Чекаючи, поки до нього прийде сон, Аксель знову пригадав, як вони четверо, а ще разом із ними мовчазний чернець, протиснулись у крихітну келію. Біля ліжка горіла свічка, й Аксель відчув, як відсахнулася Беатрис, коли помітила силует людини, котра лежала в ліжку. Потому Беатрис вдихнула і пройшла далі вглиб келії. Місця для них усіх заледве вистачило, та вони швидко поставали навколо ліжка, а воїн із хлопчиком примістились у найбільш віддаленому кутку. Аксель притиснувся спиною до холодної кам’яної стіни, а Беатрис, яка стояла просто перед ним і спиралася на нього — наче для заспокоєння, — опинилася майже біля самого ліжка хворого. У келії стояв слабкий запах блювотиння та сечі. Тим часом мовчазний чернець метушився над чоловіком, котрий лежав у ліжку, допомагаючи йому підвестися, щоби бодай напівсісти.
Господар келії був сивочолий і вже в літах. Він мав міцну статуру і, напевно, ще зовсім донедавна був енергійний, але тепер навіть для того, щоби просто сісти, йому доводилося переборювати страшний біль. Коли він піднімався, груба ковдра, яка його прикривала, відгорнулась і стало видно нічну сорочку, поплямовану кров’ю. Та відсахнутися Беатрис змусили його шия і обличчя, яскраво освітлені свічкою, що стояла біля ліжка. Великий набряк збоку під підборіддям (колір набряку мінився від темно-фіолетового до жовтого) змушував його тримати голову під певним кутом. На вершечку набряк тріснув і вкрився гноєм та засохлою кров’ю. На самому обличчі від нижньої частини щоки і до щелепи тягнулася заглибина, що відкривала частину ротової порожнини та ясен. Усміхатися йому, напевно, коштувало неабияких зусиль, але, вмостившись напівсидячи, чернець саме так і зробив.
— Ласкаво прошу, ласкаво прошу. Я і є Джонас, заради зустрічі з яким, як мені відомо, ви пройшли довгий шлях. Дорогі гості, не дивіться на мене з такою жалістю. Ці рани вже далеко не свіжі й не завдають мені стільки болю, як раніше.
— Отче Джонасе, — сказала Беатрис, — тепер ми розуміємо, чому ваш добрий абат так не хотів, аби вас турбували захожі відвідувачі. Ми би зачекали на його дозвіл, але цей добросердечний чернець провів нас сюди.
— Нініан — мій найвірніший друг, і, незважаючи на те, що він дав обітницю мовчання, ми з ним чудово розуміємо один одного. Він спостерігав за кожним із вас від дня вашої появи і постійно мені доповідав. Я вирішив, що настав час нам зустрітися, нехай і потайки від абата.
— Але що могло завдати вам таких ран, отче? — запитала Беатрис. — Ви ж славитеся добротою і мудрістю.
— Облишмо цю тему, добродійко, бо сили мої мізерні й не дозволять нам бесідувати довго. Я знаю, що двоє з вас: ви самі та цей відважний хлопчина — потребують моєї поради. Дозвольте мені спочатку оглянути хлопчика, котрий, як я розумію, страждає від рани. Підійди ближче до світла, люба дитино.
Голос ченця хоч і був тихий, але мав природні владні нотки, й Едвін почав рухатися до нього. Та Вістан миттю схопив хлопця за руку. Можливо, такий ефект створило полум’я свічки чи, може, воїнова тінь, яка тремтіла на стіні, та Акселеві здалося, що Вістанів погляд на якусь мить прикипів до пораненого ченця з особливою виразністю, навіть із ненавистю. Воїн відсунув хлопця назад до стіни, а сам зробив крок уперед — наче для того, щоби захистити підопічного.
— У чому річ, пастуше? — запитав отець Джонас. — Ви боїтеся, що отрута з моїх ран перейде на вашого брата? Тоді мої руки до нього не торкатимуться. Нехай він підійде ближче, і я огляну його лише з допомогою своїх очей.
— Хлопчикова рана чиста, — сказав Вістан. — Вашої допомоги потребує лише ця добра жінка.
— Добродію Вістане, — сказала Беатрис, — як ви можете таке казати? Ви ж чудово знаєте, що навіть якщо рана здається чистою, то не встигнеш і оком змигнути, як вона вже запалилася. Хлопця потрібно показати цьому мудрому ченцеві.
Здавалося, що Вістан навіть не чув Беатрисиних слів, а продовжував пильно дивитися на ченця. Отець Джонас тим часом дивився на воїна так, ніби він його неабияк зацікавив. Через якусь хвилю отець Джонас сказав:
— Ваша постава дуже смілива як на простого пастуха.
