Воїн усе ще звертався до юрби, й у його голосі забриніли нотки наполягання. Він мовби звинувачував натовп у чомусь, і Аксель відчув, що настрої людей навколо змінюються. Захват і вдячність почали поступатися чомусь іншому, й у гудінні голосів, що наростало навколо нього, він розрізнив спантеличення і навіть страх. Воїн заговорив знову, голос його звучав суворо, а сам він указував на хлопчика в себе за спиною. Потім у коло світла від багаття ввійшов Айвор і, ставши поруч із воїном, сказав щось таке, що викликало у частини слухачів іще менш стриманий, аніж попередній, крик протесту.
За Акселевою спиною хтось закричав, і звідусіль залунали голоси перепалки. Айвор підвищив голос — і на якусь мить запанувала тиша, — та майже відразу ж знову зазвучали крики, а в тіні почалася тиснява.
— Ох, Акселю, будь ласка, ходімо звідси хутчіш, — шепнула Беатрис йому на вухо. — Тут нам не місце.
Аксель обняв дружину за плечі, й подружжя почало проштовхуватися крізь натовп, але щось змусило Акселя ще раз озирнутися. Хлопчик сидів у тій самій позі, а його погляд усе ще було прикуто до спини воїна: підліток наче й не помічав метушні перед собою.
Та жінка, котра його доглядала, відступила вбік і тепер розгублено переводила погляд із хлопчини на юрбу. Беатрис потягнула чоловіка за рукав:
— Акселю, будь ласка, забираймося звідси. Боюся, з нами може трапитися якась біда.
Напевно, на площі зібралося ціле село, бо дорогою назад до Айворового будинку вони не зустріли ні душі. Лише коли перед очима нарешті постав знайомий дім, Аксель запитав:
— Принцесо, про що вони там тепер говорили?
— Я не знаю достеменно, Акселю. Надто багато людей говорило одночасно — заскладно для мого слабкого розуміння. Почалася якась сварка через того врятованого хлопчика, і дехто з присутніх неабияк розлютився. Добре, що ми вже далеко звідти, а про те, що там трапилося, дізнаємося перегодом.
Коли вранці Аксель прокинувся, кімнату пронизували сонячні промені. Він лежав на підлозі на постелі з м’яких килимів і під теплими ковдрами. Таке ложе було нечуваною для Акселя розкішшю, тож його руки та ноги добре відпочили. До того ж він був у доброму гуморі, бо прокинувся з приємним спогадом, який бринів у нього в голові.
Беатрис покрутилась у нього під боком, але очі її залишилися заплющені, а дихання не порушилось. Аксель дивився на неї, як він те часто робив у такі миті, чекаючи, поки його груди виповнить ніжна радість. Незабаром так і сталося, та сьогодні радість змішалася з дещицею смутку. Здивувавшись через несподіване почуття, він легенько провів рукою по плечу дружини, так наче цей жест міг відігнати непрохану тінь...
Знадвору долинали різноманітні звуки, та, на відміну від того шуму, який розбудив їх напередодні вночі, ці звуки означали лише те, що настав звичайний ранок і що тутешні мешканці взялися до повсякденних справ. Аксель щойно зрозумів, що вони з Беатрис спали дуже довго, що було нерозважливо з їхнього боку, та все одно вирішив не будити дружини, продовжуючи на неї дивитися. Нарешті він обережно підвівся, підійшов до дерев’яних дверей і штовхнув їх, аби трохи відчинити. Двері — а то були «правильні» двері на дерев’яних завісах — рипнули, й у щілину влилося повносиле сонячне світло. Та Беатрис усе спала. Уже дещо стривожившись, Аксель повернувся до її ложа і присів навшпиньках поруч, відчувши, як погано згинаються його коліна. Нарешті дружина розплющила очі й поглянула на нього.
— Час підніматися, принцесо, — сказав Аксель, приховуючи полегшення. — Село прокинулось, і наш господар давно пішов.
— Тоді ти мав розбудити мене раніше, Акселю.
— Ти спала так солодко!.. І я вирішив, що після такого довгого дня сон піде тобі на користь. І таки мав рацію, бо зараз ти виглядаєш свіжо, як молода панянка.
— Знову ти сплітаєш свої нісенітниці, а ми ще ж навіть не знаємо, що трапилось учора вночі. Судячи зі звуків знадвору, до кривавої бійні не дійшло. Чути, як бавляться діти, і схоже на те, що собаки — ситі й задоволені. Акселю, тут є вода, щоб умитися?
