— Не знаю, що це все означає, добродію Вістане, та мушу визнати, що починаю поділяти вашу тривогу. Від цього приладу мені мурашки бігають поза спиною і хочеться якнайшвидше повернутися до дружини.
— Так і зробіть, пане. Ходімо звідси!
Та варто було їм вийти з повітки, як Едвін, який знов ішов попереду, різко зупинився. Дивлячись повз нього у вечірні сутінки, Аксель розгледів силует у рясі: хтось стояв у високій траві неподалік.
— По-моєму, це чернець, котрий підмітав подвір’я, — сказав воїн Акселеві.
— Він нас бачить?
— По-моєму, він бачить нас і знає, що ми бачимо його. Та продовжує стояти як укопаний. Раз так, ходімо до нього ми.
Чернець стояв по коліна у траві збоку від стежки, якою вони йшли. Поки вони підходили, чоловік стояв геть непорушно, хоча сильний вітер шарпав його рясу та довге сиве волосся. Він був худий, майже висохлий, і його витрішкуваті очі дивилися на них пильно, та без жодних емоцій.
— Ви стежили за нами, пане, — сказав Вістан, зупиняючись, — і ви знаєте, що ми щойно знайшли. Тож, може, ви розповісте нам, із якою метою ченці використовують цей пристрій.
Не сказавши ні слова, чернець указав у напрямку монастиря.
— Може, він дав обітницю мовчання? — сказав Аксель. — Або він такий самий німий, яким нещодавно були і ви, пане Вістане?
Чернець вийшов із трави на стежку. Його дивні очі уважно роздивилися по черзі кожного з них, а тоді він знову вказав у напрямку монастиря й пішов туди. Вони рушили слідом за ним, тримаючись трохи на відстані, а чернець постійно озирався на них через плече.
Монастирські будівлі перетворилися на чорні силуети на тлі призахідного неба. Коли вони підійшли ближче, чернець зупинився, приклав вказівний палець до губ і пішов далі з особливою обережністю. Здавалося, він хвилювався, щоби їх ніхто не помітив, уникаючи виходити на центральний двір. Він повів їх вузькими проходами позаду будівель, де земля була в ямах чи стежка різко піднімалася догори. В одному місці, коли вони, пригнувши голови, проходили вздовж якоїсь стіни, з вікон над ними пролунали голоси зі зборів ченців. Чийсь голос намагався перекричати загальний галас, а тоді ще хтось — мабуть, абат — закликав до порядку. Та часу баритися не було, і невдовзі вони зупинилися в арці, через яку було видно головний внутрішній дворик. Чернець пожвавленими жестами показував, аби вони рухалися далі якомога швидше і тихіше.
Виявилося, що їм не доведеться перетинати внутрішній дворик, де горіли смолоскипи, а лише пройти його краєм у тіні колонади. Коли чернець знову зупинився, Аксель прошепотів до нього:
— Добрий пане, бачу, ви маєте намір відвести нас кудись, але прошу дозволити мені спочатку піти по мою дружину, бо мені лячно залишати її саму.
Чернець, котрий миттю обернувся і втупив погляд в Акселя, похитав головою і вказав у напівтемряву. Лише тоді Аксель помітив Беатрис, яка стояла трохи віддалік в одному з проміжків галереї. Він із полегшенням помахав їй рукою, і, коли вони всі рушили до неї, слідом за ними покотилася хвиля розгніваних чернечих голосів зі зборів.
— Як ти, принцесо? — запитав він, простягаючи долоні, щоб узяти її випростані руки у свої.
— Я собі мирно відпочивала, Акселю, аж тут переді мною постав оцей чернець-мовчун. Я аж подумала, що то якась примара. Та він дуже хоче кудись нас відвести, і найліпше для нас — піти за ним слідом.
Чернець повторив свій жест, який закликав до тиші, й, подавши знак іти за ним, пройшов повз Беатрис, переступивши поріг, біля якого вона на них чекала.
Коридори тепер дедалі більше нагадували тунелі — точнісінько як у їхній норі, — й лампи, які мерехтіли в маленьких нішах, майже не розганяли темряви. Аксель, якого Беатрис тримала за рукав, ішов, виставивши вільну руку перед собою. На якусь мить вони раптом опинилися на відкритому повітрі, коли переходили через багнистий двір між переораними ділянками землі, а тоді знову ввійшли у ще одну низьку кам’яну будівлю. Тут коридор поширшав, освітлювали його доволі великі лампи, і здалося, що чернець нарешті розслабився. Переводячи подих, він знову пильно оглянув своїх супутників, а потому, подавши їм сигнал чекати, зник в арці. Незабаром чернець повернувся і показав їм іти вперед. Поки вони йшли, зсередини долинув кволий голос:
— Заходьте, гості мої. Негоже приймати вас у такій бідній келії, та я ласкаво вас запрошую.
