Розділ десятий
Він не мав ані найменшого наміру обманювати воїна. Це сталося так, наче обман непомітно підкрався до них полем і накрив із головою.
Бондареву хижу було поставлено всередині глибокого рову, і її солом’яний дах був так близько до землі, що Едвінові, який пригнув голову, щоби пройти під ним, здалося, наче він залізає в нору. Тому до темряви він уже був готовий, але задушливе тепло та густий деревний дим застали його зненацька, й він повідомив про своє прибуття нападом кашлю.
— Радий бачити тебе цілим і неушкодженим, мій юний товаришу.
Вістанів голос долинав із темряви з-поза вогню, що тлів і димів, тож Едвін лише поступово розгледів воїнів силует на ліжниці з дерну.
— Воїне, вас важко поранено?
Коли Вістан сів, повільно присуваючись ближче до світла від вогню, Едвін побачив, що його обличчя, шию та плечі вкривав піт. Але руки, які воїн простягнув до вогню, тремтіли, наче від холоду.
— Рани — дріб’язкові. Та через них почалася гарячка. Спочатку було гірше, і я погано пам’ятаю, як дійшов сюди. Добрі ченці сказали, що прив’язали мене до спини кобили, і думаю, що я цілу дорогу белькотів собі щось під ніс, як і тоді в лісі, коли вдавав зі себе недоумкуватого з відвислою щелепою. А як ти, товаришу? Сподіваюся, ти не маєш інших ран, окрім тієї, якої зазнав раніше?
— Я при чудовому здоров’ї, воїне, та стою перед вами, згораючи від сорому. Товариш із мене нікудишній, адже я спав, поки ви боролися. Прокляніть мене і проженіть геть із очей, як я і заслужив...
— Едвіне, не поспішай. Може, минулої ночі ти мене й підвів, але незабаром я розповім, як ти зможеш загладити свою провину переді мною.
Воїн обережно опустив ноги на підлогу, простягнув руку й підкинув у вогонь дровиняку. Тоді Едвін побачив, що Вістанову ліву руку було туго перев’язано мішковиною, а на його обличчі збоку темнів великий синяк, від якого запливло око.
— Маєш рацію, — сказав Вістан, — коли я вперше зиркнув униз із вершечка вежі, що палахкотіла, і воза, який ми так ретельно підготували, там не виявилося, мені захотілося тебе проклясти. Навколо мене вже клубочився гарячий дим, а попереду чекав хіба що довгий політ до кам’яної землі. Прислухаючись до агонії моїх ворогів унизу, я замислився, чи варто мені повернутися до них і продовжити свою справу, навіть якщо тим часом ми разом із ними перетворюватимемося на попіл? Чи ліпше розбитися наодинці під нічним небом? Але, поки я вибирав рішення, віз усе-таки під’їхав, запряжений моєю власною кобилою, яку тягнув за вуздечку чернець.
Я навіть не обмірковував, чи чернець був мені друг чи ворог, а стрімголов стрибнув із тієї пічної горлянки. І, товаришу мій, варто визнати, що напередодні ми з тобою потрудилися на славу, бо я пірнув у сіно, мов у воду, ні на що не нахромившись. А прийшов до тями я на столі, й добрі ченці, віддані отцеві Джонасу, оточили мене зусібіч такою увагою, наче я був їхньою вечерею. Напевно, вже тоді мене охопила гарячка: чи то від ран, чи від сильного жару вежі, — бо ченці сказали, що їм довелося слухати мої марення, поки вони несли мене до отця Джонаса — від гріха подалі. Та якщо боги на нашому боці, то гарячка скоро мине і ми вирушимо закінчити те, що почали.
— Воїне, я все одно почуваю страшний сором. Навіть коли я прокинувся і побачив солдатів навколо вежі, то дозволив якимось чарам заволодіти мною і втік із монастиря слідом за тими літніми бритами. Я б і далі благав вас проклясти мене чи принаймні побити, але, якщо я правильно почув, у мене є спосіб спокутувати сором минулої ночі. Воїне, розкажіть — як, і я відразу кинуся виконувати будь-яке ваше завдання...
