийшли, це виглядало простою чемністю з його боку. Але тоді, як уже з’ясував Аксель, Вістан мав свої причини рубати дрова.