— Сер Гавейн, — сказав солдат, і голос його зазвучав дещо інакше, ніж до того, — я чую, як ви рухаєтеся за моєю спиною. Ви виступите зі мною проти цього ворога?
— Я став тут, аби захистити цю невинну пару, пане. В усьому іншому ваша суперечка мене не стосується, як ви самі зовсім нещодавно зазначили. Можливо, цей воїн вам і ворог, але мені — поки що ні.
— Сер Гавейн, цей чоловік — воїн-сакс, і він замислив проти нас щось лихе. Допоможіть мені стати з мечем проти нього, бо, хоча мені й кортить виконати свій обов’язок, якщо він — це той, кого ми шукаємо, то діяти потрібно обачно.
— Чому я маю піднімати зброю на простого чоловіка лише через те, що він чужинець? Це ви, пане, прибули в це спокійне місце і демонструєте грубі манери.
Запала коротка мовчанка. Тоді солдат сказав Вістанові:
— Ви так і залишитеся німим, пане? Чи тепер, коли ми стоїмо лицем до лиця, нарешті назветеся?
— Мене звати Вістан, пане. Я воїн зі сходу, котрий мандрує цими землями. Здається, ваш лорд Бреннус не бажає бачити мене цілим і неушкодженим, але ось чому — я не відаю. Невже тому, що мандрую мирно і виконую завдання свого короля? І я припускаю, що ви збираєтеся завдати шкоди цьому невинному хлопчикові, й тому змушений вас засмутити.
— Сер Ґавейн! — закричав солдат. — Іще раз запитую вас: ви прийдете на допомогу землякові-бриту чи ні? Якщо ця людина — і справді Вістан, то про нього кажуть, ніби він самотужки поклав понад п’ять десятків норманів.
— Пане, якщо від його руки впало п’ятдесят лютих вікінгів, то чим вам зарадить старий і втомлений лицар?
— Сер Ґавейн, благаю вас, мені не до жартів! Це — дикун, і він може напасти будь-якої миті. Я бачу це в його очах. Він тут, аби чинити нам усім зло, кажу вам.
— Скажіть, яке зло я вчиняю, — спитав Вістан, — мирно мандруючи вашою країною, маючи при собі один-єдиний меч, аби захищатися від диких звірів і від розбійників? Якщо ви можете сказати, в чому полягає мій злочин, то зробіть це зараз, адже я хотів би знати, у чому мене звинувачують, перш ніж я завдам удару.
— Я не відаю, яке саме зло ви чините, пане, та я вірю, що лорд Бреннус не даремно хоче вас позбутись.
— Отже, провини моєї ви назвати не можете, проте все одно поспішаєте сюди, щоб убити мене?
— Сер Ґавейн, благаю, допоможіть мені! Хоч би який він був несамовитий, якщо нас стане двоє і ми виберемо правильну стратегію, то зможемо його перемогти.
— Пане, дозвольте вам нагадати, що я лицар Артура, а не якийсь пішак лорда Бреннуса. Я не підіймаю зброю на чужинців через чутки чи через те, що в їхньому тілі тече нерідна нам кров. І мені здається, що ви неспроможні назвати причину, чому варто вийти з ним на поєдинок.
— Ви змушуєте мене говорити, сер, хоча це — таємниця, якої людина мого скромного рангу не має права знати, хоч і сам лорд Бреннус дозволив мені її почути. Цей чоловік прибув на наші землі з місією вбити драконку Квериґ. Саме це його сюди і привело!
— Убити Квериґ? — Сер Ґавейн був по-справжньому приголомшений.
Він різко відійшов од дерева і витріщився на Вістана, мовби бачив його вперше.
— Пане, це правда?
— Не маю жодного бажання брехати лицареві Артура, тому відповім щиро. Крім того завдання, про яке я вже розповідав, мій король також доручив мені вбити драконку, яка бродить цими землями. Та хіба хтось може мати щось проти такого завдання? Люта драконка небезпечна для всіх без винятку. Скажіть мені, солдате, чому моя місія робить мене вашим ворогом?
— Убити Квериґ?! Ви справді збирались убити Квериґ?! — Сер Ґавейн перейшов на крик. — Але, пане, цю місію, доручено мені! Хіба ви цього не знали? Це місія, яку доручив мені сам король Артур!
— Сер Ґавейн, посперечаймося про це іншим разом. Дозвольте мені спершу провчити цього солдата, котрий вважає мене та моїх друзів ворогами, тоді як ми лише хочемо піти з миром.
— Сер Ґавейн, якщо ви не прийдете мені на поміч, боюся, настане моя смертна година! Благаю вас, сер, пригадайте прихильність, яку має лорд Бреннус до Артура та до пам’яті про нього, й підніміть зброю проти цього сакса!