Ще коли він промовляв ці слова, материн голос уже кликав його, відлунюючи в маленькій хижі, тож Едвін навіть не був певен, чи дійсно сказав усе те вголос. Напевно, таки сказав, адже Вістан йому відповів:
— Мій юний товаришу, ти гадаєш, що я обрав тебе лише через твою відвагу? Ти сильний духом — це правда, та, якщо ми виконаємо це завдання і повернемося живими, я попіклуюся, щоби ти досягнув майстерності, яка зробить із тебе справжнього воїна. Проте наразі ти не загартоване лезо, а тільки брусок. Я обрав тебе, Едвіне, а не когось іншого тому, що побачив у тобі дар мисливця — до пари твоєму звитяжному духу. Володіти й одним, і другим — це велика рідкість.
— Як таке може бути, воїне? Я ж нічогісінько не тямлю в мисливстві.
— Навіть вовченя, яке смокче материне молоко, може на природі вловити запах здобичі. Гадаю, це — дар природи. Хай-но лише мине ця гарячка — і ми вирушимо далі в гори. І б’юсь об заклад: саме небо нашіптуватиме тобі, на яку стежку повернути, аж поки ми опинимося біля самого входу до лігва драконки.
— Воїне, боюся, ви вірите в те, чого насправді не існує. Ніхто з моїх родичів ніколи не хвалився такими вміннями, й ніхто не припускав, що їх матиму я. Навіть Стеффа, який розгледів мою душу воїна, ніколи не казав нічого подібного.
— Тоді нехай я буду єдиним, хто в це віритиме, юний товаришу. І ніколи не скажу, що ти хвалився чимось таким. Щойно мине гарячка, ми вирушимо до гір на сході, де, якщо вірити чуткам, і є лігвище Квериґ, і на кожній розвилці я йтиму слідом за тобою.
Саме тоді й почався обман. Едвін не планував його заздалегідь і не зрадів йому, коли, мов ельф із темного закутка, він просочився і став третім у їхньому товаристві. Мати продовжувала кликати: «Едвіне, знайди сили заради мене. Ти вже майже дорослий. Знайди сили і прийди порятуй мене». Урешті-решт саме бажання задобрити її в поєднанні з прагненням виправдатися перед воїном змусили його сказати:
— Цікаво, воїне. Зараз, коли ви про це заговорили, я якось відчуваю, як мене тягне до драконки. Це щось більш схоже на смак у вітрі, ніж на запах. Потрібно якнайшвидше вирушати, бо хтозна, як довго я його відчуватиму.
Варто було йому це сказати, як у нього в голові замерехтіли картини: ось він заходить до їхнього табору, заставши їх зненацька, поки вони сидять півколом і спостерігають, як його мати намагається вивільнитися. Тепер вони вже перетворилися на дорослих чоловіків — найімовірніше, бородатих та пузатих, — і вже нічого не залишилося від тих юнаків, котрі того дня з пихатим виглядом походжали їхнім селом. Величезні неотесані чоловіки, щойно схопившись за сокири, відразу побачать, що за Едвіном крокує воїн, і в їхніх очах з’явиться страх.
Але як же він зможе обманювати воїна — свого вчителя та чоловіка, котрим він так захоплювався? А Вістан задоволено кивав і говорив: «Я зрозумів це, щойно тебе побачив, добродію Едвіне. Навіть коли звільнив тебе від оґрів біля річки». Він зайде до їхнього табору. І звільнить його матір. Тих величезних чоловіків він уб’є, а може, дозволить їм утекти в гірський туман. А далі що? Едвінові доведеться пояснювати, чому, незважаючи на те, що вони з воїном поспішали виконати невідкладне завдання, він вирішив його обдурити.
Почасти, щоби відвернути себе від таких думок — адже відступати вже було надто пізно, — він сказав:
— Воїне, я маю до вас запитання. Утім, воно може видатися вам зухвалим...
Вістан опускався назад у темряву, знову відкидаючись на постіль. Тепер усе, що Едвін міг бачити, це голе коліно, яке повільно рухалося з боку в бік.
