— Пані, схоже, ви невимовно зраділи, дізнавшись правду про те, що ви називаєте імлою?
— Дійсно зраділа, отче, бо тепер ми знаємо, що нам робити далі.
— Будьте обережні, тому що це — таємниця, яку дехто ревно оберігає, хоча, можливо, було би на краще, якби вона перестала бути таємницею.
— Не моє це діло — перейматися тим, чи це таємниця, чи ні, отче, та я рада, що ми з Акселем дізналися про неї й тепер можемо якось реагувати.
— Одначе чи ви такі певні, добра пані, що хочете позбутися цієї імли? Хіба не добре деяким речам залишатися стертими з пам’яті?
— Можливо, для когось і так, отче, та не для нас. Ми з Акселем хочемо знову мати спогади про ті щасливі миті, які ми ділили протягом спільного життя. Бути позбавленими цих спогадів — це те саме, якби злодій прокрався вночі й поцупив у нас усе найдорожче.
— Але імла приховує всі спогади: і хороші, й погані. Хіба не так, пані?
— Ми не проти, щоби до нас повернулися й погані спогади, навіть якщо вони змусять нас ридати і трястися від гніву. Хіба це не є те саме життя, яке ми розділили на двох?
— Отже, пані, вас анітрохи не лякають погані спогади?
— Що в них страшного, отче? Те, що ми з Акселем почуваємо одне до одного глибоко в наших серцях, каже нам, що шлях, який привів нас сюди, не таїть небезпек, і байдуже, що зараз його приховує імла. Це — як казка зі щасливим кінцем, коли навіть дитина знає, що не варто боятися карколомних поворотів долі, які ведуть до закінчення. Ми з Акселем хочемо пригадати прожите разом життя, хай яким би воно було, тому що воно нам дороге.
Напевно, під стелею над Акселевою головою пролетіла птаха. Здригнувшись від того звуку, Аксель зрозумів, що на декілька хвилин він усе-таки заснув. А ще він зрозумів, що стукотіння сокири припинилось і навкруги запала тиша. Воїн уже повернувся до кімнати? Аксель нічого не чув, і ніщо за чорними обрисами столу не вказувало на те, що в Едвіновій частині кімнати ще хтось спить. Що сказав отець Джонас, оглянувши Беатрис і закінчивши розпитувати? Так, відповіла вона, їй доводилося помічати кров у сечі, та він усміхнувся і запитав ще щось. «Бачиш, принцесо, — сказав тоді Аксель, — я завжди знав, що це — дурниці». Й отець Джонас усміхнувся, незважаючи на свої рани та виснаженість, і сказав: «Можете йти до свого сина — вам нічого боятися». Проте запитань ченця Беатрис ніколи не боялася. Беатрис — він знав — боялася запитань човняра, відповісти на які було значно важче, ніж на запитання отця Джонаса. Ось чому вона так зраділа, дізнавшись про джерело імли. «Акселю, ти чув?» Вона тріумфувала. «Акселю, ти чув?» — запитала вона, а обличчя її сяяло від щастя.
Розділ сьомий
Акселя трясла чиясь рука, та, перш ніж він сів, силует тієї людини вже був в іншому кінці кімнати: чоловік зігнувся над Едвіном і шепотів: «Швидко, хлопче, швидко! І ні звуку!» Беатрис теж прокинулася, й Аксель, здригнувшись від несподіваного холоду, нетвердо зіпнувся на ноги, а потому потягнувся вниз, аби схопити руки дружини, простягнені до нього.
Усе ще стояла глупа ніч, але знадвору долинали голоси, а внизу, у внутрішньому дворику, напевно, горіли смолоскипи, бо стіну навпроти вікна було поцятковано світлими плямами. Чернець, котрий розбудив їх, тепер тягнув до них Едвіна, який лише наполовину прокинувся, й Аксель упізнав трохи кульгаву ходу отця Браяна раніше, ніж його обличчя виринуло з темряви.
— Друзі, я спробую вас урятувати, — сказав отець Браян, і далі шепочучи, — та ви мусите рухатися швидко й робити, як я скажу. Сюди прийшли солдати — десь зо двадцять, а може, навіть тридцять, — і вони хочуть вас схопити. Вони вже загнали в пастку вашого старшого брата-сакса, та він із таких поворотких, що зосередив на собі всю їхню увагу, даючи вам можливість утекти. Спокійно, хлопче, стій біля мене! — Едвін уже кинувся до вікна, та отець Браян дотягнувся до нього і схопив хлопця за руку. — Я хочу відвести вас у безпечне місце, та спочатку нам потрібно непомітно вийти з цієї кімнати. Унизу на площі солдати, проте їхні погляди прикуто до вежі, де досі тримає оборону ваш брат-сакс. З Божою поміччю вони не помітять нас, коли ми спускатимемося зовнішніми сходами, а тоді найгірше вже буде позаду. Та не видавайте ні звуку, щоби вони не озирнулись, і дивіться під ноги, щоби не перечепитися на сходах. Я спущуся перший і подам сигнал, коли виходити вам. Ні, пані, доведеться залишити клунок тут. Обмежмося тим, що ви збережете свої життя!