— Добродію Вістане, вбити Квериґ — це мій обов’язок! Ми з Горацієм продумали хитрий план, як виманити її з лігва, і ми не потребуємо жодної помочі!
— Киньте меча, сер, — сказав Вістан солдатові, — і я ще зможу вас пощадити. Якщо ж ні — то на цьому місці ваше життя і скінчиться.
Солдат завагався, а відтак сказав:
— Тепер я бачу, як нерозсудливо з мого боку було вважати, що я у змозі стати супроти вас самотужки, пане. Можливо, я і заплачу за свою пиху. Та кидати меча, мовби якийсь боягуз, я не буду.
— Яке право, — закричав сер Ґавейн, — має ваш король віддавати вам наказ з’явитися сюди з чужих земель і узурпувати обов’язок, яким було наділено Артурового лицаря?
— Пробачте, сер Ґавейн, але ви вже стільки літ убиваєте Квериґ, що за той час маленькі діти встигли вирости і стати дорослими. Якщо я можу послужити цій країні й позбавити її від цієї злої кари, то чому ж на мене гніватися?
— Чому гніватися, пане? Ви поняття не маєте, що кажете! Думаєте, вбити Квериґ отак просто? Вона настільки ж хитра, наскільки й люта! Своєю нерозсудливістю ви лише розлютите її, й ціла країна страждатиме від її гніву, а ми ж уже стільки років про неї майже нічого не чули. Пане, з нею потрібно поводитися надзвичайно обережно, інакше горе невинним душам, котрі живуть навкруги! Чому, ви думаєте, ми з Горацієм так довго вичікували? Один неправильний крок, пане, — і наслідки будуть незворотні!
— Тоді допоможіть мені, сер Ґавейн! — крикнув солдат, уже не намагаючись приховати страху. — Разом покінчімо з цією загрозою раз і назавжди!
Сер Ґавейн спантеличено глянув на солдата, так наче на секунду забув, хто він такий. А тоді заговорив знову, вже спокійнішим тоном:
— Я не допомагатиму вам, пане. Вашому повелителеві я не друг, тому що боюся його темних мотивів. А ще боюся тієї шкоди, яку ви маєте намір завдати присутнім тут, хоча вони геть невинні, хай би в яку інтригу їх уплутали.
— Сер Гавейн, я повиснув між життям і смертю, наче муха в павутинні. Востаннє молю вас і, хоча я й не до кінця розумію суті справи, благаю задуматися, чому він прийшов на наші землі, якщо не для того, щоб учинити нам зло!
— Він пояснив зрозуміло, з яким завданням прибув сюди, пане, і хоча мене гнівлять його легковажні плани, ледве чи цієї причини досить, аби разом із вами підняти на нього зброю.
— Бийтеся, солдате, — сказав Вістан майже примирливо. — Бийтесь, і покінчімо з цим.
— Добродію Вістане, а чи буде якась шкода в тому, — раптом сказала Беатрис, — аби дозволити цьому солдатові покласти меча і поїхати з Богом? Там, на мосту, він розмовляв зі мною люб’язно. Можливо, він не погана людина...
— Якщо я зроблю так, як ви просите, пані Беатрис, він принесе вісті про нас туди, звідки приїхав, і не встигнемо ми й оком змигнути, як він повернеться з тридцятьма чи й більше солдатами. Тоді нас ніхто не помилує. І, зверніть увагу, він хоче погубити і хлопчину також.
— Можливо, він погодиться дати обітницю не зрадити нас.
— Пані, ваша доброта зворушує мене, — втрутився сивоволосий солдат, не відводячи погляду від Вістана. — Та я не такий негідник, аби нахабно використати це для своєї користі. Сакс каже правду. Відпустите мене — і я зроблю точнісінько так, як він сказав, адже обов’язок не дозволить мені вчинити інакше. І все-таки я вдячний за ваші добрі слова, а якщо настала моя смертна година, то з ними мені трохи спокійніше покидати цей світ.
— А ще, пане, — сказала Беатрис, — я не забула про ваше нещодавнє прохання щодо ваших батька та матері. Знаю, ви сказали це жартома і ледве чи нам випаде з ними зустрітись. Але якщо колись це все-таки станеться, вони дізнаються, як вам хотілося з ними знову побачитися.
— Красно дякую вам, пані, ще раз. Але зараз не час мені пом’якшувати собі серце такими думками. Хай яка слава супроводжує цього чоловіка, у двобої фортуна все-таки може опинитися на моєму боці, й тоді ви ще можете пошкодувати про те, що бажали мені добра.