— Це, певно, звичка мого ремесла. Пастух мусить стояти багато годин поспіль, аби пильнувати за вовками, які підкрадаються вночі.
— Безперечно, так воно і є. А ще, гадаю, пастух повинен швидко оцінювати, почувши шарудіння в темряві, чи воно є провісником небезпеки, чи то наближається друг. Багато залежить від здатності приймати такі рішення швидко і правильно.
— Лише нерозумний пастух, почувши тріск гілки чи помітивши в темряві темний силует, подумає, що то йде товариш, котрий має його змінити. Ми обачний народ, а крім того, ми щойно на власні очі побачили прилад, який ви тримаєте в повітці.
— Он воно як! Я не сумнівався, що рано чи пізно ви на нього натрапите. І що ж ви думаєте про вашу знахідку, пастуше?
— Вона мене лютить.
— Лютить вас? — перепитав отець Джонас із певним притиском, так наче й сам несподівано розізлився. — Чому вона вас лютить?
— Виправте мене, якщо я помиляюся, пане. Я маю здогад, що серед тутешніх ченців є звичай по черзі залізати до клітки й підставляти своє тіло на поталу диким птахам, сподіваючись у такий спосіб спокутувати гріхи за злочини, які колись було скоєно в цих краях і за які досі нікого не покарано. Навіть цих жахливих ран, на які зараз дивляться мої очі, ви зазнали саме в такий спосіб, і, як я припускаю, почуття побожності полегшує ваші страждання. Та наважуся зізнатися, що рани ваші не викликають у мене жалю. Як ви можете видавати замовчування найгірших учинків за спокуту? Хіба вашого християнського бога так легко підкупити болем, який ви добровільно завдаєте самі собі, й кількома молитвами? Невже йому байдуже, що справедливості так і не відновлено?
— Наш Бог — це Бог милосердя, пастуше, і вам як язичникові, напевно, складно це осягнути. Немає ніякої глупоти в тому, щоби шукати прощення у такого Бога, хоч би яким значним був злочин. Милосердя нашого Бога — безмежне.
— А яка користь від бога, чиє милосердя безмежне, пане? Ви кепкуєте з мене, що я язичник, але боги моїх предків установлюють чіткі правила і суворо карають, коли ми порушуємо їхні закони. Ваш християнський бог дозволяє людям задовольняти їхню жадібність, пристрасть до завоювання земель та спрагу кровопролиття і знати, що прощення та благословення коштуватимуть їм лише кількох молитов і дещиці каяття.
— Ваша правда, пастуше, що тут, у монастирі, є ті, хто досі в таке вірить. Але дозвольте вас запевнити, що Нініан і я вже давно позбулися подібних ілюзій та що ми у цьому не самотні. Ми знаємо, що милосердям нашого Господа не можна зловживати, проте багато хто з моїх братів, включно з абатом, поки що не бажає цього прийняти. Вони досі вважають, що досить клітки та постійних молитов. Але ці чорні ворони — знак Господнього гніву. Вони ніколи раніше не прилітали. Навіть минулої зими, коли і найсильніші з-поміж нас ридали від вітру, птахи поводилися як збиточні діти, завдаючи нам своїми дзьобами лише незначних страждань. Аби втримати птахів на відстані, досить було потрусити ланцюгами чи крикнути. Але зараз до нас прилітає інша порода. Птахи ці масивніші, нахабніші за колишніх, а в очах їхніх палає лють. Вони спокійно та злісно розривають нас на шматки, хоч би як ми відбивалися чи кричали. За останні декілька місяців ми втратили трьох дорогих друзів, і ще багато хто з нас страждає від глибоких ран. Без сумніву, це — знак.
Вістанове напруження поступово спадало, та він і далі заступав собою хлопця.
— Ви хочете сказати, — запитав він, — що в мене у цьому монастирі є друзі?
— У цій келії, пастуше, так. За її межами ми досі далеко не однодумці, й навіть поки ми тут говоримо, інші ченці на зборах завзято сперечаються, як нам бути далі. Абат наполягатиме, щоби ми залишили все, як є. Інші, хто поділяє наші з вами погляди, скаже, що час зупинитися; що вкінці цієї дороги нам не буде прощення; що ми повинні відкрити те, що вже давно приховуємо, і подивитися в обличчя минулому. Та боюся, що цих голосів замало й вони не доможуться свого. Пастуше, чи тепер ви довірите мені оглянути хлопчикову рану?