— Нехай першим іде хлопчик, — сказав чернець, — адже вже багато років цим ходом ніхто не користувався, і хтозна, чи сходинки ще не обсипались. А він спритний, і якщо й упаде, то сильно не вдариться.
Проте Едвін щось доводив Беатрис, і, врешті, вона сказала:
— Пан Едвін піде на поміч панові Вістану.
— Принцесо, скажи йому, що ми ще зможемо допомогти Вістанові, якщо виберемося через цей тунель. Кажи йому що завгодно, та переконай його поквапитися.
Поки Беатрис розмовляла з Едвіном, із ним немовби сталася якась переміна. Він не відводив погляду від отвору в підлозі, а його очі, освітлені місячним сяйвом, раптом здались Акселеві якимись дивними, так наче хлопець поступово потрапляв під дію чарів. І невдовзі, поки Беатрис іще говорила, Едвін підійшов до отвору й, не озираючись, зробив крок у темряву і зник. Коли його кроки почали помітно стишуватись, Аксель узяв Беатрис за руку і сказав:
— Ходімо, принцесо. Тримайся близько біля мене.
Сходинки, які вели вниз, виявилися низькими. То були пласкі камінці, втрамбовані в землю, які здавалися доволі твердими на дотик. У світлі відкинутої ляди над головою вони могли трохи розгледіти, куди мають іти, проте щойно Аксель обернувся, щоби заговорити з отцем Браяном, як ляда гепнула з оглушливим, як їм здалося, гуркотом.
Усі троє зупинились і якийсь час стояли нерухомо. Попри Акселеві очікування, повітря не було аж надто застояне. Йому навіть здалося, що він відчуває легкий вітер. Едвін, який стояв десь попереду, почав говорити, і Беатрис пошепки йому щось відповіла. Потому вона тихо сказала:
— Хлопчик запитує, чому отець Браян так рвучко зачинив за нами ляду. Я сказала, що він, найімовірніше, дуже поспішав заховати тунель від солдатів, котрі, може, навіть уже в цю хвилину заходять до кімнати. Але все одно, Акселю, мені це також видалося трохи дивним. І хіба це не він зараз заставляє ляду зверху якимись предметами? Якщо виявиться, що дорога попереду перекрита землею чи водою — бо ж отець сам казав, що тут уже багато років ніхто не ходив, — то як ми повернемось і відчинимо ляду знизу? Вона ж така важка, а тепер на ній іще й наставлено повно всього!
— Дійсно дуже дивно. Та немає підстав сумніватися, що в монастирі повно солдатів, — хіба ми щойно не бачили їх на власні очі? Не маємо тепер іншого виходу, як іти далі й молитися, що тунель щасливо виведе нас у ліс. Скажи хлопчикові, нехай іде вперед, але повільно і не відриваючи руки від цієї вкритої мохом стіни, тому що, боюся, далі тільки темнішатиме.
Проте, рухаючись уперед, вони помітили, що де-не-де до тунелю потрапляло слабке світло, й іноді вони навіть могли роздивитись обриси одне одного. Їхні ноги час від часу несподівано втрапляли в калюжі, й не раз упродовж того відрізка шляху Акселеві здавалося, що він чує над головою якийсь шум. Але ні Едвін, ані Беатрис ніяк на це не реагували, тож він вирішив, що шум — тільки плід його надто розбурханої уяви. Та раптом Едвін різко зупинився — аж Аксель мало не зіштовхнувся з ним і відчув, як Беатрис, стоячи позаду, стиснула йому руку. Вони на мить застигли в темряві. Потому Беатрис підступила ще ближче до нього, й він відчув її теплий подих на своїй шиї, коли вона тихесенько прошепотіла:
— Акселю, ти це чув?
— Чув що, принцесо?
Едвінова рука застережно торкнулась Акселя, і вони знову замовкли. Урешті-решт Беатрис сказала чоловікові на вухо:
— Акселю, тут хтось є.
— Напевно, кажан, принцесо. Або щур.
— Ні, Акселю. Я чую добре. Це дихає людина.
Аксель знову прислухався. І тоді зовсім поруч із тим місцем, де вони стояли, пролунав різкий звук, схожий на удар, — спочатку тричі, а потім і чотири рази. Посипалися яскраві спалахи, а тоді заяскріло маленьке полум’я, що хутко розгорілося й освітило силует чоловіка, котрий сидів. Далі знову запала цілковита темрява.
— Не бійтеся, друзі, — сказав чийсь голос. — Це лише я, Гавейн, лицар Артура. І, щойно цей трут розгориться, нам стане добре видно одне одного.
Знову залунали удари кременя, а потім урешті-решт спалахнула свічка і почала горіти рівним полум’ям.
Сер Гавейн сидів на якомусь чорному насипі. Вочевидь, те сидіння було не надто зручне, бо лицар зігнувся під дивним кутом, наче гігантська лялька, от-от готова впасти. Свічка в руці відкидала на його обличчя та верхню частину тіла тремтливі тіні, а сам він важко дихав. Як і раніше, на ньому були лати і туніка, а меч, видобутий із піхов, був під кутом увіткнутий в землю біля підніжжя насипу. Лицар вивчав їх розлюченим поглядом, переносячи свічку від одного обличчя до іншого.
