Лицар промовив це, зиркнувши у бік Вістана, і помітив, що той наближається до нього, та ще і з обличчя його повністю зник вираз недоумкуватості.
— Дозвольте мені здивувати вас, пане, — сказав він. — Мова повернулася до мене.
Старий лицар здригнувся від несподіванки, а тоді, заскрипівши латами, з гнівним запитальним виглядом повернувся до Акселя.
— Не звинувачуйте моїх друзів, пане лицарю, — сказав Вістан. — Вони лише зробили те, про що я їх ревно попросив. Але тепер, уже пересвідчившись, що причин боятися вас нема, я можу скинути маску. Будь ласка, пробачте мені.
— Я не тримаю зла, пане, — сказав старий лицар, — бо знаю, що в нашому світі зайва пересторога не зашкодить. Але тепер скажіть, хто ви, щоб і я також пересвідчився, що мені нічого вас боятися.
— Мене звуть Вістан, пане, я з болотного краю на сході й мандрую цими місцями, виконуючи завдання свого короля.
— А, ви дійсно далеко від дому.
— Таки далеко, пане, і тутешні дороги мали би бути мені мало знайомі. Та на кожному повороті в мені наче пробуджується давній спогад.
— Отже, пане, вам, найімовірніше, вже доводилося бувати тут раніше.
— Напевно, так і є. Крім того, я чув, що народився не на болотах, а у краї, що лежить далі на захід звідси. А це означає, що мені неабияк поталанило зустріти вас, пане! Затим, що, гадаю, ви є сер Ґавейн, із тих самих західних земель, лицар, уславлений своїми мандрівками тими краями.
— Я Ґавейн — це справді так, племінник великого Артура, який колись мудро і справедливо правив цими землями. Багато років я прожив на заході, але тепер ми з Горацієм мандруємо, де душа забажає.
— Якби час мій належав мені самому, я сьогодні ж поскакав би на захід, аби вдихнути повітря тієї країни. Та я зобов’язаний виконати своє завдання і поспішити назад зі звісткою про це. Наразі ж неабияка честь для мене — познайомитися з лицарем великого Артура, а надто з його рідним племінником! Хоча сам я і сакс, але до Артурового імені ставлюся з повагою.
— Приємно чути від вас такі слова, пане.
— Сер Ґавейн, оскільки сталося чудо і мова моя повернулася до мене, я хотів би поставити вам маленьке запитання.
— Звісно, сміливо запитуйте.
— Цей пан, котрий сидить поруч із вами, — добродій Аксель, фермер із християнського села за два дні дороги звідси. Він приблизно одного з вами віку. Сер Ґавейн, прошу вас, поверніться й уважно подивіться на нього. Чи вам не доводилося раніше бачити його обличчя, хай, може, і багато років тому?
— Святі небеса, добродію Вістане! — Беатрис, яка, як здавалось Акселеві, заснула, знову нахилилась уперед. — Що ви таке запитуєте?
— Я не маю на думці нічого поганого, пані. Сер Ґавейн родом зі західних земель, тож я і подумав, що, може, йому доводилося зустрічатися з вашим чоловіком колись дуже давно. Що в цьому поганого?
— Добродію Вістане, — сказав Аксель, — іще під час нашої першої зустрічі я помітив, що ви час від часу дивно на мене дивитесь, і чекав підхожого моменту, щоби попросити у вас пояснення. Хто, ви думаєте, я такий?
Вістан, який досі стояв під великим дубом, тоді як вони троє сиділи пліч-о-пліч, спершись на стовбур, раптом присів навшпиньки. Можливо, він зробив так, аби виявити свою прихильність, але Акселеві здалося, що воїн просто захотів роздивитися їхні обличчя зблизька.
— Нехай спочатку сер Ґавейн зробить те, про що я його прошу, — сказав Вістан, — йому потрібно лише трішечки повернути голову. Вважайте це дитячою забавкою, якщо хочете. Благаю вас, сер, подивіться на чоловіка, котрий сидить біля вас, і скажіть, чи доводилося вам його зустрічати в давні дні.
Сер Ґавейн стримано засміявся і подався вперед. Здавалося, він був геть не проти трохи повеселитися, так наче його дійсно щойно запросили взяти участь у дитячій грі. Проте, коли він уважно вдивився в Акселеве лице, вираз його обличчя змінився: він був здивованим, навіть враженим. Аксель інстинктивно відвернувся саме тоді, коли старий лицар мало не силоміць змусив себе відкинутися назад на стовбур дерева.
— То як, сер? — запитав Вістан, зацікавлено спостерігаючи за ними.
— Не думаю, що ми з цим паном зустрічалися до сього дня, — сказав сер Ґавейн.
