— Отут перейдемо вбрід, — сказав він. — До мосту ще дуже далеко, та й місцевість там надто відкрита. Нас буде видно як на долоні.
Потім, указуючи на Едвінові черевики, він додав:
— Виглядають напрочуд майстерно пошитими. Ти сам їх зробив?
— Мені їх пошив добродій Болдвін — наймайстерніший чоботар у цілому селі. От тільки щоразу, коли повня, з ним трапляються напади.
— Роззуйся. Від води взуття зіпсується. Бачиш оті камінці, які наче мостик? Опусти голову нижче і спробуй придивитися: вони відразу під поверхнею води. Он — бачиш? Це — наш брід. Не втрачай камінців із ока — і залишишся сухим.
У тоні молодого ченця знову звучала якась грубість. Могло таке бути, що за час, проведений у дорозі, він додумався, яку роль відіграв Едвін у тому, що трапилося? На початку їхньої мандрівки чернець не лише був привітніший, аніж зараз, — він іще й говорив без угаву.
Вони зустрілись у холодному коридорі перед келією отця Джонаса, де Едвін чекав, а тим часом зсередини долинало кілька голосів, які стишено, проте завзято, про щось сперечалися. В Едвіні накопичився жахливий страх перед тим, що йому от-от мають сказати, і, коли замість наказу зайти всередину з келії вийшов молодий чернець, котрий радісно усміхався, Едвінові відлягло від серця.
— Мене вибрали бути твоїм провідником, — тріумфально сказав молодик Едвіновою мовою. — Отець Джонас звелів, аби ми негайно вирушили і прослизнули непоміченими. Наберися сміливості, юначе: вже невдовзі ти опинишся поруч зі своїм братом.
Ходу молодий чернець мав дивну: він ішов, зіщулившись, наче його до самих кісток проймав холод, і повністю заховавши руки у складках ряси, аж Едвін, який ішов униз гірською стежкою слідом за ним, замислився, чи його провідник не з тих, хто народжується без кінцівок. Але варто було їм відійти від монастиря на безпечну відстань, як молодий чернець порівнявся з ним і, вивільнивши худу довгу руку, підбадьорливо обняв Едвіна за плечі.
— Нерозумно було з твого боку так повертатися, ще й після успішної втечі. Отець Джонас розсердився, коли почув про це. Та ось ти тут, знов у безпеці й далеко від монастиря, а якщо пощастить — ніхто й не дізнається про твоє повернення. Але ж бо тут і зчинилася буча! Твій брат завжди такий нестриманий? Чи хтось зі солдатів ненароком дошкульно його образив? Може, ти, братчику, коли сядеш біля його ліжка, запитаєш його, з чого все почалося, бо ніхто з нас геть нічого не може докумекати. Якщо ж, навпаки, це він образив солдатів, то своїми словами, певно, дійсно добряче їм допік, адже вони всі як один раптом забули, заради чого приїхали побачитися з абатом, а, оскаженівши, кинулися до нього, щоби відплатити за його зухвальство. Навіть мене розбудили крики, хоча моя келія і далеко від внутрішнього дворика. Я мерщій побіг туди, та мені не залишалося нічого іншого, як безпорадно стояти поруч із моїми братами-ченцями і з жахом дивитися на те, що діялося перед нами. Твій брат — так згодом мені розповідали — втік від гніву солдатів до старої вежі, й, хоча вони кинулися навздогін, аби роздерти його на шматки, він явно дав їм добрячу відсіч. Дивовижно, та він виявився неабияким рубакою, бо ж солдатів було певно з тридцять чи й більше, а він сам-один супроти них — простий сакс-пастух! Ми дивились і чекали, що от-от винесуть його криваві останки, та натомість із вежі або в паніці один за одним вибігали солдати, або, похитуючись, вони виносили поранених товаришів. Ми не могли повірити власним очам! І молилися, щоби ця сутичка якнайшвидше скінчилася, бо, хоч би яка дошкульна була образа, з якої все почалося, відповідати такою жорстокістю було просто нечувано! Та бій усе тривав, аж поки, братчику, сталося щось страшне! Хтозна, може, то й сам Господь Бог, обурившись такою лютою колотнечею у своїх священних стінах, указав на них перстом і вразив вогнем. Утім, найімовірніше, що жахливої помилки допустився один солдат, котрий бігав туди-сюди зі смолоскипом і, певно, спіткнувся. Ото було страхіття! Раптом ціла вежа запалала! І хто би міг подумати, що якась стара відсиріла