— Ми не годували оґра, пане, — пролунав позаду Акселя голос дівчинки. — Ми знаємо, що оґрів не можна підгодовувати, а коли вони приходять, потрібно зачинятись у хаті. Тож коли прийшов оцей, ми так і зробили, пане, і спостерігали через вікно, як він поламав наш паркан і схопив нашу найкращу козу. Потому він усівся просто там, пане, на тому самому місці, де ви зараз стоїте, звісив ноги і почав ними махати, наче мала дитина, й узявся їсти козу — сирою, як завжди роблять оґри. Ми знали, що не можна відчиняти дверей, та й сонце вже сідало, а оґр і далі поїдав козу. Та нам було видно, пане, що він почав слабнути. Тоді нарешті він підвівся, тримаючи те, що ще залишалося від кози, й упав: спочатку на коліна, а потому — на бік. А далі він скотився в канаву, і коза разом із ним, і вони лежать там ось уже два дні, та оґр і досі не помер.
— Відійдімо звідси, дитино. Це видовище — не для тебе і для твоїх братів. Але від чого ж цьому бідолашному оґрові стало так погано? Може, ваша коза була хвора?
— Не хвора, пане, а отруєна! Ми понад тиждень годували її так, як навчила нас Бронвен. Шість разів на день особливим листям.
— Дитино, чому це ти надумала так зробити?
— Як чому, пане? Щоби зробити козу отруйною для драконки. Бідолаха оґр не міг того знати, от і сам отруївся. Та ми не винні, пане, бо він не мав отак залазити сюди і бешкетувати!
— Зажди, дитино, — сказав Аксель. — Ти хочеш сказати, що ви навмисно годували козу так, аби вона стала отруйною?
— Отруйною для драконки, пане! Та Бронвен сказала, що нам ця отрута нічого не зробить. Звідки ми могли знати, як та отрута може подіяти на оґра? Ми не винні, пане, і не хотіли нічого поганого!
— Дитино, ніхто й не думає вас звинувачувати. Лише скажи мені ось що. Навіщо ви хотіли підготувати отруту для Квериґ? Ви ж про цю драконку кажете, я так розумію?
— О, пане! Ми молилися зранку й увечері, а часто — й удень також. І, коли сьогодні вранці прийшли ви, ми зрозуміли, що вас послав сам Господь. Тому, будь ласка, пообіцяйте нам допомогти, бо ми лише нещасні діти, забуті батьками! Ви відведете козу — оту єдину, яка в нас залишилася, — стежкою догори, до каїрну велетня? Дорога туди легка, пане: менш як за півдня можна дійти туди і повернутися назад, і я сама пішла б, але не можу залишити цих малюків самих. Ми годували цю козу точнісінько так само, як і ту, яку з’їв оґр, навіть на три дні довше, тому отруйного листя вона з’їла ще більше. Якби лише ви погодилися відвести її до каїрну велетня і прив’язати там для драконки, пане! Дійти туди — це легка прогулянка. Будь ласка, старці, пообіцяйте, що зробите це, бо ми боїмося, що вже нічого не поверне нам наших дорогих матір і батька.
— Нарешті ти про них згадала, — сказала Беатрис. — Що потрібно зробити, щоби батьки повернулися до вас?
— Хіба я щойно не сказала, пані? Просто відведіть козу до каїрну велетня — туди, де, як усім відомо, драконці постійно залишають їжу. І тоді, хтозна, може, вона й загине так само, як оцей бідолаха оґр, хоча він і виглядав напрочуд сильним, коли починав трапезувати! Ми завжди боялися Бронвен, адже вона знається на чарах, але коли вона побачила, що ми тут самі, забуті власними батьками, то пошкодувала нас. Тому, старці, будь ласка, допоможіть нам, бо хтозна, коли сюди ще хтось забреде? Ми боїмося показуватися на очі солдатам чи незнайомцям, але ви — це ті, кого ми випрошували у своїх молитвах до Господа Ісуса!
— Але що такі малі діти, як ви, можуть знати про цей світ? — сказав Аксель. — Ви вірите, буцімто отруєна коза поверне вам батьків?
— Так сказала нам Бронвен, пане. І хоча вона і страхітлива старушенція, проте ніколи не обманює. Вона сказала, що драконка, котра живе там, угорі, змусила наших батьків про нас забути. Звісно, мама частенько гнівалася на нас через наші витівки, та Бронвен каже, що того дня, коли вона про нас згадає, вона чимдуж кинеться назад до нас і обійме всіх по черзі — отак.