Вони пригнулися біля дверей, прислухаючись до нестерпно повільних кроків отця Браяна, який спускався донизу. Врешті-решт, коли Аксель обережно визирнув надвір, він побачив смолоскипи, які рухались у дальньому кутку внутрішнього дворика. Та перш ніж йому вдалося зрозуміти, що відбувається, він помітив отця Браяна, який стояв просто під ним і несамовито махав руками.
Сходи, які спускалися по діагоналі вздовж стіни, були здебільшого в тіні, крім однієї ділянки — вже майже біля самої землі, — яку яскраво освітлювала повня.
— Іди відразу за мною, принцесо, — сказав Аксель. — На дворик не дивися — дивися під ноги, щоби добре бачити сходинки, інакше можна добряче впасти, й, окрім ворогів, на допомогу вже ніхто не прийде. Передай хлопцеві те саме, що я щойно сказав, і ходімо звідси якнайшвидше.
Попри свої власні вказівки, Аксель під час спуску не міг стримуватися, щоби не зиркати у внутрішній двір. У дальньому кутку солдати зібралися навколо круглої кам’яної вежі, що височіла над будівлею, в якій ченці напередодні проводили збори. Солдати розмахували запаленими смолоскипами, й у їхніх лавах панував безлад. Коли Аксель був уже на півдорозі донизу, двоє солдатів відділилися від решти і побігли площею. Аксель був певен, що їх помітять, але чоловіки зникли між колонами, й уже незабаром Аксель, сповнений вдячності, провів Беатрис і Едвіна в сутінки галереї, де на них чекав отець Браян.
Вони пішли слідом за ченцем вузькими коридорами. Деякі з тих проходів, можливо, були ті самі, якими вони просувалися раніше — з мовчазним отцем Нініаном. Часто вони йшли в цілковитій темряві, орієнтуючись на ритмічне шаркання хворої ноги їхнього провідника. Потому зайшли до кімнати з частково зруйнованою стелею. Кімнату заливало місячне світло, відкриваючи поглядам стоси дерев’яних коробок і поламані меблі. Аксель відчув запах плісняви і застояної води.
— Друзі, не занепадайте духом, — сказав отець Браян, переставши шепотіти.
Він зайшов у куток і взявся розсувати предмети, які там стояли.
— Ви вже майже у безпеці, — додав він.
— Отче, — сказав Аксель, — ми вдячні вам за порятунок, але, будь ласка, розкажіть нам, що трапилось.
Отець Браян продовжував розчищати куток і сказав, не підводячи очей:
— Для нас це загадка, пане. Солдати з’явилися сьогодні вночі без запрошення, вдерлися сюди через ворота і заполонили наш дім, наче свій власний. Вони вимагали видати їм двох молодих саксів, котрі нещодавно сюди прибули, і, хоча вони не згадували ні про вас, ані про вашу дружину, я би не сподівався на те, що вони поводитимуться з вами люб’язно. Цього хлопця вони точно хочуть убити, як і його брата-сакса. Вам потрібно врятуватись, а поміркувати про те, що задумали солдати, можна буде і згодом.
— Ще сьогодні вранці добродій Вістан був для нас чужим, — сказала Беатрис, — але нам негоже рятуватись утечею тоді, коли йому загрожує жахлива розправа.
— Солдати ще можуть нас наздогнати, пані, бо ми не зачинили за собою жодних дверей. І, якщо той чоловік своєю відважністю здобуде вам спасіння, нехай навіть заплативши за нього власним життям, ви повинні вдячно це прийняти. Під цією лядою — тунель, виритий іще у стародавні часи. Він веде до лісу, і коли ви вийдете цим ходом, то опинитеся далеко від переслідувачів. А зараз допоможіть мені підняти ляду, пане, бо для мене самого вона заважка.
Навіть удвох їм довелося докласти чималих зусиль, аби підняти ляду так, щоби вона утворила широкий кут, відкривши поглядам квадрат — іще чорніший, аніж ніч довкола.