Потому, трохи причепурившись, наскільки це було можливо, й так і не дочекавшись Айвора, вони вийшли на свіже сонячне повітря в пошуках якоїсь їжі. Тепер село здалось Акселеві значно доброзичливішим, аніж попереднього дня. Круглі будиночки, які в темряві здавалися розкиданими по всіх усюдах навмання, тепер вишикувалися рівненькими рядами, а їхні майже одинакові тіні утворювали охайну алею через ціле село. Навколо всі метушилися. Чоловіки та жінки ходили туди-сюди: одні несли інструменти, інші — ночви для прання, а слідом за дорослими пленталася дітвора. Собаки, яких помітно побільшало, здавалися цілком сумирними. Тільки осел, який задоволено випорожнювався на сонці просто перед колодязем, нагадав Акселеві, в якому несамовитому місці подружжя опинилося напередодні ввечері. Коли вони з Беатрис проходили повз місцевих мешканців, дехто навіть кивав до них і тихо вітався, хоча ніхто не зайшов аж так далеко, щоби перекинутися з ними кількома словами.
Не встигли вони відійти далеко, як помітили попереду на вулиці два дуже неподібні між собою силуети: Айвора та воїна. Чоловіки щось обговорювали, схиливши голови один до одного. Поки Аксель і Беатрис наближались, Айвор зробив крок назад і ніяково посміхнувся.
— Я не хотів будити вас завчасу, — звернувся він до них. — Але господар із мене — нікудишній, тож ви обоє, напевно, вже гинете від голоду. Ходімо, я відведу вас до старого громадського дому і простежу, щоби вам дали якусь поживу. Та передовсім, друзі, познайомтеся з героєм минулої ночі. От побачите, добродій Вістан напрочуд добре розуміє нашу мову.
Аксель повернувся до воїна і вклонився.
— Для нас із дружиною велика честь — познайомитися з чоловіком, наділеним такими відвагою, щедрістю і вправністю. Ваші діяння минулої ночі варті найвищих похвал.
— У моїх діяннях не було нічого особливого, пане, як і в моїй вправності. — Голос воїна, як і раніше, був лагідний, а в погляді ясніла усмішка. — Минулої ночі доля була до мене прихильна, а ще, крім того, мені добряче допомогли мої сміливі товариші.
— Ті товариші, про котрих він каже, — сказав Айвор, — були надміру заклопотані тим, що накладали від страху собі у штани, тож навіть не вступили у бій. Цей чоловік самотужки знищив чудовиськ.
— Пане, прошу вас, годі вже про це. — Воїн звернувся до Айвора, та відразу ж почав зосереджено розглядати Акселя, так наче в того на обличчі був якийсь знак, що неабияк його зацікавив.
— Пане, ви добре володієте нашою мовою, — сказав Аксель, заскочений зненацька таким пильним розгляданням.
Воїн усе ще вивчав Акселеве обличчя, та відтак опам’ятався і засміявся.
— Пробачте, пане. На якусь мить мені здалося... Даруйте мені. У моєму тілі тече лише саксонська кров, але я виріс у краях неподалік звідси і часто бував серед бритів. Тому водночас із рідною я вивчив і вашу мову. Тепер я її призабув, адже живу далеко, у болотному краї, де можна почути безліч дивних мов, але не вашу. Тому пробачте мені мої помилки.
— Зовсім ні, пане, — сказав Аксель. — Почувши вас, заледве можна здогадатися, що це не ваша рідна мова. До того ж учора ввечері я не міг не помітити, як ви носите меча: тугіше та вище на талії, ніж те зазвичай роблять сакси, — а під час ходи ваша рука невимушено спадає на руків’я. Сподіваюся, вас не образить, якщо я скажу, що така манера дуже характерна для бритів?
Вістан знову засміявся.
— Мої товариші-сакси безперестанку кепкують не лише з моєї манери носити меч, але і з манери ним володіти. Але річ у тому, що ці навички мені прищепили брити, й ліпшої науки годі й уявити. Вона вберегла мене від багатьох небезпек і от знову стала у пригоді минулої ночі. Пробачте моє зухвальство, пане, та я бачу, що й ви нетутешній. Можливо, ви родом зі заходу?
— Ми зі сусідніх країв, пане. Звідси день пішого переходу, не більше.
— А може, колись раніше ви мешкали далі на захід?
— Як я сказав, пане, я зі сусідніх країв.