— Цілком можливо, — сказала Беатрис і зітхнула. — Тоді, добродію Вістане, ви повинні докласти всіх сил заради нас усіх. Я відвернуся, бо не бачу нічого приємного у смертовбивстві. І прошу: скажіть юному панові Едвіну зробити те саме, бо я певна, що він послухається лише вашого наказу.
— Даруйте, пані, — сказав Вістан, — але я би хотів, аби хлопчик якраз побачив те, що тут зараз відбуватиметься, як не раз доводилося робити і мені в його літа. Знаю, що він не здригнеться й не осоромить себе, спостерігаючи за боротьбою воїнів.
Вістан сказав декілька фраз по-саксонськи, й Едвін, який перед тим сам-один стояв неподалік, підійшов до дерева і став поруч із Акселем та Беатрис. Погляд його був пильний, а очі, здавалося, забули, як кліпати.
Аксель чув дихання сивоволосого солдата, яке ставало дедалі гучнішим, бо тепер він із кожним видихом видавав тихе гарчання. Кинувшись уперед, солдат підніс меча високо над головою, через що його атака виглядала нехитрою, навіть самовбивчою, — та, коли він уже був зовсім близько біля Вістана, солдат різко змінив траєкторію і зробив фальшивий випад уліво, опустивши меча на рівень стегон. Сивоволосий солдат, усвідомив Аксель із почуттям жалю, знаючи, що вистояти в запеклому бою шансів у нього мало, поставив усе на цей один відчайдушний прийом. Але Вістан його передбачив, а можливо, йому вистачило самих інстинктів. Сакс обережно відступив убік, вихопив свого меча й одним простим рухом пронизав чоловіка, котрий наближався до нього. Солдат видав звук, із яким відро, коли його кидають у криницю, падає у воду, і долілиць упав на землю. Сер Ґавейн пробурмотів молитву, а Беатрис запитала:
— Акселю, все скінчилося?
— Скінчилося, принцесо.
Едвін уважно дивився на загиблого чоловіка, і вираз хлопцевого обличчя майже не змінився. Простеживши за поглядом хлопчика, Аксель помітив, що з-під солдатового тіла виповзала змія, яку зворохобило падіння невдахи на траву. Зміїну темну шкіру було поцятковано жовтим і білим, а коли плазун, прудко звиваючись по землі, виповз майже повністю, Аксель уловив різкий запах людських нутрощів. Він інстинктивно відступив убік, потягнувши за собою Беатрис — на випадок, якби змія раптом почала шукати їхні ноги. Та створіння все одно повзло собі далі в їхній бік, розділившись навпіл обабіч куща чортополоху, як розділився би струмок, обтікаючи камінь, а потому знову злилося в одне ціле й підповзло ще ближче.
— Ходімо звідси, принцесо, — сказав Аксель, відводячи дружину вбік. — Справу зроблено, і це на краще. Цей чоловік хотів нам зла, хоча я досі не розумію, які він мав на те причини.
— Дозвольте мені просвітити вас, наскільки це в моїх силах, добродію Акселю, — сказав Вістан.
Він сидів на землі й чистив свій меч, але тепер звівся на ноги й підійшов до них.
— Це правда, що сакси в цих краях живуть у доброму сусідстві з вашим народом. Але вдома у нас подейкують, що лорд Бреннус будує плани захопити ці землі для себе й піти війною проти всіх саксів, котрі тут мешкають.
— До мене доходили такі самі чутки, пане, — сказав сер Ґавейн. — І то була ще одна причина, чому я не став на бік цього негідника, котрому ви випустили кишки, наче випотрошеній рибі. Боюся, цей лорд Бреннус хоче порушити великий мир, що його встановив Артур.
— У нас удома чуток іще більше, — сказав Вістан. — Подейкують, що Бреннус приймає у себе в замку небезпечного гостя — нормана, котрий нібито володіє мистецтвом приборкувати драконів. Мій король боїться, що лорд Бреннус хоче захопити Квериґ і змусити її боротись у лавах його війська. Воїн із драконки вийде справді лютий, і Бреннус матиме підстави виношувати таємні плани захоплення. Ось чому мене послали знищити драконку, перш ніж її лютість обернеться проти тих, хто протистоїть лордові Бреннусу. Сер Ґавейн, ви виглядаєте неабияк перестрашеним, але я кажу правду.