— Отже, ви всі тут, — нарешті сказав він. — Мені відлягло від серця.
— Ви здивували нас, сер Гавейн, — сказав Аксель. — Що у вас на умі, що ви тут отак ховаєтеся?
— Я вже давно тут, друзі, й ішов попереду вас. Але з мечем і в обладунках, та ще і при моєму високому зрості, який змушує спотикатись і пригинати голову, я не можу йти швидко, тож зараз ви мене наздогнали.
— Це ледве чи можна визнати поясненням, сер. Чому ви йшли попереду нас?
— Аби захистити вас, пане! Гірка правда полягає в тому, що ченці вас одурили. Тут унизу живе чудовисько, і вони хочуть, аби воно принесло вам смерть. На щастя, не всі ченці — однодумці. Нініан, отой мовчун, непомітно привів мене сюди, і тепер я повинен вивести вас у безпечне місце.
— Ваша новина приголомшила нас, сер Ґавейн, — сказав Аксель. — Але спершу розкажіть нам, про яке чудовисько мова. Що воно за одне і чи загрожує нам просто зараз, поки ми тут стоїмо?
— Вважайте, що загрожує, пане. Ченці не скерували би вас сюди, якби не були певні, що ви з ним не розминетеся. Вони завжди так роблять. Як людям Христа їм негоже використовувати меч чи навіть отруту. Тому тих, кому вони бажають смерті, вони просто спрямовують сюди, а через день-два забувають, що взагалі це зробили. О, так, це в їхньому стилі, особливо у стилі абата! До неділі він, може, навіть переконає себе, що врятував вас від солдатів. А вчинки того, хто блукає цим тунелем у пошуках здобичі — якщо абат узагалі про них замислюватиметься, — він повністю заперечуватиме чи навіть називатиме Божою волею. Ну що ж, подивимося, яка ж буде Божа воля сьогодні вночі, коли попереду вас ітиме лицар Артура!
— То ви хочете сказати, сер Ґавейн, — запитала Беатрис, — що ченці бажають нашої смерті?
— Вони, без сумніву, бажають смерті цього хлопчика, пані. Я намагався їх переконати, що в ній немає необхідності, навіть урочисто присягнув вивести хлопця якнайдалі з цих країв — але ні, вони мене не послухали! Вони не ризикнуть залишити хлопця на волі, навіть якщо добродія Вістана схоплять чи вб’ють, бо хто поручиться, що одного чудового дня по парубка не прийде хтось інший? Я запевняв їх, що заберу його якнайдалі звідси, та вони бояться того, що може статись, і бажають його смерті. Вас із вашим добрим чоловіком вони могли би пожаліти, проте ви неминуче стали би свідками їхніх учинків. Якби я не передбачив усього цього, то чи приїхав би до монастиря? Хтозна. Мені здалося, що це — мій обов’язок, хіба ні? Я не міг дозволити, щоби здійснилися їхні задуми супроти хлопчика та невинного подружжя християн! На щастя, не всі ченці думають однаково, самі розумієте. І Нініан, отой мовчун, непомітно провів мене сюди. Я мав намір пройти попереду вас набагато далі, та ці обладунки й мій обтяжливий зріст — скільки разів за всі ці роки я його проклинав! Хіба такий високий зріст має хоч одну перевагу? На кожну грушку, до якої я міг дотягнутися, припадала стріла, що загрожувала моєму життю, хоча вона запросто пролетіла би над кимось із нижчим зростом!
— Сер Ґавейн, — сказав Аксель, — що це за чудовисько, яке, як ви кажете, тут живе?
— Я ніколи не бачив його, пане, лише знаю тих, кого ченці спустили сюди до нього знайти свою смерть.
— Чи його може вбити звичайний меч у руках простого смертного?
— Що ви хочете сказати, пане? Так, я простий смертний — не заперечуватиму. Та я добре вишколений лицар, і впродовж усіх моїх молодих літ мене виховував великий Артур, навчивши зустрічати будь-якого супротивника з радістю, навіть коли страх сковує ціле тіло. Бо якщо ми і смертні, то принаймні повинні як слід проявити себе в очах Господніх, поки ходимо цією землею! Як і всі, хто стояв пліч-о-пліч із Артуром, пане, я вступав у бій із вельзевулами та чудовиськами, а також із найчорнішими людськими намірами і завжди брав приклад зі свого короля, навіть у розпал найзапеклішої боротьби. На що ви натякаєте? Як ви смієте? Ви там були? А я там був, пане, і бачив усе тими самими очима, які зараз дивляться на вас!.. Але що з того, що з того, друзі?.. Це — розмова для інших часів. Пробачте мені, бо зараз ми маємо інші клопоти, — звичайно, що маємо. Про що ви запитували, пане? А, так, чудовисько... Так, я розумію, що воно нещадне, та це — не демон і не дух, тому, щоби його вбити, цілком досить оцього меча.