Урешті він відпустив Вістана і покрокував назад, аби знову зайняти свій пост на мосту. Він не сказав ані слова і мав вигляд розлюченого чоловіка, котрий цілковито забув, чому, власне, розлютився.
Здавалося, шум бурхливої річки посилював напружену атмосферу, й Аксель подумав, що цікаво, як би вчинили солдати, якби він зараз розвернувся і повів своїх супутників назад у ліс. Але саме тієї миті сивочолий чоловік вийшов уперед, порівнявшись із першими двома солдатами, й уперше заговорив:
— Добродію, на цьому мості є декілька зламаних дощок. Можливо, саме тому ми тут і стоїмо: щоби попереджати добрих людей, як-от ви, щоби вони переходили міст обережно, бо інакше їх може віднести течією до самого підніжжя гори.
— Це дуже люб’язно з вашого боку, пане. Завдяки вашому попередженню ми йтимемо обачно.
— Що з вашим конем, добродію? Коли ви йшли сюди, мені здалося, що він шкутильгав.
— Наша кобила пошкодила копито, пане, та ми сподіваємося, що немає нічого серйозного, хоч і не їдемо на ній верхи, як бачите.
— Ці дошки прогнили від бризок, і тому ми тут, хоча мої товариші вважають, що нас привело сюди якесь інше завдання. Тому запитаю вас, добродію, чи вам із вашою доброю дружиною довелося зустріти в дорозі якихось чужинців?
— Ми самі тут чужинці, пане, — сказала Беатрис, — тому нам нелегко розпізнати приходьків. Але за два дні дороги ми не бачили нікого незвичайного.
Від вигляду Беатрис погляд сивочолого солдата наче пом’якшав і став радісним.
— Пані, ви пустились у довгу — як на жінку ваших літ — дорогу, щоби дістатися до синового села. Хіба не було би вам більше до душі жити зі сином там, аби він міг щодня з любов’ю вас доглядати, ніж змушувати свою матір долати такий шлях, повний небезпек, від яких ви зовсім не захищені?
— Я сама бажаю цього всім серцем, пане, і, коли ми зустрінемося зі сином, то разом із чоловіком поговоримо з ним про це. Та ми дуже довго не бачилися з нашим сином і можемо поки що лише здогадуватися, як він нас прийме...
Сивочолий солдат продовжував приязно на неї дивитися.
— Цілком можливо, пані, — сказав він, — що вам зовсім нічого хвилюватися. Я сам живу далеко від батька та матері й давно їх не бачив. Може, колись між нами проскочили гострі слова, хтозна? Та, якби завтра вони мене відшукали, пройшовши довгу путь, як от ви, думаєте, я не прийняв би їх із переповненим радістю серцем? Пані, я не знаю, що за людина ваш син, але готовий побитись об заклад, що він не надто відрізняється від мене, і варто йому побачити вас із чоловіком, як сльози щастя потечуть із його очей.
— Дуже мило з вашого боку дарувати нам такі слова, пане, — відповіла Беатрис. — Гадаю, ви маєте рацію. І ми з чоловіком часто говорили про те саме, але такі слова, почуті з уст когось іншого — особливо сина, котрий і сам далеко від рідного дому, — розвіюють нашу тривогу.
— Продовжуйте вашу путь із миром, пані. І, якщо дорогою випадково вам випаде зустрітися з моїми матір’ю та батьком, котрі йтимуть вам назустріч, будьте добрі до них і переконайте їх продовжувати свій шлях, адже їхня подорож не буде даремна. — Сивочолий солдат зробив крок убік, даючи їм пройти. — І, будь ласка, не забувайте про ненадійні дошки. Добродію, вам найліпше повести кобилу самому. Дітям і тим, кому добрий Бог уділив трохи менше розуму, ніж решті людей, це завдання не завжди до снаги.
Кремезний солдат, котрий із невдоволеним виразом обличчя цілий той час спостерігав за тим, що відбувалось, усе-таки підкорився природній авторитетності свого колеги. Повернувшись до всіх спиною, він ображено сперся на поручні й утупився очима у воду.
Молодший солдат завагався, але теж став поруч зі сивочолим чоловіком, і вони обоє ввічливо кивнули, коли Аксель, подякувавши їм востаннє, повів кобилу через міст, прикриваючи їй очі, щоби вона не бачила обриву.
Коли і солдати, й міст зникли з очей, Вістан зупинився і запропонував звернути з головної дороги на вузьку стежку, яка вела вгору лісистою місцевістю.
