— Дровітню вдало розташовано, — пояснив воїн. — За роботою ми з хлопцем змогли добре простежити, хто відходив і хто приходив. Ба більше, коли ми відносили дрова, куди було потрібно, ми вільно повешталися й оглянули прилеглу територію, хоча декілька дверей так і залишилися для нас зачиненими.
Аксель із Вістаном розмовляли, піднявшись на високу стіну монастиря, звідки відкривався вигляд на ліс, який розкинувся навколо. До того часу ченці вже давно пішли на свої збори і над монастирем зависла тиша. За декілька хвилин до того Аксель залишив Беатрис дрімати в кімнаті, а сам вийшов на передзахідне сонце й піднявся стертими кам’яними сходами туди, де стояв Вістан, дивлячись униз на густе листя.
— Але навіщо так себе обтяжувати, добродію Вістане? — запитав Аксель. — Може, ви в чомусь підозрюєте цих добрих ченців?
Воїн, піднявши руку, щоби прикрити очі, сказав:
— Поки ми піднімалися сюди тією крутою стежкою, я мріяв лише про те, щоби згорнутися десь у кутку і розглядати солодкі сни. Та ось ми тут — і я не можу позбутися враження, що в цьому місці на нас чигає якась небезпека.
— Напевно, це втома робить вас таким підозріливим, добродію Вістане. Що тут вас тривожить?
— Наразі нічого, на що я міг би з упевненістю вказати. Проте подумайте самі. Коли перед цим я повернувся до стайні, щоби подивитися, чи все гаразд із моєю кобилою, то почув, як зі стійла позаду долинали якісь звуки. Тобто, пане, це друге стійло було відгороджено стіною, та я чув, що там є кінь, хоча, коли ми тільки прийшли і я відвів кобилу до стайні, ніякого іншого коня там не було. А потому, коли я зайшов із іншого боку, то побачив, що там двері до стайні зачинено і на них висить величезний замок, який можна відімкнути лише ключем.
— Добродію Вістане, може бути безліч невинних пояснень цього. Наприклад, кінь міг бути на пасовиську, і його привели до стайні лише нещодавно...
— Я поговорив із одним ченцем про це і довідався, що вони тут не тримають коней, не бажаючи несправедливо полегшувати свого тягаря. Схоже, що після нас сюди прибув іще один гість, котрий вельми хоче приховати свою присутність.
— Тепер, коли ви про це заговорили, добродію Вістане, я пригадав, що отець Браян повідомив про важливого відвідувача, котрий прибув до абата, і що через це прибуття відклали загальні збори ченців. Ми не знаємо нічого, що тут відбувається, та, найімовірніше, це нас анітрохи не стосується.
Вістан задумливо кивнув.
— Напевно, ви маєте рацію, добродію Акселю. Дрібка сну втихомирить мої підозри. Та я все одно послав хлопця ще трохи поблукати цим місцем, сподіваючись, що йому природну допитливість пробачать охочіше, ніж дорослому чоловікові. Нещодавно він повернувся і доповів, що чув стогін із отих келій, — Вістан обернувся і вказав рукою, — так наче там є людина, котра страждає від болю. Юний Едвін пішов на звук стогону і прокрався всередину, де побачив перед зачиненою келією плями крові: й засохлі, і свіжі.
— Це цікаво, безперечно. Та це все може видатися не таким таємничим, якщо припустити, що з одним із ченців стався якийсь нещасливий випадок. Він міг, наприклад, перечепитися на цих самих сходах.
— Я припускаю таке, пане. Зрештою, не маю жодних вагомих підстав гадати, що тут щось негаразд. Напевно, це інстинкт воїна змушує мене бажати, щоби мій меч був при моєму боці, а я вже не мусив удавати зі себе фермера. А може, страхи мої беруть свій початок із того, що ці стіни нашіптують мені про дні минулі.
— Що ви маєте на увазі, пане?
— Лише те, що зовсім нещодавно це місце було аж ніяк не монастирем, а фортецею на височині, причому чудово облаштованою, щоби відбивати напади ворогів. Пригадуєте, якою виснажливою дорогою ми сюди піднімалися? Як стежка петляла вперед і назад, так наче хотіла витягнути з нас усі сили? Гляньте вниз, пане, отуди. Бачите: відразу над тими самими стежками піднімається стіна з бійницями? Звідти захисники колись засипали непроханих гостей стрілами та камінням і поливали їх окропом. Навіть дістатися до воріт — то вже був подвиг.
