— Ми ваші боржники, сер Гавейн, — сказав Аксель.
— Це лише пес, пане. Я радо би став на бій із чимось гіршим. Одначе наш хлопчина-сакс продемонстрував рідкісну відвагу, і я радий, що зумів прислужитися йому. А зараз нам потрібно поспішати, лишень обережно, бо хтозна, що відбувається над нами і чи не вичікує, бува, на нас поза межами цієї зали ще одне чудовисько.
За однією з колон вони помітили важіль і, прив’язавши до нього мотузку, швидко й легко підняли ворота. Залишивши голову чудовиська там, де вона впала, вони пройшли під опускними ґратами. Сер Гавейн знову був попереду, з мечем напоготові, а Едвін ішов останній. Друга зала мавзолею, за всіми ознаками, слугувала звірові лігвом: посеред старих кісток валялися порівняно свіжі скелети овець і оленів, а також різні чорні смердючі туші, проте наші мандрівники не могли розпізнати, кому ті могли належати. Потому всі, пригнувши голови та важко дихаючи, знову йшли звивистим коридором. Інших чудовиськ уже не зустріли, а відтак урешті-решт почули пташиний спів. Удалині з’явилася світла плямка, і, коли вони ввійшли в ліс, уже був ранній світанок.
Перебуваючи в якомусь заціпенінні, Аксель натрапив на скупчення коренів, які виступали з-під землі між двома великими деревами, й, узявши Беатрис за руку, допоміг їй сісти. Беатрис так задихалася, що не відразу змогла говорити, проте дуже швидко вона глянула вгору і сказала:
— Поруч зі мною ще є місце, муже мій. Якщо зараз ми у безпеці, то посидьмо трішки і подивімося, як гаснуть зорі. Я вдячна, що ми обоє живі-здорові та що той зловісний тунель залишився позаду.
Перегодом вона додала:
— Акселю, а де добродій Едвін? Я не бачу його.
Озирнувшись у напівтемряві, Аксель помітив неподалік сера Ґавейна, який чорним силуетом височів на тлі світанкового неба: лицар переводив подих, схиливши голову, а для рівноваги сперся рукою на стовбур дерева. Та хлопчика ніде не було видно.
— Він щойно був у нас за спиною, — сказав Аксель. — Я навіть чув, як він вигукнув, коли ми вийшли на свіже повітря.
— Я бачив, як він побіг уперед, — не озираючись, сказав сер Ґавейн, усе ще важко дихаючи. — Наші літа беруть своє, а йому — на відміну від нас — не потрібно прихилятися до дубів, аби віддихатися. Гадаю, хлопець поспішає повернутися до монастиря, щоб урятувати пана Вістана.
— І ви навіть не подумали затримати його, сер? Він-бо поспішає назустріч смертельній небезпеці, а пана Вістана дотепер уже схопили чи й убили.
— Що ви хотіли, щоби я вдіяв, пане? Я зробив усе, що міг. Заховався в місці, де не було і ковтка свіжого повітря. Переміг чудовисько, яке до того проковтнуло безліч відважних чоловіків. І ось, коли все нарешті скінчилося, хлопчик одразу ж утікає назад до монастиря! Чи я мав кинутися за ним навздогін у цих важких обладунках і з мечем при боці? Я виснажився. Украй виснажився. У чому тепер полягає мій обов’язок? Мені потрібно зупинитися й усе обміркувати. Який наказ віддав би мені Артур?
— Чи правильно ми зрозуміли, сер Ґавейн, — запитала Беатрис, — що це ви перший прийшли до абата і розповіли йому, що добродій Вістан — насправді воїн-сакс зі сходу?
— Пані, ну навіщо знову до цього повертатися? Хіба я не вивів вас у безпечне місце? На скільки черепів наступили наші ноги, перш ніж ми вибралися на цей солодкий світанок? На незліченну кількість! Не потрібно дивитись униз: вони тріщали при кожному кроці. Скільки їх там, мертвих, га, пане? Сто? Тисяча? Ви рахували, добродію Акселю? Чи вас там не було, пане? — Лицар усе ще скидався на невиразний силует біля дерева, і його слова іноді було складно розібрати через пташок, які вже почали виводити свої світанкові пісні.
— Хай там яка передісторія цієї ночі, — сказав Аксель, — ми щиро вдячні вам, сер Ґавейн. Очевидним є те, що ви не розгубили ні своєї майстерності, ні відваги. Однак і я маю до вас запитання...
— Пошкодуйте мене, пане, досить! Як я, по-вашому, мав ганятися за прудким юнаком цими лісистими схилами? Я видихався, пане, а не просто задихався.
— Сер Ґавейн, ми з вами не були колись товаришами?
