Отак вони й ішли, піднімаючись усе вище і вище, а вітер дедалі дужчав і дужчав. Наразі скелі-близнюки були для них хорошим прихистком, але ж не можна було залишатися тут назавжди. Аксель знову запитав себе, чи не зробив він дурниці, скорившись волі дітей і Беатрис.
— Принцесо, — нарешті сказав він. — Припустімо, що ми дійсно це зробимо. Припустімо, Господь дозволить нам успішно здійснити задумане і ми знищимо драконку. Тоді я хочу, щоби ти мені дещо пообіцяла.
Вона сиділа близько біля нього, хоча її очі й далі вдивлялись у далечінь на ряд маленьких силуетів.
— Що пообіцяла, Акселю?
— Ось що, принцесо. Якщо Квериґ і справді помре й імла почне розсіюватися... Якщо спогади повернуться і ти згадаєш про всі ті рази, коли я тебе розчарував... Чи навіть гірше: ти пригадаєш негідні вчинки, які я колись учинив, і через них опісля, дивлячись на мене, ти вже не бачитимеш того чоловіка, котрого бачиш зараз... Пообіцяй мені хоча би це... Пообіцяй, принцесо, що не забудеш тих почуттів до мене, які зараз живуть у твоєму серці. Бо який хосен із того, що спогади, які повернуться після зникнення імли, витіснять собою інші спогади? Пообіцяєш, принцесо? Пообіцяй назавжди берегти у своєму серці те, що зараз почуваєш до мене, хоч би що ти побачила, коли розсіється імла.
— Обіцяю, Акселю, це для мене анітрохи не складно.
— Не можу описати, принцесо, наскільки мене заспокоїли твої слова!
— Дивний у тебе настрій, Акселю. Та хтозна, скільки нам іще йти до каїрну велетня. Не гаймо часу, годі розсиджуватися серед цих каменів. Діти хвилювалися, проводжаючи нас, і вони чекатимуть на наше повернення.
Розділ чотирнадцятий
Проклятий вітер! Це що, буря насувається? Горацій стерпить і вітер, і дощ, тільки от зараз у сідлі сидить не його старий господар, а незнайомка. «Це просто втомлена жінка, — кажу я йому, — котрій більше потрібно бути в сідлі, ніж мені. Тому поводься чемно і вези її». Тільки чому вона взагалі тут? Невже добродій Аксель не бачить, як вона ослабнула? Привести її на таку безжальну висоту — він що, взагалі розуму збувся? Та вона йде так само рішуче, як і він, і жодні мої слова не можуть переконати їх повернутись. От я і шкандибаю пішки, під вагою цієї поіржавілої вдягачки, тримаючи Горація за вуздечку. «Хіба ж ми не завжди ґречно поводилися з дамами? — прошепотів я Горацієві. — Хіба ми могли поскакати геть, залишивши напризволяще це добре подружжя та їхню норовливу козу?»
Коли я вперше їх побачив, вони були тільки крихітними силуетами далеко внизу, і я сприйняв їх за тих, інших. «Подивися-но туди, Горацію, — сказав я тоді. — Вони вже зустрілись. І вже тут як тут, наче той чолов’яга не зазнав од Бреннуса жодної рани».