— Запитуй, юний товаришу.
— Мені цікаво от що, воїне. Чи між вами та лордом Бреннусом є якась особлива ворожнеча, яка змусила вас залишитись і битися з його солдатами, хоча ми могли втекти з монастиря й уже на півдня наблизитися до Квериґ? Мусить бути дуже вагома причина, чому ви відклали виконання свого завдання...
Мовчанка, яка запала опісля, затягнулася настільки, що Едвін уже було подумав, що воїн знепритомнів од задухи. Та потому коліно повільно ворухнулось, і, коли з темряви нарешті пролунав голос, легеньке його тремтіння від гарячки, здавалося, випарувалося.
— Мені немає виправдання, мій юний товаришу. Можу лише визнати, що я вчинив нерозважливо і навіть після попередження доброго святого отця не забув про свій обов’язок! Бачиш, яка слабка рішучість твого господаря? Та насамперед я воїн, і мені непросто втекти від бою, знаючи, що я можу в ньому перемогти. Маєш рацію: ми вже зараз могли би стояти біля лігва драконки і гукати її, щоби вийшла до нас. Але я знав, що це — солдати Бреннуса, й у мене не згасала надія, що він з’явиться власною персоною. Тож я не міг устояти перед спокусою залишитись і влаштувати йому теплий прийом.
— Отже, я правий, воїне: між вами та лордом Бреннусом є якась ворожнеча.
— Ворожнеча — це надто гучно сказано. Ми знайомі з дитинства. Нам було тоді стільки років, скільки тобі зараз. То було у краї на захід звідси, у фортеці, яку добре охороняли і де нас, хлопчаків — двадцятьох чи й більше — від ранку до ночі готували стати воїнами для армії бритів. З часом я дуже полюбив своїх товаришів із тих часів, адже вони були чудові хлопці й ми жили як брати. Усі, крім Бреннуса, бо той, як син лорда, вважав нижчим від своєї гідності водитися з нами. Та ми часто тренувалися разом, і, хоча навички його були нікудишні, щоразу, коли комусь із нас доводилося виступати проти нього з дерев’яним мечем чи боротися із ним у піщаній ямі, ми мусили дати йому перемогти. Якщо лордів син не здобував славетної перемоги, то покарання чекало на нас усіх. Можеш собі уявити, юний товаришу? Нам, гордим хлопцям, день у день доводилося дозволяти слабшому за нас супротивнику вдавати, що він нас перемагає? Ба більше, Бреннус обожнював принижувати суперників, хоча ми й симулювали поразку. Йому приносило задоволення наступати нам на шию чи копати нас, коли ми падали перед ним на землю. Уяви, товаришу, як ми тоді почувалися!
— Добре уявляю, воїне.
— Та сьогодні я маю причину бути вдячним лордові Бреннусу, бо він урятував мене від жалюгідної долі. Я вже казав тобі, Едвіне, що полюбив своїх товаришів із тієї фортеці як рідних братів, незважаючи на те, що вони були брити, а я — сакс.
— Але хіба це аж так ганебно, воїне, якщо ви виростали разом із ними й гуртом виконували складні завдання?
— Звісно, що ганебно, хлопче. Мені досі соромно згадувати ту приязнь, яку я до них мав. Але саме Бреннус указав мені на мою помилку. Можливо, тому, що вже тоді я вирізнявся своїми вміннями, він обожнював обирати саме мене за суперника на навчальному полі бою і притримував саме для мене найдошкульніші приниження. Він одразу помітив, що я сакс, і, скориставшись цим, дуже швидко налаштував усіх моїх товаришів проти мене. Навіть ті, з ким я до того дуже близько товаришував, об’єдналися проти мене, плювали мені в їжу чи ховали мій одяг, коли ми холодними зимовими ранками поспішали на тренування. Тоді завдяки Бреннусові я засвоїв важливий урок, і коли зрозумів, як осоромився, полюбивши бритів як рідних братів, то вирішив утекти з фортеці, хоча за її стінами я і не мав ані друзів, ані родичів...
Вістан на мить перервав оповідь, і з-за вогню долинуло його важке дихання.