— Пошкодуйте мене, пане! Сьогодні я виконав свій обов’язок. Хіба цього замало? Зараз я мушу йти відшукати свого бідолашного Горація. Його я прив’язав до гілки, щоби він не блукав лісом, але що, коли на нього натрапить вовк чи ведмідь?
— Моє минуле огорнула густа імла, — сказав Аксель. — Але віднедавна я пригадую якесь завдання — дуже важливе, — яке мені колись доручили. Може, то був закон — великий закон, — аби наблизити всіх людей до Господа? Ваша присутність, сер Ґавейн, і ваші розмови про Артура розбурхують думки, які давно стерлися з моєї пам’яті.
— Мій бідний Горацій, пане, так не любить бувати в лісі ночами. Досить ухнути сові чи гавкнути лисиці — й він уже лякається до смерті, хоча під градом стріл він і не здригнеться. Я негайно йду до нього, і дозвольте мені попередити вас, добрі люди: не варто затримуватися тут надовго. Забудьте про тих молодих саксів: і про одного, і про другого. Подумайте натомість про свого рідного сина, котрий чекає на вас у своєму селі. Якнайшвидше рушайте в путь, кажу вам, — ви ж бо тепер не маєте ні ковдр, ані харчу. Річка — близько, і вона швидко тече на схід. Перекиньтеся добрим словом із господарем баржі — й переправу вниз за течією вам буде гарантовано. Та не баріться тут, бо хтозна, коли сюди прийдуть солдати. Нехай вас Бог береже, друзі мої!
З шарудінням і глухим постукуванням силует сера Ґавейна зник у темному листі. Через якийсь час Беатрис сказала:
— Акселю, ми з ним не попрощались, і мені через це незатишно. Та він дуже дивно нас покинув, до того ж і досить несподівано.
— Мені теж так здалося, принцесо. Та, напевно, він дав нам мудру пораду. Нам варто якнайшвидше вирушити в дорогу до нашого сина і забути про своїх нещодавніх супутників. Я тривожуся за бідолашного пана Едвіна, та якщо він побіг назад до монастиря, то чим ми можемо йому зарадити?
— Відпочиньмо ще хвилинку, Акселю. Незабаром ми вирушимо в путь — лише ми двоє, — і нам не завадило би знайти баржу, щоби пришвидшити подорож. Син, певно, хвилюється, чому ми так забарилися.
Розділ восьмий
Молодий чернець був худим, хворобливим на вигляд піктом[6], котрий добре розмовляв Едвіновою мовою. Безперечно, йому було приємно опинитись у товаристві майже однолітка, й упродовж першого етапу дороги у світанкових туманах він безперестанку говорив. Але, відколи вони опинилися посеред дерев, молодий чернець замовкнув, і Едвін задумався, чи він, бува, чимось не образив свого провідника. Та найімовірніше, чернець просто боявся привернути увагу того, що на них чигало в тих лісах: крізь приємні пташині співи пробивалося дивне шипіння та шепотіння. Коли Едвін запитав знову — радше для того, щоби перервати мовчанку, ніж аби знову почути обнадійливі слова: «Отже, рани мого брата не смертельні?» — відповідь була стисла і майже груба: «Отець Джонас сказав, що ні. Йому ліпше знати».
Значить, Вістан не міг бути аж надто сильно поранений. А справді, зовсім нещодавно йому, напевно, довелося подолати той самий шлях схилом униз, та ще й затемна. Чи йшов він, важко спираючись на руку провідника? Чи йому вдалось осідлати кобилу, а хтось із ченців, може, міцно тримав її за вуздечку?
«Відведи цього хлопчину в дім бондаря. І пильнуй, аби ніхто не помітив, як ви виходите з монастиря», — якщо вірити молодому ченцеві, такі були вказівки, що їх йому дав отець Джонас. Отже, Едвін незабаром знову зустрінеться з воїном, але на який прийом йому чекати? Він підвів Вістана в першому ж випробуванні. Замість того, щоби при початкових звуках бою поспішити йому на допомогу, Едвін побіг у довгий тунель. Але матері там не було, і, лише помітивши кінець тунелю — далекий і в темряві схожий на місяць, — він відчув, як розвіюється його затуманення, і з жахом усвідомив, що сталося.
Принаймні, вибравшись назовні в ранкову прохолоду, він зробив усе, що міг. Він пробіг майже цілу дорогу нагору назад до монастиря, сповільнюючись лише на найкрутіших ділянках схилу. Коли продирався крізь ліс, йому іноді здавалося, що він заблукав, але згодом ліс порідшав і на тлі блідого неба проступив силует монастиря. Тож він продовжив підніматися догори, поки опинився перед головними воротами, задиханий і з болем у ногах.