І Горацій задумано глянув у мій бік, наче запитуючи: «Тоді, Ґавейне, чи може статися таке, що ми з тобою востаннє видряпуємося цим пустельним підйомом разом?» І я не знайшов іншої відповіді, крім як ласкаво погладити його шию, хоч у той час подумав собі: «Той воїн — молодий і страшний чоловік. Але, може, і я побив би його, хто знає? Я дещо помітив, ще коли він зарубав Бреннусового солдата. Хтось інший не звернув би на це уваги, проте не я. Невеличке слабке місце ліворуч... Для вправного супротивника... Та як наказав би мені вчинити зараз Артур? На цих землях усе ще лежить його тінь і не відпускає мене. Чи змусив би він мене причаїтися, наче звіра, що підстерігає свою здобич? Але ж де ховатися на цих голих схилах? Хіба ж самого лише вітру досить, аби заховатися? Чи мені потрібно вилізти на край якоїсь прірви і скинути на них великий камінь? Ледве чи так пасує робити лицареві Артура. Найкраще я відкрито вийду до нього, привітаюсь і ще раз спробую з ними домовитися. „Вертайтеся назад, пане. Ви наражаєте на небезпеку не лише свого невинного товариша, але й усіх добрих мешканців цих країв. Залиште Квериґ тому, хто знає її звички. Ви ж бачите, що я саме їду її вбивати“. Проте до таких моїх благань його вуха завжди були нечулі. Хіба послухає він мене тепер, коли вже добрався так близько до мети, а хлопчик із укусом веде його просто до її порога? Чи зробив я дурницю, врятувавши хлопчину? Втім, абат мене страшенно залякує, і я знаю, що Господь мені подякує за мій вчинок».
«Вони крокують так упевнено, наче мають мапу, — сказав я Горацієві. — Ну, де на них чекатимемо? І де зустрінемося з ними лицем до лиця?»
Перелісок. Тоді ж бо я про нього і згадав. Дивно, як на тому місці розрослися буйні дерева, незважаючи на вітер, що змітає довкола все до билинки. Перелісок стане добрим укриттям для лицаря та для його коня. Я не нападатиму зненацька, наче розбійник, але навіщо показуватися на очі, коли до нашої зустрічі ще добра година?
Тож я легенько пришпорив Горація (втім, він на це тепер уже майже не реагує), і ми перевалили через гребінь гори, не піднімаючись різко вгору і не скачучи вниз, — але цілий час нас немилосердно шмагав вітер. Ми обоє були раді дістатися до тих дерев, хоч і ростуть вони так дивно, що аж задумуєшся: чи не сам Мерлін наклав закляття на це місце? Ну й чоловік був пан Мерлін! Колись мені здавалося, що він зачаклував саму Смерть, але навіть Мерлінові довелося-таки вирушити в інші світи. Де тепер його дім: у раю чи в пеклі? Може, добродій Аксель і вважає Мерліна слугою диявола, та наш чародій не раз застосовував свої сили задля справ, дивлячись на які Бог усміхався. Про Мерлінову відвагу також не варто забувати. Не раз стояв він із нами пліч-о-пліч під стрілами та сокирами ворогів. Дуже навіть може бути, що це — Мерлінів ліс, а посаджено його з єдиною метою: щоб одного дня я міг у ньому знайти пристановище, очікуючи на того, хто хоче знищити плоди нашого великого подвигу, здійсненого того дня. У битві проти драконки загинуло двоє з нас п’ятьох, але добродій Мерлін стояв поруч із нами, не втрачаючи самоконтролю під помахами хвоста Квериґ, бо ж як іще він міг виконати своє завдання?
Коли ми з Горацієм дісталися до лісу, там панували тиша та спокій. Навіть пташка чи дві виспівували в листі, й, хоча гілляччя нестримно гойдалося від вітру, внизу було так тихо, як погожого весняного дня, коли думки старого чоловіка нарешті можуть спокійно перелітати від одного вуха до іншого, а не коли їх одразу підхоплює шалена буря! Відтоді, як ми з Горацієм востаннє були в цьому лісі, минуло, мабуть, уже декілька років. Бур’яни розрослися до страхітливих розмірів, листя кропиви вже завбільшки з дитячу долоню, а одним стеблом можна двічі опоясати дорослого чоловіка. Я залишив Горація на м’якій галявинці, щоби він міг собі попастись, а сам трохи поблукав під кронами дерев. Чому би мені тут не відпочити, спершись на цього доброго дуба? А коли — в належний час — вони прийдуть сюди, що неодмінно станеться, ми зустрінемося з воїном лицем до лиця, як брати за зброєю.