— Воїне, то ви помстилися лордові Бреннусу, перш ніж покинути фортецю?
— Вирішуй сам, товаришу, помстився я чи ні, бо я не маю певної відповіді. За традицією тієї фортеці, нам, учням, після денних тренувань увечері давали годину, коли ми могли разом трохи побайдикувати. Ми розпалювали у дворі вогнище, сідали довкола нього, розмовляли і сміялися, як звичайні хлопчаки. Звичайно ж, Бреннус ніколи не сідав із нами, бо він мав власні привілейовані покої, але того вечора — не знаю чому — я помітив, як він проходить повз нас. Я відділився від решти, але так, що мої товариші нічого не запідозрили. Та фортеця, як і будь-яка інша, мала безліч таємних ходів, і я їх усіх добре знав, тому невдовзі опинився в потаємному закутку, де зубці фортечної стіни відкидали на землю чорні тіні. Й от я побачив, як мені назустріч прямує Бреннус — сам-один, — і, коли я вийшов із тіні, він зупинився й перелякано подивився на мене. Він одразу зрозумів, що наша зустріч — аж ніяк не випадкова. Ба більше — що його звична влада раптом перестала діяти. Було дуже цікаво, пане Едвіне, спостерігати, як пихатий лорд миттю перетворився на маленьку дитину, готову обмочитися переді мною зі страху. Я мав дуже велику спокусу сказати йому: «Пане, бачу, ви маєте при собі меча. Знаючи, наскільки вправніше за мене ви ним володієте, ви не побоїтеся видобути його і стати до бою». Та я не сказав нічого такого, бо, якби я поранив його в тому темному закутку, то на що тоді перетворилися би мої мрії про життя за межами тих стін? Я не сказав нічого — просто мовчки стояв перед ним, затягуючи паузу, бо хотів, аби він тієї миті не забув ніколи. Бреннус тремтів зі страху та покликав би на допомогу, якби якісь залишки гордості не підказали йому, що такий вчинок назавжди заплямує його ганьбою, — тож ніхто з нас не промовив ані слова. А потому я пішов. Тож, Едвіне, як ти бачиш, між нами відбулось усе і не відбулося нічого. Я зрозумів, що мені варто втікати тієї ж таки ночі, а через те, що війна тоді вже скінчилась, охороняли фортецю не дуже пильно. Я тихенько шаснув повз вартових, ні з ким не попрощавшись, і незабаром опинився сам-один під місячним сяйвом — іще хлопчак, чиї дорогі серцю товариші залишилися позаду, чиїх родичів було вбито. І мені нічого було взяти зі собою в подорож, окрім відваги та нещодавно здобутої майстерності.
— Воїне, ви думаєте, що Бреннус досі полює за вами, тому що боїться вашої помсти за старі вчинки?
— Хтозна, які демони і що нашіптують на вухо тому телепневі. Тепер він великий лорд цих країв і сусідніх, але продовжує жити у страху перед будь-яким мандрівником-саксом, котрий проходить його землями. Може, він не раз підживлював у собі страх, який пережив тієї ночі, й тепер той засів у ньому, наче гігантський черв’як? Чи це дихання драконки змусило його забути про всі причини мене боятися, проте страх, ставши безіменним, зараз іще посилився? Торік одного воїна-сакса з болотного краю, мого доброго знайомого, вбили, коли він мирно їхав цими землями. Та я все одно у боргу перед лордом Бреннусом за урок, який він мені дав, адже, якби не він, я міг би досі вважати воїнів-бритів своїми братами. Що тебе турбує, мій юний товаришу? Ти переступаєш із ноги на ногу, наче тобі передалася моя гарячка.
— Пробачте, воїне. Просто мій мисливський інстинкт не дає мені всидіти на місці, я боюся загубити запах, а сонце вже майже встало...
— Ми вирушимо, щойно я зможу видертися на спину кобилі. Та дай мені ще трохи часу, товаришу, бо ж як нам виступити проти такого супротивника, як ця драконка, якщо моя гарячка не дозволяє мені й меча підняти?