— Мені дуже припав до душі цей хлопчина. Добродію Акселю, нам, певно, доведеться переглянути наші наміри залишити його в селі вашого сина. Мені було би дуже доречно, якби він іще на якийсь час залишився зі мною.
— Мене тривожать такі ваші слова, пане.
— Але чому? Він ледве чи мріє про життя, сенс якого полягає в годівлі свиней і в копанні холодної землі.
— Але що на нього чекатиме поруч із вами?
— Коли я виконаю своє завдання, то відвезу його зі собою на болота.
— І що він там робитиме, пане? Воюватиме з норманами до кінця своїх днів?
— Ви засуджуєте це, пане, проте хлопець має рідкісний характер. З нього вийде славний воїн... Але тихо! Подивімося, що він нам покаже.
Вони підійшли туди, де біля дороги стояли три дерев’яні хижі, які були в такому поганому стані, що, здавалося, не падають лише тому, що підпирають одна одну. Вологу землю всюди було порито коліями від коліс, і Едвін зупинився, щоби звернути на це їхню увагу. Потому він повів їх до найдальшої хижі.
Дверей вона не мала, а дахом здебільшого було відкрите небо. Коли вони зайшли всередину, декілька птахів розлетілися навсібіч, сердячись, що їх сполохали, й у порожньому темному просторі Аксель помітив грубо зроблений — можливо, його виготовили власноруч ченці — візок, два колеса якого загрузли у болоті. Увагу його привернула величезна клітка, встановлена на візку, й, підійшовши ближче, Аксель помітив, що, хоча сама клітка була залізна, вздовж її основи приладнали товстий дерев’яний стовп, який міцно кріпив її до дна візка. На тому самому стовпі, наче гірлянди, висіли ланцюги та кайдани, а на висоті голови було щось, що скидалося на почорнілу залізну маску, хоч отворів для очей вона не мала, тільки один — зовсім маленький — для рота. Сам візок і землю навколо вкривало пір’я та пташиний послід. Едвін відчинив навстіж двері клітки й узявся водити їх туди-сюди на скрипучих завісах. Він знову жваво щось розповідав, на що Вістан, пильно розглядаючи повітку, час від часу кивав.
— Цікаво, — сказав Аксель, — що ченцям міг знадобитися такий пристрій, як оцей. Без сумніву, його призначено для якогось побожного ритуалу.
Воїн почав обходити візок, намагаючись не ступати в застояні калюжі.
— Якось я вже бачив щось подібне, — сказав він. — Можна припустити, що цей пристрій призначено для того, щоби залишити чоловіка, котрий перебуває всередині, беззахисним на поталу жорстоких стихій. Але дивіться: ці металеві поперечки розташовано так широко, що я можу просунути між ними плече. А тут — гляньте — пір’я в засохлій крові прилипло до заліза. Тож людину, прив’язану до стовпа, виставляють перед гірськими птахами, щоби вони досхочу нею поласували. Її закуто в кайдани, і вона не може відбиватися від голодних дзьобів. А залізна маска, хоча від її вигляду і може стигнути кров у тілі, насправді має милосердну мету, бо принаймні не дозволяє птахам виклювати людині очі.
— Усе-таки цей предмет може мати і якесь людяніше застосування, — сказав Аксель, але Едвін знову заговорив, і Вістан повернувся й виглянув із повітки.
— Хлопець каже, що простежив, куди ведуть колії: вони закінчуються неподалік, на краю урвища, — врешті сказав воїн. — Він каже, що земля там дуже порита, і це вказує на те, що візок залишали там часто. Іншими словами, все свідчить про те, що мій здогад виявився правильним, і я теж бачу, що візок зовсім нещодавно викочували назовні.
— Не знаю, що це все означає, добродію Вістане, та мушу визнати, що починаю поділяти вашу тривогу. Від цього приладу мені мурашки бігають поза спиною і хочеться якнайшвидше повернутися до дружини.
— Так і зробіть, пане. Ходімо звідси!
Та варто було їм вийти з повітки, як Едвін, який знов ішов попереду, різко зупинився. Дивлячись повз нього у вечірні сутінки, Аксель розгледів силует у рясі: хтось стояв у високій траві неподалік.
— По-моєму, це чернець, котрий підмітав подвір’я, — сказав воїн Акселеві.
