— Але я щось відчуваю, Акселю, ще відтоді, як ми вийшли від тих дітей. Так наче ти йдеш не біля мене, а трохи осторонь, і не лише тому, що тебе в різні боки шарпає коза. Може, ми напередодні посварилися, хоча я цього й не пам’ятаю?
— Я не мав наміру триматися віддалік від тебе, принцесо. Пробач. Якщо це не через козу, яка шарпалася з боку в бік, то я, напевно, просто все ще думав про якісь дурниці, яких ми одне одному наговорили. Повір, найліпше — про це забути.
Аксель знову роздмухав вогонь на підлозі в центрі кімнати, й усе інше всередині маленького будиночка занурилось у тінь. Поки Беатрис мирно спала поруч, загорнувшись у ковдри, він сушив свій одяг, по черзі підносячи кожну річ до полум’я. Та раптом Беатрис рвучко сіла і роззирнулася навсібіч.
— Тобі занадто гаряче біля вогню, принцесо?
Ще якусь мить Беатрис спантеличено розглядалась, а потому знову втомлено опустилася на ковдри. Втім, очі її залишалися розплющеними, й Аксель уже хотів повторити своє запитання, коли вона тихо сказала:
— Я думала про одну давню-давню ніч, муже. Коли ти пішов і залишив мене в самотній постелі гадати, чи вернешся ти, чи ні.
— Принцесо, хоча ми й урятувалися від річкових ельфів, але, боюся, на тобі ще залишилися чари, які навіюють такі сни.
— Це не сон, муже мій. Просто повернулося кілька спогадів. Ніч була темна-темна, і я сама лежала в нашому ліжку, чудово знаючи, що ти пішов до іншої — молодшої та вродливішої за мене.
— Чому ти мені не віриш, принцесо? Це все — витівки тих ельфів, котрі все ще сіють між нами зло.
— Може, ти і правий, Акселю. А якщо це і справді спогади, то вони про дні, які вже давним-давно минули. Та все одно...
Беатрис замовкла, й Аксель уже вирішив, що вона знову задрімала. Та дружина заговорила:
— Та все одно, муже, від цих спогадів мені хочеться триматись осторонь від тебе. Коли ми відпочинемо і знову рушимо в дорогу, дозволь мені йти трохи попереду, а сам іди позаду. Продовжмо наш путь саме так, бо я наразі не хочу, щоби ти йшов поруч зі мною.
Спочатку Аксель не відповів на це нічого. Потому поклав одежину якнайдалі від вогню і повернувся, щоби подивитися на Беатрис. Її очі знову були заплющені, та він знав, що вона ще не заснула. Коли до Акселя нарешті повернувся голос, йому вдалося тільки прошепотіти:
— Мені буде невимовно сумно, принцесо, йти окремо від тебе, коли дорога дозволяє рухатися так, як ми йшли завжди.
Беатрис ніяк не показала, чи почула вона це, чи ні, а вже через декілька секунд її дихання стало рівним і довгим. Тоді Аксель надягнув щойно прогріту одіж і ліг на покривало недалеко від дружини, проте не торкаючись до неї. Його охопила страшна втома, та він знову побачив ельфів, якими кишить вода, і мотику, якою він махає в повітрі, раз у раз розмітаючи їх нею навсібіч, і те, як він боровся — майже як воїн, — із люттю в голосі. А тепер вона сказала те, що сказала. Перед його очима з’явилася картина, виразна і жива, як вони з Беатрис ідуть гірською дорогою під безкраїм сірим небом, вона — на декілька кроків попереду, — і його охопила страшна туга. Так вони й ішли, старе подружжя, з похиленими головами, за шість кроків одне від одного.
Коли Аксель прокинувся, полум’я ледве тліло, а Беатрис уже встала і виглядала назовні крізь маленькі отвори в кам’яному муруванні, які слугували такому будиночку, як цей, вікнами. Він пригадав їхню нещодавню розмову, та Беатрис озирнулася (він побачив на її обличчі трикутний сонячний зайчик) і радісним голосом сказала:
— Акселю, я хотіла розбудити тебе раніше, коли тільки побачила ранкове світло назовні. Але потому подумала, що ти промокнув до нитки в тій річці та що тобі потрібно більше часу, ніж коротко покуняти.
Лише коли він на це так нічого і не сказав, вона запитала:
— У чому річ, Акселю? Чому ти на мене так дивишся?
— Я просто дивлюся на тебе з полегшенням і з радістю, принцесо.