— Якщо я перестрашений, пане, то це тому, що слова ваші не позбавлені глузду. Колись, у молодості, мені довелося стати лицем до лиця з драконом із ворожої армії — то було дійсно страшно. Мої товариші, котрі ще за мить до того були спраглі перемоги, заціпеніли від страху, щойно побачивши дракона, а та істота вдвічі поступалася Квериґ міццю і хитрістю. Якщо Квериґ змусять служити лордові Бреннусу — нові війни неминучі! Проте я сподіваюся, що вона надто дика для того, щоби її могла приборкати людина.
Він замовк, подивися у бік полеглого солдата і похитав головою.
Вістан широкими кроками підійшов туди, де стояв Едвін, і, схопивши хлопця попід руку, обережно повів його до трупа. Якийсь час вони постояли пліч-о-пліч над тілом солдата. Вістан щось тихо говорив, час від часу на щось указуючи та заглядаючи в Едвінове обличчя, щоби перевірити його реакцію. У якийсь момент Вістанів палець окреслив у повітрі плавну лінію: це воїн, певно, пояснював хлопчикові траєкторію, якою рухалося лезо вбивчого меча. Цілий той час Едвін не відривав байдужого погляду від полеглого чоловіка.
Сер Ґавейн, раптом опинившись поруч із Акселем, сказав:
— Дуже сумно, що це тихе місце, справжній дар Господній усім потомленим мандрівникам, тепер осквернено кров’ю. Поховаймо солдата якнайшвидше, перш ніж тут з’явиться ще хтось, і я відведу його коня до табору лорда Бреннуса. А заодно повідомлю там, що виявив тіло після сутички з розбійниками, і скажу, де його друзі можуть відшукати могилу. А вам, пане, — він обернувся, щоби звернутися до Вістана, — я переконливо раджу негайно повертатися на схід. Не переймайтесь уже Квериґ, адже запевняю вас: після того, що ми з Горацієм тут почули, ми тепер подвоїмо зусилля, щоб убити її. Ходімо, друзі! Поховаймо полеглого в землі, щоби він міг спокійно повернутися до свого Творця.
II
Розділ шостий
Незважаючи на страшну втому, сон утікав од Акселя. Ченці примістили їх у кімнатці під самим дахом, і хоча відсутність необхідності боротися з холодом, який пробирався зі землі, приносило полегшу, Аксель ніколи не міг добре спати високо над землею. Зупиняючись на нічліг у клунях чи у стайнях, він деколи змушений був підніматися драбиною нагору, щоби провести там безсонну ніч, розтривожений підступною пусткою, що глибочіла під ним. А може, зараз його нічний неспокій був пов’язаний із птахами, які сиділи в темряві десь зверху. Птахи вже майже замовкли, та час від часу згори долинало коротке шарудіння чи лопотіння крил, і Аксель відразу ж поривався закрити руками Беатрис, яка спала поруч, аби захистити її від брудного пір’я, що повільно спадало донизу.
Коли вдень вони вперше ввійшли до кімнати, птахи були вже там. І хіба він не відчув іще тоді щось зловісне в тому, як ці ворони, чорні дрозди та лісові голуби дивляться на них із балок? Чи, може, то просто на його спогади наклали відбиток подальші події?
Або, можливо, безсоння було спричинене стукотінням, яке навіть зараз відлунювало в цілому монастирі: це Вістан рубав дрова. Ці звуки не завадили Беатрис легко поринути в сон, а у протилежному кінці кімнати, за темними обрисами чогось, що, як Аксель уже знав, було столом, за яким вони всі їли напередодні, тихо похропував Едвін. Одначе Вістан, наскільки було відомо Акселеві, взагалі не спав. Воїн сидів у віддаленому кутку, чекаючи, поки зі внутрішнього дворика під ними піде останній чернець, а тоді вийшов у ніч. І тепер він знову взявся за своє: незважаючи на застереження отця Джонаса, почав рубати дрова.
Ченці не поспішали розходитися. Декілька разів Аксель уже майже засинав, але голоси знизу переривали його сон. Іноді голосів було чотири чи п’ять, і щоразу вони звучали приглушено, часто здаючись сердитими та переляканими. Уже тривалий час ізнизу взагалі не долинало жодних голосів, але, знову поринаючи у дрімоту, Аксель не міг позбутися враження, що ченці так і залишилися на ніч у них під вікном — і не лишень один чи два, а десятки постатей у підрясниках мовчки стояли в місячному світлі, слухаючи, як стукіт Вістанової сокири відлунює по цілому монастирю.