— Мене ніколи не підводило вроджене чуття знаходити правильну дорогу через ліс, — сказав він. — І зараз мені здається, що ця стежка дозволить нам істотно скоротити шлях. Окрім того, для нас буде найбезпечніше триматися на відстані від такої дороги, як ця, де часто трапляються солдати і розбійники.
Після того якийсь час воїн ішов попереду групи, розчищаючи шлях від колючих кущів ожини з допомогою палиці, яку він підібрав. Едвін, тримаючи кобилу за морду і часто шепочучи щось до неї, тримався відразу за ним, тому, коли їхніми слідами проходили Аксель і Беатрис, долати стежку їм уже було значно легше, ніж їхнім провідникам.
Але, навіть попри це, переборювати «коротший шлях» (якщо він узагалі був коротший) ставало дедалі важче: дерева навколо них росли все густіше, переплетені кореневища та чортополох змушували робити уважно кожен крок. Як і зазвичай, вони мало розмовляли під час ходи, та одного разу, коли Аксель і Беатрис трохи відстали від воїна та від хлопчика, Беатрис гукнула, звертаючись назад себе:
— Акселю, ти все ще тут?
— Ще тут, принцесо. — І справді, Аксель був лише за декілька кроків позаду неї. — Не хвилюйся, ці ліси не мають поганої слави через небезпеки, які чигали б у них, та й до Великої рівнини звідси далеченько.
— Я саме подумала, Акселю... Наш воїн — непоганий актор. Його вдавання навіть мене ввело би в оману, й він ані разу себе не видав, навіть коли той грубіян почав шарпати його за волосся.
— Він зіграв свою роль на славу, таки-так.
— Акселю, я саме подумала... Нас досить довго не буде в рідному селі. Тобі не здається дивним, що вони нас відпустили, коли стільки всього ще потрібно посадити і стільки парканів та воріт іще треба полагодити? Думаєш, вони скаржитимуться на нашу відсутність, коли будуть потрібні додаткові руки?
— Їм нас бракуватиме, принцесо, — у цьому я не сумніваюсь. Але ми не так довго відсутні, та і священик розуміє наше бажання побачитися з власним сином.
— Сподіваюся, що так, Акселю. Мені не хотілося б, аби вони казали, нібито ми пішли саме тоді, коли найбільше потрібні там.
— Завжди буде хтось, хто так казатиме, та достойні люди зрозуміють нашу потребу. І, якби вони були на нашому місці, то хотіли би того самого.
Якийсь час вони йшли мовчки. Потому Беатрис знову сказала:
— Акселю, ти все ще тут?
— Тут, принцесо.
— Негарно вони вчинили. Забрали отак нашу свічку.
— Яка тепер різниця, принцесо? І літо вже не за горами.
— Акселю, я перебирала в пам’яті, як усе відбулось. І я подумала, що, може, мій теперішній біль уперше з’явився тому, що ми не мали свічки...
— Що ти таке кажеш, принцесо? Як таке може бути?
— Мені здається, це зробила темрява.
— Обережно проходь повз отой терен. У такому місці найліпше не падати.
— Я буду йти обережно, Акселю, і ти теж уважай.
— Принцесо, як таке може бути, що темрява спричинила твій біль?
— Акселю, пригадуєш, минулої зими снували розмови про домовика, котрого буцімто помічали біля нашого села? Ми самі так і не бачили його на власні очі, та люди подейкували, що він дуже полюбляв темряву. Мені здається, що в ті численні години, які ми провели у темряві, він міг інколи бути з нами — просто в нашій кімнатці, — а ми про те навіть не здогадувались. От він і накликав на мене цю біду.
— Принцесо, ми би знали, якби він був у нашій кімнаті, чи в темряві, чи ні. Навіть у непроглядній пітьмі ми почули би, як він рухається чи дихає.
— Акселю, зараз, коли я про це думаю, мені здається, що минулої зими бувало таке, що я прокидалася посеред ночі, коли ти міцно спав поруч, а я була певна, що мене розбудив якийсь дивний шурхіт у кімнаті.
— Принцесо, то, певно, бувала миша чи якась інша істота.
— Шурхіт був зовсім інакший, і мені не раз здавалося, що я його чула. І зараз, коли я про це думаю, мені здається, що він з’явився саме тоді, коли я вперше відчула цей біль.
— Ну, навіть якщо і був якийсь домовик, то що з того, принцесо? Твій біль — тільки незначна слабкість, вибрики істоти, котра радше хотіла наробити збитків, аніж завдати тобі поважної шкоди. Так само, як того разу, коли хтось із бешкетних дітваків підкинув щурячу голову в кошик із тканням пані Енід, — просто щоби подивитися, як вона з переполоху гасатиме туди-сюди.