— Боюся, сер Гавейн, що лорд Бреннус не повірить вашій історії.
— Ще як повірить, пане! — відповів Гавейн, продовжуючи копати. — У нас із ним прохолодні стосунки, та він має мене за чесного дурня, котрому забракне клепки сплітати хитромудрі небилиці. Я можу розповісти йому, що солдат, стікаючи кров’ю в мене на руках, говорив про розбійників. Комусь така брехня може здатися смертним гріхом, але я знаю, що Бог змилостивиться над нами, бо хіба з її поміччю ми не зупиняємо подальше кровопролиття? Я змушу Бреннуса мені повірити, пане. Та, незважаючи на це, вам усе одно загрожуватиме небезпека, тож вам варто поквапитися додому.
— Я так і зроблю, сер Гавейн, щойно виконаю тут своє завдання. Якщо копито моєї кобили ще довго не гоїтиметься, можливо, я обміняю її на іншу, бо до боліт дорога неблизька. Та мені буде її шкода, тому що кобила ця — непересічна.
— І справді непересічна! Нічого не вдієш, але мій Горацій уже не має такої прудкості, хоча він не раз і не двічі приходив мені на підмогу у скрутну годину, як і ваша кобила щойно прийшла на допомогу вам. Рідкісна кобила, і вам буде сумно її втрачати. Проте, попри все, зараз страшенно важлива швидкість, тому вирушайте в путь і забудьте про ваше завдання. Про драконку потурбуємося ми з Горацієм, тож у вас немає підстав нею перейматися. Принаймні зараз, коли в мене був час добре все обміркувати, я зрозумів, що лорд Бреннус ніколи не зможе заманити Квериґ до лав свого війська. Вона-бо найбільш дика та неприборкана з усіх істот і довго не думатиме, перш ніж вивергнути вогонь не лише на ряди Бреннусових ворогів, але і на його власних вояків. Тому не клопочіться цим, а покваптеся додому, поки вас не оточили вороги.
Відтак, бачачи, що Вістан копає, нічого не відповідає, сер Ґавейн запитав:
— То ви даєте мені слово, добродію Вістане?
— Стосовно чого, сер Гавейн?
— Що ви полишите думки про драконку і поквапитеся додому?
— Вочевидь, вам кортить почути від мене ці слова.
— Я переймаюся не лише вашою безпекою, пане, але й безпекою тих, на кого Квериґ спрямує свій гнів, якщо ви її роздратуєте. Ви подумали, що тоді станеться з вашими супутниками?
— Це правда: безпека друзів мене тривожить. Я доїду з ними до самого монастиря, бо негоже залишати їх без захисту на цих диких дорогах. Тому буде найліпше, якщо ми підемо кожен своїм шляхом.
— Значить, після монастиря ви вирушите додому.
— Я вирушу в дорогу, коли буду готовий, пане лицарю.
Сморід, який бив у ніс із нутрощів мерця, змусив Акселя відступити на декілька кроків, а зробивши це, Аксель виявив, що тепер може добре роздивитися сера Ґавейна. Лицар стояв уже по пояс у землі, лоб його вкривав піт, і, можливо, саме тому риси його обличчя втратили звичну доброзичливість. Зараз він дивився на Вістана надзвичайно вороже, поки той, ні про що не підозрюючи, продовжував копати.
Солдатова смерть засмутила Беатрис. Поки могила глибшала, вона повільно повернулася назад до великого дуба і знову сіла в його затінку, схиливши голову. Аксель хотів підійти й сісти поруч із нею, і, якби не ворони, які скупчувалися над ними, він так би і зробив... Зараз, коли він лежав у темряві, його теж почав огортати сум через полеглого чоловіка. Він пригадав, який чуйний до них був солдат на маленькому мосту і як люб’язно він розмовляв із Беатрис. А ще Аксель виразно відтворив у пам’яті точність, із якою той розвернув коня, коли вперше в’їхав на галявину. У тому, як солдат це зробив, було щось таке, що здалось Акселеві знайомим, і зараз, у нічній тиші, він пригадав горбисті поля, порослі вересом, нависле небо й отару овець, які брели пустищами.
Аксель сидів верхи на коні, а попереду нього, також верхи, їхав його товариш — чоловік на ім’я Гарві, — й запах його кремезного тіла був такий сильний, що перебивав навіть конячий дух. Вони зупинилися посеред пустки, де гуляли вітри, бо помітили вдалині якийсь рух, і, щойно виявилося, що він не становить загрози, Аксель розвів руки врізнобіч (товариші вже давно їхали верхи) й узявся спостерігати, як кінь Гарві махає хвостом із боку в бік, наче для того, щоби не дати мухам сісти йому на крижі. Незважаючи на те, що тієї миті обличчя компаньйона не було видно, вигин спини Гарві та й навіть ціла його постава свідчили про злість, яку розбурхав у ньому вигляд людей, котрі наближалися до них. Дивлячись повз Гарві, Аксель тепер міг розгледіти темні плями — мордочки овець, — а посеред них ішло четверо чоловіків: один їхав на ослі, інші йшли пішки. Собак, здавалося, не було. Пастухи, як вирішив Аксель, уже, напевно, давно їх помітили: силуети двох вершників виразно виступали на тлі неба, — та з того, як повільно і наполегливо пастухи плентались уперед, годі було зрозуміти, чи вони злякалися їх, чи ні. Хай там як, а через болото пролягала одна-єдина довга стежка, тому пастухи могли б уникнути зустрічі з вершниками, лише розвернувшись назад.
