Він сидів на дні кошика, простягнувши ноги, але зараз обережно став навприсядки, тримаючись обома руками за краї кошика.
— Тепер мені його видно ліпше. Це — маленький човен, і він застрягнув в очереті біля вигину берега. Ми пливемо просто туди, і потрібно бути уважними, щоби ми також не застрягнули.
— Акселю, не лишай мене.
— Принцесо, я тут, біля тебе. Але дозволь мені взяти палицю, щоби ми могли триматися на відстані від заростів.
Тепер кошики пливли ще повільніше, ніж раніше, їх затягувало в напрямку мулистої заводі — там, де річка повертала. Запхнувши палицю у воду, Аксель виявив, що легко дістає нею до дна, проте варто було йому спробувати відштовхнутися до середини плеса, як дно річки мовби ковтнуло кінець палиці, позбавляючи його точки опори. І ще він побачив — у ранковому світлі, яке пробивалося крізь високу осоку, — що водорості густо оповили обидва кошики, так наче хотіли їх міцно прив’язати до цієї застояної заводі. Човен уже був майже перед ними, і, поки кошики кволо дрейфували до нього, Аксель виставив палицю й, упершись нею в корму човна, різко їх зупинив.
— Муже мій, це вже другий елінг?
— Ще ні. — Аксель кинув погляд туди, де річка все ще жваво текла вниз за течією. — Пробач, принцесо. Ми застрягли в очереті. Проте маємо тут човен, і, якщо він на плаву, ми можемо ним скористатися, щоби довершити переправу.
Ще раз відштовхнувшись від дна палицею, Аксель повільно розвернув кошики вздовж човна.
Знизу човен видався їм величезним, і Аксель зміг детально роздивитися пошкоджене загрубіле дерево та нижню частину планшира[8], з якого, наче застиглий віск, рядочком звисали маленькі бурульки. Опустивши палицю у воду, Аксель обережно став на повен зріст і зазирнув до човна.
Ніс човна купався в янтарному світлі, й Аксель не відразу розгледів, що купа дрантя на дні насправді була літньою жінкою. Нетиповість її одежі — то були зшиті докупи численні маленькі темні клапті — й чорний, мов сажа, бруд, розмазаний по цілому її обличчю, на якусь мить увели його в оману. Крім того, вона сиділа в дивній позі, сильно схиливши голову вбік, аж та майже торкалася дна човна. Щось в одязі старої жінки видалося йому знайомим, але тієї миті вона розплющила очі, втупивши в нього погляд.
— Допоможи мені, незнайомцю, — тихо сказала вона, не змінюючи пози.
— Ви хворі, пані?
— Рука мене не слухається, інакше я б уже давно встала й узяла весло. Допоможи мені, незнайомцю.
— З ким ти там говориш, Акселю? — пролунав іззаду голос Беатрис. — Будь обережний: може, це якийсь демон...
— Це лише бідолашна жінка наших літ, а може, і старша. Вона сидить поранена в човні.
— Не забувай мене, Акселю.
— Забути тебе? Чого би це я мав тебе забувати, принцесо?
— Через імлу ми забули стільки всього. Чому би через неї нам не забути й одне одного також?
— Цього ніколи не станеться, принцесо. А зараз я мушу допомогти цій бідолашній жінці, і, якщо пощастить, ми всі троє попливемо течією вниз у її човні.
— Незнайомцю, я чую, про що ви балакаєте. Я охоче розділю з вами човен. Але спершу допоможіть мені, бо я слабка і зранена.
— Акселю, не залишай мене тут. Не забувай мене.
— Я лише перейду в човен, який зовсім поруч, принцесо. Я повинен допомогти цій бідолашній незнайомці.
Акселеві руки та ноги задубіли від холоду, і, перебираючись у більше судно, він мало не втратив рівноваги. Та йому вдалось утриматись, і він роззирнувся навкруги.
Човен здавався простим і міцним, без явних ознак протікань. Біля корми було навалено якийсь багаж, але Аксель не став його розглядати, бо жінка знову заговорила. Її все ще заливало ранкове сонце, й він помітив, що її погляд прикуто до його ніг. Вона так упилася туди поглядом, що він не стримався і собі подивився на них.
Не помітивши нічого незвичайного, Аксель рушив до неї, обережно переступаючи через ребра човнового каркаса.
— Незнайомцю, бачу, ти немолодий, але сили ще маєш. Покажи їм розлючене обличчя. Таке розлючене, щоби вони розбіглися.
— Ну ж бо, пані. Ви можете сісти рівно? — Він сказав це тому, що його турбувала її дивна поза: розпущене сиве волосся звисало вниз, торкаючись вологих дощок. — Дозвольте вам допомогти. Спробуйте сісти вище.