— Ви певні? Літа здатні змінювати людину до невпізнання.
— Добродію Вістане, — втрутилася Беатрис, — що саме ви шукаєте в обличчі мого чоловіка? Навіщо просити про таке люб’язного лицаря, котрий іще донедавна був для всіх нас незнайомцем?
— Пробачте мені, пані. Ці землі пробуджують у мені стільки спогадів!.. Але кожен із них — наче невловний горобчик, що будь-якої миті може пурхнути геть разом із вітром. Мені цілий день видавалося, що обличчя вашого чоловіка от-от допоможе мені пригадати щось важливе, і, якщо вже зовсім чесно, саме тому я й запропонував вам вирушити в путь разом. Звісно, це не скасовує того, що я щиро хочу, щоби ви безпечно пройшли ці дикі дороги.
— Але чому ви вважаєте, що бачилися з моїм чоловіком на заході, якщо він завжди жив у сусідніх краях?
— Не звертай на це уваги, принцесо. Пан Вістан переплутав мене з кимось із давніх знайомих.
— Напевно, друзі, так воно і є! — сказав сер Ґавейн. — Ми з Горацієм часто плутаємо людей із тими, кого нам доводилося зустрічати раніше. «Горацію, глянь-но туди, — кажу я йому, — отам попереду на дорозі наш старий друг Тудур. А ми думали, що він загинув у битві при горі Бадон[5]». А тоді ми під’їжджаємо ближче — і Горацій фиркає, так ніби хоче сказати: «Ну ти й бовдур, Ґавейне, цей юнак йому у внуки годиться, та ще й анітрохи на нього не схожий!»
— Добродію Вістане, — сказала Беатрис, — скажіть мені ось що. Мій чоловік нагадує вам когось, кого ви любили в дитинстві? Чи когось, кого боялися?
— Облишмо ці розмови, принцесо.
Та Вістан, легенько погойдуючись на п’ятах, не відривав погляду від Акселя.
— Гадаю, того, кого любив, пані. Тому що, коли сьогодні вранці ми зустрілися, моє серце стиснулося від радості. Але потім...
Він знову мовчки подивився на Акселя — так, немов уві сні. Аж раптом обличчя Вістана потемніло, і, знову піднявшись на ноги, він відвернувся.
— Я не можу дати вам відповіді, пані Беатрис, бо й сам не знаю. Мені здавалося, що коли я мандруватиму пліч-о-пліч із вами, то це розбудить спогади, та наразі цього не сталося. Сер Ґавейн, із вами все гаразд?
Ґавейн і справді раптово впав уперед. Але тепер вирівнявся і важко зітхнув.
— Усе гаразд, дякую за турботу. Просто ми з Горацієм уже багато ночей не мали ні м’якого ложа, ні вигідного пристановища, тож обоє втомились. Оце й усе.
Він підняв руку і потер собі лоба, хоч Акселеві раптом здалося, що справжньою метою цього жесту було затулити очі настільки, щоби не бачити обличчя людини, котра сиділа збоку.
— Добродію Вістане, — сказав Аксель, — якщо ми вже заговорили дуже відверто, то я, мабуть, і собі також вас дещо запитаю. Ви кажете, що приїхали в ці краї, щоби виконати завдання свого короля. Та чому ви так ретельно приховуєте свою справжню особу, подорожуючи країною, де вже давно панує мир? Якщо нам із дружиною та з цим бідолашним хлопчиною випало мандрувати разом із вами, то ми хотіли би знати все про справжню особу свого супутника, як і про те, хто його друзі, а хто — вороги...
— Ваші слова справедливі, пане. У цій країні дійсно панують мир і спокій, як ви й кажете. Проте я тут залишаюся саксом, котрий подорожує землею бритів, і в цих краях править лорд Бреннус, чиї солдати безбоязно переходять із місця на місце, забираючи як податок зерно та худобу. Я не шукаю непотрібних сварок, тому і приховую свою особу, пане. Це робить дорогу безпечною для всіх нас.
— Можливо, добродію Вістане, ви й маєте рацію, — сказав Аксель. — Але на мосту я помітив, що солдати лорда Бреннуса не просто марнують свій час, а їх виставлено там із якоюсь метою. І, якби імла не затуманила їм розум, вони допитали би вас ретельніше. Чи може таке бути, пане, що ви є ворогом лорда Бреннуса?
На якусь мить здалося, що Вістан повністю занурився у свої думки: він водив поглядом по одному з викривлених коренів, який тягнувся від стовбура дуба повз те місце, де стояв воїн, і аж позаду нього заглиблювався в землю.
5
Битва при горі Бадон — напівміфічний бій між бритами та саксами наприкінці V — на початку VI століття, перемогу в якому приписують бритам під проводом короля Артура.