— Тоді, сер Ґавейн, — сказав Вістан, — якщо ваша ласка, скажіть, чи ми зараз стоїмо близько до лігва драконки?
— Вона близько звідси, пане. Ви таки знайшли дорогу сюди, хай вам і пощастило натрапити на цього хлопчину, котрий і привів вас.
Едвін, скочивши на ноги, знову почав співати, лише цього разу тихо та монотонно.
— Можливо, на пана Едвіна ще чекає велике майбутнє, — сказав воїн. — Підказує мені чуття, що як учень він швидко перевершить свого вбогого наставника й одного дня здійснить для свого народу великі подвиги. Можливо, не менш великі, ніж ті, які здійснив Артур в ім’я свого народу.
— Та де там, пане! Ви про цього хлопчину, котрий ото виспівує і рветься з прив’язі, наче йому клепки бракує?
— Сер Ґавейн, — перервала їхній діалог Беатрис, — скажіть виснаженій старій жінці, якщо ваша ласка. Як вийшло так, що такий доблесний лицар, як ви, та ще й небіж великого Артура, став захисником драконки?
— Пані, можливо, добродієві Вістану самому кортить усе пояснити...
— Навпаки, я прагну почути вашу розповідь не менше, ніж пані Беатрис. Але на все свій час. Спершу потрібно з’ясувати от що. Мені відв’язати пана Едвіна і подивитися, куди він побіжить? Чи ви, сер Ґавейн, самі покажете нам дорогу до лігва Квериґ?
Сер Ґавейн порожнім поглядом подивився на Едвіна, який намагався звільнитися від мотузки, й зітхнув.
— Залиште його там, де він є, — важко сказав він. — Я відведу вас.
Лицар випростався на повний зріст, витягнув меча зі землі й з обережністю повернув його до піхов.
— Дякую вам, сер, — сказав Вістан. — Я вдячний, що нам не доведеться наражати хлопчика на небезпеку. Зрештою, зараз я міг би вгадати дорогу і без провідника. Нам потрібно піднятися до тих скель на вершині сусідньої гори, правильно?
Сер Ґавейн знову зітхнув, подивився на Акселя, наче просячи про допомогу, і понуро похитав головою.
— Правильно, сер. Скелі зусібіч оточують яму, а вона чималенька. Яма глибока, мов каменярня, й у ній спить Квериґ. Добродію Вістане, якщо ви справді надумали стати з нею до бою, вам доведеться спуститись усередину. І зараз я запитаю вас, пане: ви дійсно замислили піти на таке божевілля?
— Заради цього я здолав довгий шлях, сер.
— Добродію Вістане, — сказала Беатрис, — пробачте, що стара жінка втручається у вашу розмову. Ви щойно посміялися з нашої кози, та на вас чекає великий бій. Якщо лицар вам не допомагатиме, дозвольте принаймні нам відвести козу на вершину гори і кинути її в яму. Якщо вам доведеться боротися з драконкою самотужки, то хай хоча б отрута сповільнить її рухи.
— Дякую, пані, ваша турбота знайшла відгук у моєму серці. Хоча дрімота Квериґ і створила би для мене сприятливі умови, та все ж застосовувати отруту я не хотів би. Крім того, мені забракне терпіння чекати ще півдня чи більше, щоби дізнатися, чи драконка отруїлася своєю вечерею.
— Тоді покінчімо з цим, — сказав сер Ґавейн. — Ходімо, пане, я вас поведу.
І додав, звертаючись до Акселя та Беатрис:
— Друзі мої, зачекайте тут, заховавшись від вітру за каїрном. Очікувати вам доведеться недовго.
— Але ж, сер Ґавейн, — сказала Беатрис, — дорогу на цю гору ми з чоловіком подолали. І на ту, останню, також піднімемося, якщо шлях безпечний.
Сер Гавейн знову безпорадно похитав головою.
— Добре, друзі, ходімо всі разом. Гадаю, нічого поганого з вами не станеться, та й мені буде спокійно у вашій присутності. Ходімо, друзі, до лігва Квериґ, але розмовляйте якомога тихіше, щоби не потривожити її сну.
Поки вони піднімалися стежкою, вітер поступово вщух, хоча їм усе виразніше здавалося, що вони от-от торкнуться неба. Лицар із воїном розмірено крокували попереду них, один до одного схожі на двох старих друзів, котрі вийшли подихати свіжим повітрям, і незабаром між озброєними чоловіками та літнім подружжям утворилася велика дистанція.
— Принцесо, це безглуздя, — сказав Аксель, ідучи. — Навіщо нам дертися догори слідом за цими добродіями? І хто знає, які небезпеки чигають на нас попереду? Повернімося назад і зачекаймо поруч із хлопчиком.
Але Беатрисин крок залишався рішучим.