Коли отара підійшла ближче, Аксель помітив, що всі четверо пастухів, попри свій молодий вік, виглядали дуже худими та хворобливими. Від цього спостереження Акселеві стиснулося серце, бо він знав, що такий вигляд пастухів лише розбурхає жорстокість його товариша. Аксель зачекав, поки отара підійде так близько, щоби до пастухів можна було докрикнути, а тоді підштовхнув коня і трохи проїхав уперед, обережно розташовуючись біля Гарві з того боку, з якого, як він знав, будуть змушені пройти пастухи та більшість отари. Аксель пильнував, аби втримувати свого коня трішки позаду коня Гарві: він не хотів розбити ілюзії свого супутника щодо його старшинства. Одначе тепер Акселева позиція захистила би пастухів від несподіваного нападу, який Гарві міг улаштувати з допомогою свого батога чи кийка, прикріпленого до його сідла. Цілий той час такий маневр виглядав збоку лише як вияв дружньої підтримки, й у будь-якому разі Гарві не вирізнявся таким гострим розумом, аби навіть запідозрити справжню причину Акселевих дій. І справді, Аксель пригадав, як його супутник неуважно кивнув, коли він порівнявся з ним, а тоді знову перевів сердитий погляд на пустище попереду.
Тоді Аксель так переймався долею пастухів, котрі наближалися до них, через те, що трапилося напередодні в саксонському селі. Був сонячний ранок, і те, що сталось, ошелешило Акселя не менше, ніж самих селян. Без попередження Гарві стиснув коня острогами, кинувся вперед і почав сипати удари на людей, котрі чекали біля криниці, щоби набрати води. Мав тоді Гарві в руках батіг чи кийок? Того дня, на пустищі, Аксель намагався пригадати цю деталь. Якщо Гарві вирішить накинутися на пастухів, котрі проходитимуть поруч, із батогом, то він зможе досягнути далеко і йому не доведеться надто напружувати руку; можливо, він навіть посміє замахнутися батогом через голову Акселевого коня. Проте, якщо Гарві візьме до рук кийка, то та позиція, яку зайняв Аксель, приневолить його змусити свого коня обійти Акселевого і частково розвернутися перед нападом. Такий маневр видався би його напарникові надто навмисним, а Гарві був із тих, хто любив, аби його варварство виглядало імпульсивним і легким.
Зараз Аксель не міг пригадати, чи його завбачливі дії врятували тих пастухів. Він туманно пригадував невинних овець, які проходили повз них, але спогади про пастухів у незрозумілий спосіб перемішалися зі спогадами про напад на селян біля криниці. Що привело їх обох того ранку в село? Аксель пригадав обурені крики, дитячий плач, ненависні погляди та свою власну лють: не стільки на самого Гарві, скільки на тих, хто створив нерівні умови, даючи йому такого напарника. Їхня місія, якби її вдалося здійснити, неодмінно стала би досягненням винятковим і новим — настільки величним, що сам Господь уважав би його миттю, коли людина трішки піднялася до Бога. Та хіба міг Аксель сподіватися на успіх, якщо сам він був у спілці з такою жорстокою та нерозумною людиною?
Акселеві думки повернулися до сивоволосого солдата і до того незавершеного жесту, який він зробив на мосту. Побачивши, як його кремезний напарник кричить на Вістана і шарпає його за волосся, сивоволосий чоловік було почав піднімати руку, майже склавши пальці у вказівний жест, і з його вуст уже майже злетіло жорстке зауваження. Та раптом він опустив руку. Аксель чудово розумів, що почував сивоволосий солдат у ті хвилини. Потому солдат напрочуд увічливо заговорив із Беатрис, і Аксель був йому за це вдячний. Він пригадав вираз обличчя Беатрис, коли вона стояла біля мосту, а також як її серйозність і стриманість змінила лагідна усмішка, яку він так любив. Від цього образу серце йому стиснулося, та водночас його заполонив страх. Варто було незнайомцеві, ще й потенційно небезпечному, лише сказати їй декілька добрих слів — і на тобі, вона вже готова повірити всім і кожному. Від цієї думки Акселеві стало тривожно й він захотів ніжно погладити її плече, яке було зовсім близько біля нього. Та хіба вона не завжди була така? Хіба це не було почасти тим, що робило її в його очах такою особливою? І хіба вона не прожила стільки років, примудряючись уникати будь-якого великого лиха?