— Він нас бачить?
— По-моєму, він бачить нас і знає, що ми бачимо його. Та продовжує стояти як укопаний. Раз так, ходімо до нього ми.
Чернець стояв по коліна у траві збоку від стежки, якою вони йшли. Поки вони підходили, чоловік стояв геть непорушно, хоча сильний вітер шарпав його рясу та довге сиве волосся. Він був худий, майже висохлий, і його витрішкуваті очі дивилися на них пильно, та без жодних емоцій.
— Ви стежили за нами, пане, — сказав Вістан, зупиняючись, — і ви знаєте, що ми щойно знайшли. Тож, може, ви розповісте нам, із якою метою ченці використовують цей пристрій.
Не сказавши ні слова, чернець указав у напрямку монастиря.
— Може, він дав обітницю мовчання? — сказав Аксель. — Або він такий самий німий, яким нещодавно були і ви, пане Вістане?
Чернець вийшов із трави на стежку. Його дивні очі уважно роздивилися по черзі кожного з них, а тоді він знову вказав у напрямку монастиря й пішов туди. Вони рушили слідом за ним, тримаючись трохи на відстані, а чернець постійно озирався на них через плече.
Монастирські будівлі перетворилися на чорні силуети на тлі призахідного неба. Коли вони підійшли ближче, чернець зупинився, приклав вказівний палець до губ і пішов далі з особливою обережністю. Здавалося, він хвилювався, щоби їх ніхто не помітив, уникаючи виходити на центральний двір. Він повів їх вузькими проходами позаду будівель, де земля була в ямах чи стежка різко піднімалася догори. В одному місці, коли вони, пригнувши голови, проходили вздовж якоїсь стіни, з вікон над ними пролунали голоси зі зборів ченців. Чийсь голос намагався перекричати загальний галас, а тоді ще хтось — мабуть, абат — закликав до порядку. Та часу баритися не було, і невдовзі вони зупинилися в арці, через яку було видно головний внутрішній дворик. Чернець пожвавленими жестами показував, аби вони рухалися далі якомога швидше і тихіше.
Виявилося, що їм не доведеться перетинати внутрішній дворик, де горіли смолоскипи, а лише пройти його краєм у тіні колонади. Коли чернець знову зупинився, Аксель прошепотів до нього:
— Добрий пане, бачу, ви маєте намір відвести нас кудись, але прошу дозволити мені спочатку піти по мою дружину, бо мені лячно залишати її саму.
Чернець, котрий миттю обернувся і втупив погляд в Акселя, похитав головою і вказав у напівтемряву. Лише тоді Аксель помітив Беатрис, яка стояла трохи віддалік в одному з проміжків галереї. Він із полегшенням помахав їй рукою, і, коли вони всі рушили до неї, слідом за ними покотилася хвиля розгніваних чернечих голосів зі зборів.
— Як ти, принцесо? — запитав він, простягаючи долоні, щоб узяти її випростані руки у свої.
— Я собі мирно відпочивала, Акселю, аж тут переді мною постав оцей чернець-мовчун. Я аж подумала, що то якась примара. Та він дуже хоче кудись нас відвести, і найліпше для нас — піти за ним слідом.
Чернець повторив свій жест, який закликав до тиші, й, подавши знак іти за ним, пройшов повз Беатрис, переступивши поріг, біля якого вона на них чекала.
Коридори тепер дедалі більше нагадували тунелі — точнісінько як у їхній норі, — й лампи, які мерехтіли в маленьких нішах, майже не розганяли темряви. Аксель, якого Беатрис тримала за рукав, ішов, виставивши вільну руку перед собою. На якусь мить вони раптом опинилися на відкритому повітрі, коли переходили через багнистий двір між переораними ділянками землі, а тоді знову ввійшли у ще одну низьку кам’яну будівлю. Тут коридор поширшав, освітлювали його доволі великі лампи, і здалося, що чернець нарешті розслабився. Переводячи подих, він знову пильно оглянув своїх супутників, а потому, подавши їм сигнал чекати, зник в арці. Незабаром чернець повернувся і показав їм іти вперед. Поки вони йшли, зсередини долинув кволий голос:
— Заходьте, гості мої. Негоже приймати вас у такій бідній келії, та я ласкаво вас запрошую.