— Запитуй, юний товаришу.
— Мені цікаво от що, воїне. Чи між вами та лордом Бреннусом є якась особлива ворожнеча, яка змусила вас залишитись і битися з його солдатами, хоча ми могли втекти з монастиря й уже на півдня наблизитися до Квериґ? Мусить бути дуже вагома причина, чому ви відклали виконання свого завдання...
Мовчанка, яка запала опісля, затягнулася настільки, що Едвін уже було подумав, що воїн знепритомнів од задухи. Та потому коліно повільно ворухнулось, і, коли з темряви нарешті пролунав голос, легеньке його тремтіння від гарячки, здавалося, випарувалося.
— Мені немає виправдання, мій юний товаришу. Можу лише визнати, що я вчинив нерозважливо і навіть після попередження доброго святого отця не забув про свій обов’язок! Бачиш, яка слабка рішучість твого господаря? Та насамперед я воїн, і мені непросто втекти від бою, знаючи, що я можу в ньому перемогти. Маєш рацію: ми вже зараз могли би стояти біля лігва драконки і гукати її, щоби вийшла до нас. Але я знав, що це — солдати Бреннуса, й у мене не згасала надія, що він з’явиться власною персоною. Тож я не міг устояти перед спокусою залишитись і влаштувати йому теплий прийом.
— Отже, я правий, воїне: між вами та лордом Бреннусом є якась ворожнеча.
— Ворожнеча — це надто гучно сказано. Ми знайомі з дитинства. Нам було тоді стільки років, скільки тобі зараз. То було у краї на захід звідси, у фортеці, яку добре охороняли і де нас, хлопчаків — двадцятьох чи й більше — від ранку до ночі готували стати воїнами для армії бритів. З часом я дуже полюбив своїх товаришів із тих часів, адже вони були чудові хлопці й ми жили як брати. Усі, крім Бреннуса, бо той, як син лорда, вважав нижчим від своєї гідності водитися з нами. Та ми часто тренувалися разом, і, хоча навички його були нікудишні, щоразу, коли комусь із нас доводилося виступати проти нього з дерев’яним мечем чи боротися із ним у піщаній ямі, ми мусили дати йому перемогти. Якщо лордів син не здобував славетної перемоги, то покарання чекало на нас усіх. Можеш собі уявити, юний товаришу? Нам, гордим хлопцям, день у день доводилося дозволяти слабшому за нас супротивнику вдавати, що він нас перемагає? Ба більше, Бреннус обожнював принижувати суперників, хоча ми й симулювали поразку. Йому приносило задоволення наступати нам на шию чи копати нас, коли ми падали перед ним на землю. Уяви, товаришу, як ми тоді почувалися!
— Добре уявляю, воїне.
— Та сьогодні я маю причину бути вдячним лордові Бреннусу, бо він урятував мене від жалюгідної долі. Я вже казав тобі, Едвіне, що полюбив своїх товаришів із тієї фортеці як рідних братів, незважаючи на те, що вони були брити, а я — сакс.
— Але хіба це аж так ганебно, воїне, якщо ви виростали разом із ними й гуртом виконували складні завдання?
— Звісно, що ганебно, хлопче. Мені досі соромно згадувати ту приязнь, яку я до них мав. Але саме Бреннус указав мені на мою помилку. Можливо, тому, що вже тоді я вирізнявся своїми вміннями, він обожнював обирати саме мене за суперника на навчальному полі бою і притримував саме для мене найдошкульніші приниження. Він одразу помітив, що я сакс, і, скориставшись цим, дуже швидко налаштував усіх моїх товаришів проти мене. Навіть ті, з ким я до того дуже близько товаришував, об’єдналися проти мене, плювали мені в їжу чи ховали мій одяг, коли ми холодними зимовими ранками поспішали на тренування. Тоді завдяки Бреннусові я засвоїв важливий урок, і коли зрозумів, як осоромився, полюбивши бритів як рідних братів, то вирішив утекти з фортеці, хоча за її стінами я і не мав ані друзів, ані родичів...
Вістан на мить перервав оповідь, і з-за вогню долинуло його важке дихання.
— Воїне, то ви помстилися лордові Бреннусу, перш ніж покинути фортецю?