— Я почуваюся значно краще, Акселю, ніж напередодні. Мені потрібно було всього-на-всього відпочити.
— Я бачу. Тоді якнайшвидше вирушаймо в дорогу, бо, як ти сама сказала, сонце встигло піднятися високо, поки ми спали.
— Я все спостерігаю за цими дітьми, Акселю. Вони і зараз стоять біля тієї самої канави, де стояли, коли ми вперше їх побачили. Там є щось таке, що їх притягує, і я готова посперечатися, що вони задумали якісь збитки, бо часто озираються — наче бояться, що хтось із дорослих їх викриє і насварить. Куди могли подітися їхні батьки, Акселю?
— Це не наше діло. Крім того, вони виглядають ситими й одягненими. Попрощаймося з ними і ходімо своєю дорогою.
— Акселю, чи може таке бути, що ми з тобою нещодавно посварились? У мене таке враження, що між нами щось не так.
— Між нами не виникнуло нічого такого, чого не можна тимчасово відкласти, принцесо. Може, ми ще поговоримо з тобою про це сьогодні, хтозна? Та наразі рушаймо в дорогу, поки голод і холод знову не запанували над нами.
Коли вони вийшли на прохолодне сонячне світло, Аксель побачив плями інею на траві, безкрайнє небо та — скільки сягав зір — гори навколо. Коза жувала у себе в загоні, а під її ногами валялося перевернуте відро, заляпане болотом. Троє дітей знову стояли біля канави, дивлячись у неї, спинами до будинку, і, здавалося, сварилися. Дівчинка першою помітила наближення Акселя та Беатрис і, різко повернувшись, розпливлася в усмішці.
— Дорогі старці! — Вона квапливо відходила від канави, тягнучи братів за собою. — Сподіваюся, вам було зручно під нашим дахом, хоча дім наш і скромний?
— Так, нам було зручно, дитино, і ми дуже вам удячні. Тепер ми добре відпочили і готові знову рушити в путь. Але що сталося з вашими батьками, що вони отак залишили вас самих?
Дівчинка перезирнулася з братами, котрі стали обабіч неї. А потому сказала, ніби вагаючись:
— Ми даємо собі раду самі, пане, — і обняла кожного з хлопчаків однією рукою.
— А що такого в тій канаві, що вас туди так тягне? — запитала Беатрис.
— Там лише коза, пані. То колись була наша найкраща коза, та вона померла.
— Як же так сталося, що ваша коза померла, дитино? — лагідно запитав Аксель. — Зрештою, ота інша коза виглядає здоровою та доглянутою.
Діти знову перезирнулися, наче приймаючи спільне рішення.
— Ідіть подивіться, якщо хочете, пане, — сказала дівчинка й, відпустивши братів, відступила вбік.
Коли Аксель рушив до канави, Беатрис пішла слідом за ним. Не встигли вони пройти й половини дороги, як Аксель зупинився і прошепотів:
— Принцесо, дозволь мені спершу підійти самому.
— Акселю, ти справді думаєш, що я ніколи не бачила мертвої кози?
— Усе одно, принцесо. Зачекай тут.
Канава була глибиною з людський зріст. Сонце, яке тепер світило майже прямо в неї, мало би допомогти Акселеві роздивитися те, що було в нього перед очима, та натомість воно насилало тіні, які збивали його з пантелику, а там, де були калюжі та лід, миготіли міріади сяйливих поверхонь. Коза, судячи з усього, була гігантських розмірів і лежала розчленованою на декілька шматків. Тут — задня нога, там — шия з головою, на морді застигнув умиротворений вираз. Аксель не відразу розпізнав м’який, перевернутий догори, живіт тварини, бо в нього втискалася гігантська рука, що тягнулася з темного болота. Лише тоді він усвідомив, що більша частина того, що він спочатку сприйняв за останки кози, насправді належала іншій істоті, яка лежала вперемішку з козою. Отой горбок — це насправді плече, а оцей — задерев’яніле коліно. Потому він помітив, що щось ворушиться, і зрозумів: істота в канаві була все ще жива.
— Що ти там бачиш, Акселю?
— Не підходь, принцесо! Таке видовище не додасть тобі настрою. Тут лежить якийсь нещасний оґр, котрий помирає повільною смертю, і, певно, ці діти через свою нерозважливість кинули йому козу, подумавши, що їжа допоможе йому відновити сили.
Навіть поки Аксель говорив, величезна лиса голова з витрішкуватим оком повільно зарухалась у багні. А потому болото жадібно засмоктало оґра, і голова зникла.