Воїн дивно глянув на Акселя. Здавалося, він уже збирався щось сказати, проте раптом передумав. Потому він повернувся до кам’яних будівель у себе за спиною.
— Коли перед цим я блукав монастирем, тримаючи цілі оберемки дров, на кожному повороті я помічав захопливі сліди того минулого. Річ у тому, пане, що, навіть якщо прорватися через другі ворота, ця фортеця все одно приховувала безліч пасток для ворога. Деякі з цих пасток були по-диявольськи підступні. Тутешні ченці ледве чи знають, повз що вони проходять щодня. Та годі про це. Поки ми стоїмо тут удвох у мирі та спокої, дозвольте мені попросити у вас пробачення, добродію Акселю, за незручності, яких я вам завдав раніше. Я маю на увазі, коли випитував про вас того доброго лицаря.
— Не варто про те і згадувати, пане. Я анітрохи не ображаюся, хоча ви добряче мене здивували, і дружину мою — також. Ви прийняли мене за когось іншого, але такої помилки легко припуститися.
— Дякую за розуміння. Я прийняв вас за того, чийого обличчя ніколи не забуду, незважаючи на те, що я був іще зовсім маленьким хлопчиком, коли востаннє його бачив.
— Десь у західних краях, мабуть?..
— Так, пане, до того, як мене забрали. Чоловік, про котрого я кажу, не був воїном, але мав меча і їздив на чудовому жеребці. Він часто відвідував наше село, й у нас, хлопчаків, котрі бачили тільки фермерів і човнярів, він викликав справжнє зачудування.
— Так. Я розумію чому.
— Пригадую, ми ходили за ним назирці цілим селом, але через свою сором’язливість завжди трималися трохи на відстані. Іноді він поспішав поговорити зі старійшинами чи скликати місцевих мешканців, аби ті зібралися на площі. Та бували дні, коли він розслаблено тинявся селом, перекидаючись словом то з одним, то з іншим, наче просто вбивав час. Він погано знав нашу мову, та завдяки тому, що наше село стояло на річці й човни постійно припливали і відпливали, багато хто розмовляв його мовою, — тож йому ніколи не бракувало товариства. Іноді він повертався до нас із усмішкою, та ми, ще зовсім дітваки, розбігалися хто куди і ховалися.
— Це у тому селі ви так добре вивчили нашу мову?
— Ні, то було потому, коли мене забрали.
— Забрали, добродію Вістане?
— З того села мене забрали солдати, і ще зі зовсім юних літ мене навчали бути воїном — таким, яким я є сьогодні. Мене забрали брити, тому я швидко навчився говорити і битися, як вони. То було давно, й у моїй голові вже все змішалося. Коли сьогодні в селі я вперше побачив вас, то, можливо, ранкове світло зіграло зі мною злий жарт, — але я знову почувся хлопчаком, котрий сором’язливо позиркує на того величного чоловіка: накидку його розвіює вітер, а він іде нашим селом, наче лев посеред свиней і корів... Гадаю, я розгледів щось таке у вашій усмішці чи в тому, як ви вітаєтеся з незнайомцями, трішки киваючи головою. Та зараз бачу, що помилився, бо ви не могли бути тим чоловіком. Облишмо розмови про це. Як ваша добра дружина, пане? Сподіваюся, вона не надто виснажилася.
— Вона вже добре перепочила. Дякую, що запитали. Та я сказав їй, аби вона відпочивала ще. Ми все одно змушені чекати, поки ченці повернуться зі зборів і абат дасть дозвіл зустрітися з мудрим цілителем Джонасом.
— Рішуча у вас дружина, пане. Я захоплено спостерігав, як вона витримала дорогу сюди, анітрохи не скаржачись... А ось і Едвін повернувся!
— Бачите, як він тримається за рану, добродію Вістане? Його також потрібно показати отцеві Джонасу.
Здавалося, що Вістан не почув цих слів. Зійшовши зі стіни, він спустився сходами назустріч Едвінові, й декілька хвилин вони тихо перемовлялися, схиливши голови один до одного. Хлопець жваво щось розповідав, а воїн слухав його, насупившись і час від часу киваючи. Коли Аксель і собі спустився до них, Вістан тихо сказав:
— Пан Едвін повідомляє про прецікаву знахідку, яку нам варто побачити на власні очі. Ходімо за ним, але поводьтеся так, наче просто собі прогулюєтеся — на випадок, якщо той старий чернець тут не просто так, а щоби за нами шпигувати.