Я продирався через височезну кропиву — чи не для цього я ношу це скрипуче залізяччя, щоби захищати гомілки від болючих опіків? — аж поки дістався до галявини та до озерця, над яким крізь листя видніло сіре небо. Навколо озера, біля самого краю води, росли три величезні дерева, та кожне з них було розколене посередині й усі вони впали кронами у воду. Без сумніву, коли ми були тут востаннє, ці дерева гордо стояли на повний зріст. У них влучила блискавка? Чи, знеможені старістю, вони запрагнули помочі від озера — помочі завжди такої близької, проте недосяжної? Тепер вони можуть пити досхочу, а на їхніх зламаних спинах гніздяться гірські птахи. Чи в такому місці мені судилося зустрітися зі саксом? Якщо він переможе мене, то, можливо, мені вистачить сил доповзти до води. У воду я би не падав, навіть якби мене не стримував лід, адже розбухати під латами — це не надто приємно, та й чи можна сподіватися, що Горацій, сумуючи за господарем, дістанеться вузлуватим корінням до води і витягне звідти мої останки? Та мені доводилося бачити, як поранені у битві товариші понад усе прагнули ковточка води чи як декотрі з них намагалися доповзти до краю річки-озера, незважаючи на те, що тим вони подвоювали свої муки. Чи є якась велика таємниця, яку знають лише вмирущі? Мій старий товариш, добродій Бюель, благав про воду того дня, коли лежав на червоній глині тієї гори. Я казав йому, що в моїй флязі ще залишилася вода, та ж бо ні: подавай йому озеро або річку. «Але ми дуже далеко й від того, й від того», — казав я йому. «Будь ти проклятий, Ґавейне! — кричав він. — Це моє останнє бажання! Хіба ти можеш мені відмовити? Ми ж з тобою товариші, котрі відбули стільки жорстоких битв!» «Але драконка розрубала тебе майже навпіл, — казав я йому. — Якщо я понесу тебе до води, то, перш ніж ми туди дістанемося, мені доведеться йти під літнім сонцем, тримаючи під кожною пахвою по одній твоїй половині». Та він відповідав: «Серце моє зустріне смерть, лише коли ти покладеш мене біля води, Ґавейне, де очі мої зімкнуться під її тихий плюскіт». Ось чого він вимагав, і його не турбувало, чи впоралися ми зі своїм завданням і чи дорого заплачено за його життя. Лише, коли я нахилився, щоби його припідняти, він запитав: «Хто ще вижив?» І я відповів, що пан Міллюс поліг, але ми троє все ще стоїмо в лаві, й пан Мерлін — також. Але він усе одно не питав, чи нашу справу зроблено, а балакав тільки про ріки та озера, а відтак іще й навіть про море. І, тимчасом як у долині вирував запеклий бій, мені залишалося постійно пам’ятати, що переді мною мій товариш і неабиякий сміливець, котрого обрав Артур — як і мене — для виконання надзвичайно важливого завдання. Хіба він забув про свій обов’язок? Я підняв його, й він заволав до небес, лише тепер зрозумівши ціну навіть кількох маленьких кроків. І ось ми опинилися на вершечку червоної гори в час літньої спеки, а до річки звідти — година навіть верхи. І, коли я його опустив на землю, він марив тепер лише про море. Його очі — сліпі, й, коли я хлюпнув йому на обличчя воду з фляги, він подякував мені так, наче внутрішнім зором побачив, що стоїть на березі. «Що мене порішило: меч чи сокира?» — запитав він, і я відповів: «Товаришу, про що це ти? Тебе вдарив хвіст драконки! Та нашу справу виконано, і ти відходиш із честю і славою». «Драконка? — спитав він. — Що сталося з драконкою?» «Усі списи, крім одного, стримлять у її боці, — відповів я, — і зараз вона спить». Але він знову забув про наше завдання й узявся верзти про море та про човен, у якому плавав, коли був маленьким хлопчиком, і в якому одного тихого вечора вони з батьком відпливли далеко від берега.