— Вирішуй сам, товаришу, помстився я чи ні, бо я не маю певної відповіді. За традицією тієї фортеці, нам, учням, після денних тренувань увечері давали годину, коли ми могли разом трохи побайдикувати. Ми розпалювали у дворі вогнище, сідали довкола нього, розмовляли і сміялися, як звичайні хлопчаки. Звичайно ж, Бреннус ніколи не сідав із нами, бо він мав власні привілейовані покої, але того вечора — не знаю чому — я помітив, як він проходить повз нас. Я відділився від решти, але так, що мої товариші нічого не запідозрили. Та фортеця, як і будь-яка інша, мала безліч таємних ходів, і я їх усіх добре знав, тому невдовзі опинився в потаємному закутку, де зубці фортечної стіни відкидали на землю чорні тіні. Й от я побачив, як мені назустріч прямує Бреннус — сам-один, — і, коли я вийшов із тіні, він зупинився й перелякано подивився на мене. Він одразу зрозумів, що наша зустріч — аж ніяк не випадкова. Ба більше — що його звична влада раптом перестала діяти. Було дуже цікаво, пане Едвіне, спостерігати, як пихатий лорд миттю перетворився на маленьку дитину, готову обмочитися переді мною зі страху. Я мав дуже велику спокусу сказати йому: «Пане, бачу, ви маєте при собі меча. Знаючи, наскільки вправніше за мене ви ним володієте, ви не побоїтеся видобути його і стати до бою». Та я не сказав нічого такого, бо, якби я поранив його в тому темному закутку, то на що тоді перетворилися би мої мрії про життя за межами тих стін? Я не сказав нічого — просто мовчки стояв перед ним, затягуючи паузу, бо хотів, аби він тієї миті не забув ніколи. Бреннус тремтів зі страху та покликав би на допомогу, якби якісь залишки гордості не підказали йому, що такий вчинок назавжди заплямує його ганьбою, — тож ніхто з нас не промовив ані слова. А потому я пішов. Тож, Едвіне, як ти бачиш, між нами відбулось усе і не відбулося нічого. Я зрозумів, що мені варто втікати тієї ж таки ночі, а через те, що війна тоді вже скінчилась, охороняли фортецю не дуже пильно. Я тихенько шаснув повз вартових, ні з ким не попрощавшись, і незабаром опинився сам-один під місячним сяйвом — іще хлопчак, чиї дорогі серцю товариші залишилися позаду, чиїх родичів було вбито. І мені нічого було взяти зі собою в подорож, окрім відваги та нещодавно здобутої майстерності.
— Воїне, ви думаєте, що Бреннус досі полює за вами, тому що боїться вашої помсти за старі вчинки?
— Хтозна, які демони і що нашіптують на вухо тому телепневі. Тепер він великий лорд цих країв і сусідніх, але продовжує жити у страху перед будь-яким мандрівником-саксом, котрий проходить його землями. Може, він не раз підживлював у собі страх, який пережив тієї ночі, й тепер той засів у ньому, наче гігантський черв’як? Чи це дихання драконки змусило його забути про всі причини мене боятися, проте страх, ставши безіменним, зараз іще посилився? Торік одного воїна-сакса з болотного краю, мого доброго знайомого, вбили, коли він мирно їхав цими землями. Та я все одно у боргу перед лордом Бреннусом за урок, який він мені дав, адже, якби не він, я міг би досі вважати воїнів-бритів своїми братами. Що тебе турбує, мій юний товаришу? Ти переступаєш із ноги на ногу, наче тобі передалася моя гарячка.
— Пробачте, воїне. Просто мій мисливський інстинкт не дає мені всидіти на місці, я боюся загубити запах, а сонце вже майже встало...
— Ми вирушимо, щойно я зможу видертися на спину кобилі. Та дай мені ще трохи часу, товаришу, бо ж як нам виступити проти такого супротивника, як ця драконка, якщо моя гарячка не дозволяє мені й меча підняти?
Розділ одинадцятий
Він дуже хотів знайти острівець світла, щоби Беатрис зігрілася на сонці. Та, попри те, що протилежний берег річки купався в уранішніх променях, на їхньому боці так і залишалося тіняво й холодно. Аксель відчував, що тепер дружина спирається на нього під час ходи і щоразу сильніше тремтить. Він уже хотів було запропонувати влаштувати черговий привал, коли вони нарешті помітили за вербами дах, який виступав над водою. Їм знадобився час, аби впоратися з багнистим спуском до елінгу, і, коли вони ступили під його низьку арку, від півсутіні та плюскоту води відразу біля їхніх ніг Беатрис затремтіла ще сильніше. Вони пройшли далі вологою дощаною підлогою і побачили за піддашшям високу траву, очерет і широку річку. Потім у тіні ліворуч від них виріс чоловічий силует.
— Хто ви такі, друзі?
— Хай вам Бог помагає, пане, — привітався Аксель. — Пробачте, якщо ми вас розбудили. Ми лише втомлені мандрівники, котрі хочуть спуститися річкою до синового села.