Коли він нахилився і доторкнувся до неї, іржавий ніж, який вона стискала в руці, впав на дно. Тієї самої миті з-під її дрантя вискочила якась маленька тваринка і зникла в тіні.
— Пані, вам дошкуляють щури?
— Вони там, незнайомцю. Кажу ж вам, покажіть їм своє розлючене обличчя.
Аксель тільки тепер зрозумів, що цілий той час вона дивилася не йому під ноги, а кудись за ними, на щось у віддаленому кінці човна. Він повернувся, та його засліпило низьке сонце, й Аксель не зумів розгледіти, що там ворушилося.
— Пані, це щури?
— Вони бояться тебе, незнайомцю. Мене спочатку також боялися, та потому мало-помалу випили всі мої сили. Якби ти не з’явився, вони вже обліпили би мене цілу, з головою.
— Пані, заждіть хвилинку.
Аксель наблизився до корми, затуляючись рукою від низького сонця, й уважно придивився до купи, що лежала в напівтемряві. Йому вдалося розгледіти сплутані сіті, наскрізь промокле зіжмакане покривало, поверх якого лежав якийсь інструмент із довгим держалном — щось схоже на мотику. А ще там була дерев’яна коробка без накривки — на кшталт тих, які використовують рибалки, щоби зберігати улов свіжим. Але коли він зазирнув усередину, то побачив там не рибу, а оббілованих кроликів — силу-силенну кроликів, — і втрамбованих так щільно, що їхні крихітні лапки наче сплелись. А потому, поки він усе ще дивився, ціла та маса сухожиль, суглобів і кісточок заворушилася. Не встиг Аксель зробити і кроку назад, як побачив спочатку одне око, яке розплющилось, а тоді й друге. Якийсь звук змусив його обернутись, і він помітив на іншому кінці човна, який усе ще заливало світанкове світло, стару жінку, котра зіщулилася, захищаючись від ельфів. Їх була тьма-тьменна, і вони обсіли її зусібіч. На перший погляд, жінка здавалася задоволеною, наче купалась у розкошах, поки маленькі кістляві істоти гасали спершу по її лахмітті, а потім і по голові та плечах. Аж от із річки їх почало налізати все більше й більше, і вони видиралися через борт човна.
Аксель простягнув руку до знаряддя з довгим держалном перед собою, та відчув, як його огорнуло дивне почуття спокою, і помітив, що дістає жердину зі сплутаних сітей напрочуд повільно. Він знав, що з води вилазить дедалі більше істот. Скільки їх уже перевалило через борт? Тридцять? Шістдесят? Хор їхніх голосів нагадав йому голоси дітей, котрі ніби гралися віддалік. Але він усе-таки зміг опанувати себе й підняти довгий інструмент — то таки була мотика, безперечно. Адже хіба не закінчувалася вона іржавим лезом, яке тепер стриміло до неба? Чи це причепилася ще одна істота? Аксель із розмаху опустив лезо на крихітні кісточки пальців і на коліна, які видряпувалися на борт. Тоді замахнувся ще раз — цього разу в напрямку коробки з оббілуваними кроликами, звідки вискакували все нові й нові ельфи. Проте він ніколи не славився вмілим поводженням із мечем, маючи значно більший хист до мистецтва дипломатії та, коли було потрібно, навіть підступу, — але хіба міг хтось сказати, що він хоч колись зрадив чиюсь довіру, здобуту цим його вмінням? Навпаки, це його зраджували, та він усе ще вміє поводитися зі зброєю, тож тепер рубатиме наліво і направо. Бо ж хіба він не мусить захистити Беатрис від навали цих істот? Але ось вони прибувають, їх усе більше й більше — вони все ще лізуть із коробки чи з’являються з мілководдя? Невже вони зараз рояться і навколо Беатрис, яка мирно спить у кошику? Останній удар мотикою не був безрезультатний, адже декілька істот звалилося назад у воду, а від іще одного удару двоє чи навіть троє їх відлетіло геть. Але ж та жінка йому зовсім чужа, — хіба обов’язок перед нею міг бути вищим за обов’язок перед власною дружиною? Втім, ось вона була перед ним, ця дивна жінка, котрої вже майже не було видно під переплетеними на ній істотами, й Аксель пішов уздовж човна, піднявши вгору мотику, і знов окреслив нею в повітрі дугу, щоби скинути якомога більше ельфів, не зачепивши старої жінки. Та як же вони в неї вп’ялись! І тепер вони навіть насмілилися заговорити до нього! Чи це говорила з-під них сама стара жінка?