— Так, я бачу. Піднятися тією стежкою було би непросто, це правда.
— До того ж, добродію Акселю, готовий побитись об заклад, що колись ця фортеця була в саксонських руках, адже я всюди бачу сліди свого племені, які для вас, можливо, залишаються непомітними. Гляньте отуди. — Вістан указав униз на вимощений бруківкою дворик, затиснутий між стінами. — Гадаю, там стояли другі ворота, значно міцніші, ніж перші, та невидимі для загарбників, котрі би піднімалися стежкою догори. Вони бачили тільки перші ворота і кидали всі сили на штурм, але ті ворота були — як ми, сакси, їх називаємо — шлюзовими ворітьми, на кшталт тих, що стримують потік річкової води. Крізь ці ворота навмисно пропускали певну кількість ворожих солдатів. Потому шлюзові ворота зачиняли, не пропускаючи тих, хто ішов слідом. Тепер ті, хто опинився ізольованим між двома ворітьми, он у тому місці, залишались у меншості, і їх знов атакували зверху. Їх убивали, а тоді запускали наступних. Ви розумієте, як це працювало. Сьогодні це — місце умиротворення та молитви, проте не потрібно заглядати надто далеко, щоби побачити кров і знущання.
— Ви добре все вивідали, добродію Вістане, й від того, що ви мені розповіли, в мене мурашки забігали поза спиною.
— А ще б’юсь об заклад, що тут ховалися сім’ї саксів, які збігалися сюди з усіх усюд, шукаючи захисту в цій фортеці. Жінки, діти, поранені, старі, хворі... Бачите той двір, де раніше стояли ченці? Усі, крім найбільш немічних, збиралися там, аби стати свідками, як загарбники верещать між двома ворітьми, наче миші в мишоловці.
— У це я не можу повірити, пане. Вони точно мали би заховатись унизу і молитися за спасіння.
— Лише найбільші боягузи з них! Більшість стояла б у дворі чи навіть піднялася би туди, де зараз стоїмо ми з вами, й охоче ризикувала би потрапити під стрілу чи під меч, аби тільки насолодитись агонією внизу.
Аксель захитав головою.
— Тих людей, про котрих ви кажете, точно не тішило би кровопролиття, навіть якщо кров — ворожа.
— Навпаки, пане. Я кажу про людей, котрі вже пройшли дорогу, повну жорстокості й зла, котрі на власні очі бачили, як калічать і ґвалтують їхніх дітей та родичів. Вони дійшли сюди, до свого пристановища, лише після довгих мук, і смерть дихала їм у спину. Й ось на них наступає чисельна армія. Фортеця може протриматися декілька днів, можливо, навіть тиждень чи два. Та вони знають, що врешті-решт їх також по-звірячому вб’ють. Вони знають, що немовлята, котрих вони викохують на своїх руках, незабаром перетворяться на закривавлені іграшки, яких копатимуть ногами по цій бруківці. Вони знають, тому що все це бачили там, звідки втікали. Вони бачили, як вороги спалювали та різали, як одну по одній ґвалтували дівчат, навіть коли ті лежали, помираючи від ран. Вони знають, що їх неминуче чекає те саме, тому вони мусять цінувати перші дні облоги, коли спочатку ворог платить дорогу ціну за те, що збирається зробити потім. Іншими словами, добродію Акселю, це — відплата, якою насолоджуються заздалегідь ті, хто не зможе помститися, коли настане час. Ось чому я кажу, пане, що сакси з мого племені стояли би тут, радісно вигукуючи й аплодуючи, і що жорстокішою була би смерть, то сильніше вони би веселилися.
— Я не можу в це повірити, пане. Як можна так сильно ненавидіти за те, що ще не зроблено? Добрі люди, котрі колись знайшли тут пристановище, до самого кінця не втрачали би надії й точно дивилися би на всі страждання: і друзів, і ворогів — зі жалістю й зі жахом.
— Ви значно старші за мене літами, добродію Акселю, та в тому, що стосується крові, може видатися, що я старий, а ви молодий. Мені доводилося бачити на обличчях старих жінок і маленьких дітей чорну ненависть — бездонну, як море, — і бувало, що я і сам її почував.
— Я відмовляюсь у це вірити, пане, а крім того, ми говоримо про варварське минуле, яке, сподіваюся, назавжди відійшло в небуття. Дякувати Богові, ми ніколи не матимемо змоги на власні очі побачити, хто з нас виявився правий.