Дівчинка раптом притиснула до грудей невидиму дитину, заплющила очі й почала плавно погойдуватися з боку в бік. Потому вона розкрила очі й продовжила:
— Та поки що драконка наслала якісь чари, щоби змусити наших батьків нас забути, тому вони й не вертаються. Бронвен каже, що драконка наклала прокляття не лише на нас, але й на всіх решту, і що швидше вона загине, то буде ліпше для всіх. Тому ми щосили старалися, пане, і годували обох кіз точнісінько так, як вона сказала: шість разів на день, кожної Божої днини. Будь ласка, зробіть те, що ми просимо, — інакше ми вже ніколи не побачимо своїх батьків. Ми ж не багато хочемо: просто прив’яжіть козу біля каїрну велетня, а тоді йдіть собі своєю дорогою.
Беатрис хотіла щось сказати, проте Аксель її випередив:
— Дитино, мені дуже шкода. Ми хотіли би вам допомогти, проте підніматися ще вище в ці гори нам не до снаги. Ми старі та, як бачите, виснажені далекою дорогою. Ми не маємо іншої можливості, крім як якнайшвидше вирушити далі в дорогу, поки з нами не трапилася ще якась біда.
— Але ж, пане, сам Господь спрямував вас до нас! Та й дорога туди недалека — стежка починається відразу тут, і вона зовсім не стрімка.
— Дорога дитино, — сказав Аксель, — ми щиро вам співчуваємо і попросимо про допомогу в найближчому селі. Та самі ми заслабкі, щоби виконати те, що ти просиш, а незабаром тут точно проходитиме ще хтось і охоче відведе вашу козу нагору. Нам, старим людям, це вже не до снаги, та ми молитимемося за повернення ваших батьків і за те, щоби Господь вас завжди охороняв.
— Старці, не йдіть! Ми не винні, що оґр отруївся!
Узявши дружину за руку, Аксель повів її геть від дітей. Він не озирався, аж поки вони не проминули козячу загороду, а тоді побачив, що діти стоять на тому самому місці, троє в ряд, і мовчки дивляться на них, а над дітьми нависають скелі. Аксель привітно помахав рукою, та щось, схоже на сором, — і ще, можливо, слід якогось давнього спогаду про день, коли він теж так прощався, — змусило його пришвидшити крок.
Але не встигли вони відійти далеко — болотиста земля пішла на спуск, і перед ними відкрився вигляд на долини, — як Беатрис шарпнула чоловіка за руку, щоби він уповільнився.
— Муже мій, я не хотіла перечити тобі при тих дітях, — сказала вона. — Та хіба ми і справді не можемо зробити того, що вони просять?
— Їм не загрожує невідворотна небезпека, принцесо, а нам і своїх клопотів вистачає. Як твій біль?
— Так, як і раніше. Акселю, подивися, як ці діти стоять там, де ми їх залишили, і не відводять очей, хоча ми й віддаляємося від них. Зупинімося принаймні за скелею і поговорімо про це, гаразд? Не втікаймо так, ніби нам геть байдуже.
— Не озирайся на них, принцесо, бо через це вони лише плекатимуть марну надію. Ми не повернемося назад і не забиратимемо їхньої кози, а спустимося донизу, в долину, до вогню та до їжі, якою тамтешні добрі люди зможуть із нами поділитись.
— Але, Акселю, подумай, про що вони нас просять! — Беатрис змусила чоловіка зупинитися. — Хіба нам іще колись випаде така нагода? Подумай лише! Ми випадково натрапили на це місце, так близько до лігва Квериґ. І ці діти пропонують нам отруйну козу, з допомогою якої навіть ми, двійко слабких стариганів, можемо вбити драконку! Акселю, ти лише подумай про це! Якщо Квериґ загине, імла відразу ж почне розсіюватися. Хто може з певністю сказати, що діти помилились і що нас не послав до них сам Господь?
Аксель якийсь час не говорив ані слова, борючись зі спокусою озирнутися назад на кам’яний будиночок.
— Невідомо, чи та коза взагалі зможе завдати Квериґ якоїсь шкоди, — врешті сказав він. — Той нещасний оґр — це одне, а драконка, здатна розтрощити цілу армію, зовсім інше. І хіба це мудро, щоби пара старих дурнів, як ото ми з тобою, блукала так близько біля її лігва?
— Акселю, нам не доведеться виходити з нею на бій — ми лише прив’яжемо козу й одразу ж накиваємо п’ятами. Можливо, мине декілька днів, перш ніж Квериґ прийде на те місце, і до того часу ми вже будемо у безпеці в синовому селі. Акселю, хіба ми не хочемо, щоби до нас повернулися спогади про довге життя, яке ми прожили разом? Чи ми станемо одне одному чужі, як незнайомці, котрі однієї ночі зустрілись у випадковому пристановищі? Ну ж бо, муже, скажи, що ми повернемося назад і зробимо те, про що нас попросили діти.