Чекаючи, поки до нього прийде сон, Аксель знову пригадав, як вони четверо, а ще разом із ними мовчазний чернець, протиснулись у крихітну келію. Біля ліжка горіла свічка, й Аксель відчув, як відсахнулася Беатрис, коли помітила силует людини, котра лежала в ліжку. Потому Беатрис вдихнула і пройшла далі вглиб келії. Місця для них усіх заледве вистачило, та вони швидко поставали навколо ліжка, а воїн із хлопчиком примістились у найбільш віддаленому кутку. Аксель притиснувся спиною до холодної кам’яної стіни, а Беатрис, яка стояла просто перед ним і спиралася на нього — наче для заспокоєння, — опинилася майже біля самого ліжка хворого. У келії стояв слабкий запах блювотиння та сечі. Тим часом мовчазний чернець метушився над чоловіком, котрий лежав у ліжку, допомагаючи йому підвестися, щоби бодай напівсісти.
Господар келії був сивочолий і вже в літах. Він мав міцну статуру і, напевно, ще зовсім донедавна був енергійний, але тепер навіть для того, щоби просто сісти, йому доводилося переборювати страшний біль. Коли він піднімався, груба ковдра, яка його прикривала, відгорнулась і стало видно нічну сорочку, поплямовану кров’ю. Та відсахнутися Беатрис змусили його шия і обличчя, яскраво освітлені свічкою, що стояла біля ліжка. Великий набряк збоку під підборіддям (колір набряку мінився від темно-фіолетового до жовтого) змушував його тримати голову під певним кутом. На вершечку набряк тріснув і вкрився гноєм та засохлою кров’ю. На самому обличчі від нижньої частини щоки і до щелепи тягнулася заглибина, що відкривала частину ротової порожнини та ясен. Усміхатися йому, напевно, коштувало неабияких зусиль, але, вмостившись напівсидячи, чернець саме так і зробив.
— Ласкаво прошу, ласкаво прошу. Я і є Джонас, заради зустрічі з яким, як мені відомо, ви пройшли довгий шлях. Дорогі гості, не дивіться на мене з такою жалістю. Ці рани вже далеко не свіжі й не завдають мені стільки болю, як раніше.
— Отче Джонасе, — сказала Беатрис, — тепер ми розуміємо, чому ваш добрий абат так не хотів, аби вас турбували захожі відвідувачі. Ми би зачекали на його дозвіл, але цей добросердечний чернець провів нас сюди.
— Нініан — мій найвірніший друг, і, незважаючи на те, що він дав обітницю мовчання, ми з ним чудово розуміємо один одного. Він спостерігав за кожним із вас від дня вашої появи і постійно мені доповідав. Я вирішив, що настав час нам зустрітися, нехай і потайки від абата.
— Але що могло завдати вам таких ран, отче? — запитала Беатрис. — Ви ж славитеся добротою і мудрістю.
— Облишмо цю тему, добродійко, бо сили мої мізерні й не дозволять нам бесідувати довго. Я знаю, що двоє з вас: ви самі та цей відважний хлопчина — потребують моєї поради. Дозвольте мені спочатку оглянути хлопчика, котрий, як я розумію, страждає від рани. Підійди ближче до світла, люба дитино.
Голос ченця хоч і був тихий, але мав природні владні нотки, й Едвін почав рухатися до нього. Та Вістан миттю схопив хлопця за руку. Можливо, такий ефект створило полум’я свічки чи, може, воїнова тінь, яка тремтіла на стіні, та Акселеві здалося, що Вістанів погляд на якусь мить прикипів до пораненого ченця з особливою виразністю, навіть із ненавистю. Воїн відсунув хлопця назад до стіни, а сам зробив крок уперед — наче для того, щоби захистити підопічного.
— У чому річ, пастуше? — запитав отець Джонас. — Ви боїтеся, що отрута з моїх ран перейде на вашого брата? Тоді мої руки до нього не торкатимуться. Нехай він підійде ближче, і я огляну його лише з допомогою своїх очей.
— Хлопчикова рана чиста, — сказав Вістан. — Вашої допомоги потребує лише ця добра жінка.
— Добродію Вістане, — сказала Беатрис, — як ви можете таке казати? Ви ж чудово знаєте, що навіть якщо рана здається чистою, то не встигнеш і оком змигнути, як вона вже запалилася. Хлопця потрібно показати цьому мудрому ченцеві.