вежа може так розгорітися? Та вона запахкотіла, і люди лорда Бреннуса разом із твоїм братом опинились у вогняній пастці. Найліпше би їм було відразу забути про свою сварку і чимдуж кинутися звідти навтьоки, та натомість вони, напевно, вирішили боротися з полум’ям і надто пізно помітили, що вогонь оточив їх зусібіч. Страхіття було неймовірне, й ті декілька чоловіків, котрим пощастило вибратися назовні, все одно померли, корчачись на землі. Проте — оце вже чудо з чудес, братчику! — виявляється, що твій брат урятувався! Отець Нініан знайшов його, коли той блукав монастирем у темряві, затуманений і поранений, але ще живий, — поки ми всі дивилися на палаючу вежу та молилися за тих, хто опинився всередині. Брат твій вижив, але отець Джонас, який особисто обробив йому рани, наказав тим небагатьом із нас, хто про це дізнався, тримати це в суворій таємниці навіть від самого абата. Бо отець боїться, що коли новина про це розійдеться, то лорд Бреннус, жадаючи помсти, вишле по твого брата ще більше солдатів, анітрохи не зважаючи на те, що левова частина попереднього загону загинула через нещасливий випадок, а не від руки твого брата. Ти вже про це — анічичирк, принаймні до того часу, поки ви обоє опинитеся якнайдалі від цих країв. Отець Джонас розгнівався, що ти, ризикуючи життям, повернувся до монастиря, та він визнав, що це спрощує завдання возз’єднати тебе з твоїм братом. «їм разом потрібно покинути наші землі», — так він сказав. Найдостойніший із усіх, наш отець Джонас, і наймудріший — також, навіть після того, що з ним зробили птахи. Не побоюся сказати, що твій брат завдячує своїм життям йому й отцеві Нініану...
Та все це було раніше. А зараз молодий чернець став відчуженим і його руки знову ховалися глибоко у складках ряси. Поки Едвін ішов слідом за ним через річку, щосили намагаючись розгледіти під бурхливим потоком води каміння, він подумав, що потрібно щиро в усьому зізнатися воїнові: розповісти йому про свою матір і про те, як вона його кликала. Якщо він усе-все йому пояснить — чесно та відверто, — то, можливо, Вістан зрозуміє і дасть йому ще один шанс.
Трохи підбадьорений цією думкою, Едвін, тримаючи в кожній руці по черевику, легко перескочив на наступний камінь.
III
Розділ дев’ятий
Ті чорні вдови... Навіщо Господь послав їх на гірську стежку поперед мене? Щоби випробувати моє смирення? Хіба замало того, що я врятував те люб’язне подружжя та пораненого хлопчика, здолав диявольського пса, проспав заледве годинку на мокрому від роси листі, а прокинувшись, дізнався, що досі маю силу-силенну завдань і що нам із Горацієм потрібно знову вирушати в путь — і не вниз, де ми могли би знайти пристановище в якомусь гостинному селі, а вгору, крутою стежкою під сірим небом? Але все одно він послав тих удів на мою дорогу, — не сумніваюся, що то був він, — і я добре зробив, що ввічливо до них озвався. Навіть коли вони опустилися до рівня безглуздих образ і почали кидати Горацієві у крижі грудки землі — так наче Горацій із тих, хто запанікує і дремене галопом, — я лише окинув їх поглядом через плече, а тоді прошепотів Горацієві на вухо, щоби він не забував, що ми повинні витримувати такі прикрощі з честю, бо на далеких вершинах, де тепер зібралися грозові хмари, на нас чекало значно серйозніше випробування. Крім того, ті побиті життям жінки в подертому дранті колись були невинними панянками, а декотрі з них ще й були красиві та граційні чи принаймні мали свіжий вигляд, що в чоловічих очах має таку саму цінність. Хіба не такою була та, про котру я згадую час від часу, коли переді мною простягається простір — такий безкраїй, порожній і безлюдний, що не знати, чи проїду я його за цілий похмурий осінній день? Не красуня, проте принадна для моїх очей. Я бачив її лише мигцем, коли був молодий, — і чи озвався я тоді до неї хоч словом? Але все одно вона іноді постає переді мною, і здається, що вона не раз і не двічі навідувалася до мене вві сні, бо часто я прокидаюся з незрозумілим почуттям задоволення, хоча сни мої постійно втікають від мене...