І справді, неподалік підмітав дворик одинокий чернець. Підійшовши до нього ближче, Аксель помітив, що він беззвучно говорив сам зі собою, повністю поринувши у власні думки. Коли Едвін повів їх через двір до прогалини між двома будівлями, чернець ледве чи й поглянув у їхній бік. Вони вийшли туди, де горбкуватий схил укривала ріденька трава і де починалася стежка, що вела геть від монастиря. Обабіч стежки росли зів’ялі дерева заввишки заледве в людський зріст. Поки чоловіки під призахідним небом ішли слідом за Едвіном, Вістан тихо сказав:
— Мені дуже припав до душі цей хлопчина. Добродію Акселю, нам, певно, доведеться переглянути наші наміри залишити його в селі вашого сина. Мені було би дуже доречно, якби він іще на якийсь час залишився зі мною.
— Мене тривожать такі ваші слова, пане.
— Але чому? Він ледве чи мріє про життя, сенс якого полягає в годівлі свиней і в копанні холодної землі.
— Але що на нього чекатиме поруч із вами?
— Коли я виконаю своє завдання, то відвезу його зі собою на болота.
— І що він там робитиме, пане? Воюватиме з норманами до кінця своїх днів?
— Ви засуджуєте це, пане, проте хлопець має рідкісний характер. З нього вийде славний воїн... Але тихо! Подивімося, що він нам покаже.
Вони підійшли туди, де біля дороги стояли три дерев’яні хижі, які були в такому поганому стані, що, здавалося, не падають лише тому, що підпирають одна одну. Вологу землю всюди було порито коліями від коліс, і Едвін зупинився, щоби звернути на це їхню увагу. Потому він повів їх до найдальшої хижі.
Дверей вона не мала, а дахом здебільшого було відкрите небо. Коли вони зайшли всередину, декілька птахів розлетілися навсібіч, сердячись, що їх сполохали, й у порожньому темному просторі Аксель помітив грубо зроблений — можливо, його виготовили власноруч ченці — візок, два колеса якого загрузли у болоті. Увагу його привернула величезна клітка, встановлена на візку, й, підійшовши ближче, Аксель помітив, що, хоча сама клітка була залізна, вздовж її основи приладнали товстий дерев’яний стовп, який міцно кріпив її до дна візка. На тому самому стовпі, наче гірлянди, висіли ланцюги та кайдани, а на висоті голови було щось, що скидалося на почорнілу залізну маску, хоч отворів для очей вона не мала, тільки один — зовсім маленький — для рота. Сам візок і землю навколо вкривало пір’я та пташиний послід. Едвін відчинив навстіж двері клітки й узявся водити їх туди-сюди на скрипучих завісах. Він знову жваво щось розповідав, на що Вістан, пильно розглядаючи повітку, час від часу кивав.
— Цікаво, — сказав Аксель, — що ченцям міг знадобитися такий пристрій, як оцей. Без сумніву, його призначено для якогось побожного ритуалу.
Воїн почав обходити візок, намагаючись не ступати в застояні калюжі.
— Якось я вже бачив щось подібне, — сказав він. — Можна припустити, що цей пристрій призначено для того, щоби залишити чоловіка, котрий перебуває всередині, беззахисним на поталу жорстоких стихій. Але дивіться: ці металеві поперечки розташовано так широко, що я можу просунути між ними плече. А тут — гляньте — пір’я в засохлій крові прилипло до заліза. Тож людину, прив’язану до стовпа, виставляють перед гірськими птахами, щоби вони досхочу нею поласували. Її закуто в кайдани, і вона не може відбиватися від голодних дзьобів. А залізна маска, хоча від її вигляду і може стигнути кров у тілі, насправді має милосердну мету, бо принаймні не дозволяє птахам виклювати людині очі.
— Усе-таки цей предмет може мати і якесь людяніше застосування, — сказав Аксель, але Едвін знову заговорив, і Вістан повернувся й виглянув із повітки.
— Хлопець каже, що простежив, куди ведуть колії: вони закінчуються неподалік, на краю урвища, — врешті сказав воїн. — Він каже, що земля там дуже порита, і це вказує на те, що візок залишали там часто. Іншими словами, все свідчить про те, що мій здогад виявився правильним, і я теж бачу, що візок зовсім нещодавно викочували назовні.