— Ми повинні йти далі, — сказала вона. — Акселю, візьми мене за руку і не дозволь мені зневіритися. Бо тепер мені здається, що це я більше боюся, що імла розсіється, а не ти. Там, біля того каміння, я пригадала, що колись давно погано повелася з тобою, муже. Відчуваєш, як моя рука тремтить у твоїй від думки, що ми можемо пригадати той мій учинок? Що ти тоді мені скажеш? Відвернешся й підеш геть, покинувши мене на цій пустельній горі? Десь у глибині душі мені хочеться побачити, як цей відважний воїн, котрий іде попереду нас, загине, та я не хочу, щоби ми з тобою одне від одного ховалися. Ні, Акселю, я не ховатимусь! А ти? Роздивімося добре дорогу, яку ми з тобою пройшли разом, — байдуже, чи в пітьмі ми йшли, чи під лагідним сонцем. І якщо воїнові й справді доведеться стати з драконкою до бою в її ж таки лігві, зробімо все, що зможемо, щоби підтримати його. Попередження, висловлене у правильному місці, чи у вирішальну мить, коли він потребуватиме отямитися після жорсткого удару, може змінити перебіг битви.
Аксель не переривав її, проте слухав лише краєм вуха, бо в далекому кутку його пам’яті знову щось заворушилося: буремна ніч, гіркий біль у серці, самотність, яка розверзалася перед ним, наче безкрайні води. Чи можливо, що насправді то він, а не Беатрис, стояв сам-один у порожній кімнаті, неспроможний заснути, при світлі маленької свічки?
— Що сталося з нашим сином, принцесо? — раптом запитав він і відчув, як її рука стиснулася. — Чи він справді чекає на нас у себе в селі? Чи ми цілий рік шукатимемо його на цих землях, але так і не знайдемо?
— Я про це теж замислювалася, та не наважувалася висловити ці побоювання... Але тихіше, Акселю, інакше нас почують.
Дійсно, сер Ґавейн і Вістан, які йшли попереду, зупинилися на стежці, щоби дочекатися їх, і, судячи з усього, люб’язно бесідували. Підходячи до них, Аксель почув, як сер Ґавейн сказав підсміюючись:
— Зізнаюся, добродію Вістане, що я вельми сподіваюся на те, що дихання Квериґ от-от заб’є вам памороки і ви забудете, чому, власне, йдете поруч зі мною. Чекаю не дочекаюся, коли ви мене запитаєте, куди це я вас веду! Проте, судячи з вашого погляду та з ваших кроків, забуваєте ви мало.
Вістан усміхнувся:
— Гадаю, сер, саме через мій дар чинити опір невідомим чарам король і доручив мені це завдання. У нас на болотах ніколи не водились істоти на подобу Квериґ, але траплялись інші — з дивовижними вміннями, — й усі помічали, як мало я улягаю їхньому впливу навіть тоді, коли мої товариші непритомніли чи засинали глибоким сном. Думаю, це — єдина причина, чому король вибрав мене, бо майже всі мої товариші-земляки у бою перевершують того, хто зараз іде поруч із вами.
— Добродію Вістане, в це неможливо повірити! І чутки, і мої спостереження підтверджують ваші виняткові здібності.
— Ви переоцінюєте мене, сер. Учора, коли мені довелося убити того солдата у вас на очах, я чудово усвідомлював, як людина ваших умінь може оцінити мої скромні таланти. Їх не забракло, щоби перемогти переляканого сторожа, та, боюся, до вашої похвали мені ще далеко.
— Що за нісенітниці, пане! Ви вправний воїн, і це моє останнє слово! А зараз, друзі, — Ґавейн повернувся до Акселя та Беатрис, аби вони його також почули, — ми вже зовсім близько. Ходімо далі, поки вона ще спить.
Далі вони йшли мовчки. Аксель із Беатрис уже не відставали, бо Ґавейн і Вістан раптом посерйознішали й ішли вперед із церемоніальною швидкістю. Хай там як, а дорога стала менш виснажливою, ніж раніше, і схил поступово перестав бути крутим, перетворившись на щось схоже на плато. Скелі, про які вони говорили, стоячи внизу, тепер з’явилися перед їхніми очима, й, підійшовши ще ближче, Аксель побачив, що шпилі утворюють нерівний півмісяць на вершині насипу по їхньому боці стежки. Йому тепер теж було видно, що на схилі насипу був ряд менших камінців, які утворювали щось на кшталт східців, а ті піднімалися до самого краю чогось, що могло би бути лише надзвичайно глибокою ямою. Трава навколо почорніла і вигоріла, й це особливо сприяло тому, що від цього місця — де і так не було ні кущів, ані дерев — віяло атмосферою занепаду. Ґавейн, зупинивши всіх біля підніжжя примітивних східців, повернувся до Вістана і, трохи подумавши, сказав: