Едвін уже майже вирішив, що перед ним примара чи фея, та, коли вона заговорила, в її голосі не було відлуння.
— Що ти хочеш? Чому прийшов?
Отямившись, Едвін сказав:
— Якщо бажаєш, я можу тобі допомогти.
— Вузли не складні. Просто вони зав’язали їх тугіше, ніж зазвичай.
Лише тепер він помітив, що її шия та обличчя були зрошені потом. Навіть поки вона говорила, її руки за спиною без угаву намагалися виплутатися.
— Тобі боляче? — запитав він.
— Ні. Та мені на коліно щойно сів жук. Він мене вкусив. І тепер коліно напухне. Бачу, ти ще надто малий, аби мені допомогти. Ну нічого, сама впораюся.
Дівчина не відводила від нього погляду, навіть коли її обличчя напружилось, а сама вона скрутилась і припідняла тулуб над землею. Він стояв як укопаний і чекав, що з-під її спини от-от з’являться руки. Та, знесилівши, вона впала назад на траву, важко дихала і не відривала від нього сердитого погляду.
— Я можу допомогти, — сказав Едвін. — Я тямлю у вузлах.
— Та ти ж лише дитина.
— Ні. Мені вже скоро дванадцять.
— Вони незабаром повернуться. Якщо побачать, що ти мене розв’язав, то наб’ють тебе.
— Вони дорослі?
— Їм здається, що дорослі, та насправді вони просто хлопчаки. Проте старші за тебе, і їх — троє. Вони будуть страшенно раді тебе відгамселити. А потому запхають твою голову у брудну воду і триматимуть так, поки ти знепритомнієш. Вони вже таке робили — я бачила.
— Вони зі села?
— Зі села? — Вона зневажливо глянула на нього. — З твого села? Ми щодня переходимо від одного села до іншого. Яке нам діло до твого села? Вони вже можуть от-от повернутись — і тоді тобі непереливки.
— Я не боюся. Можу вивільнити тебе, якщо хочеш.
— Я завжди вивільняюся сама. — Вона знову скрутилася.
— Чому вони тебе зв’язали?
— Чому? Щоби подивитися, мабуть. Подивитися, як я намагаюся вивільнитися. Та зараз вони пішли красти їжу.
Потому вона додала:
— Я думала, що ви, селяни, цілими днями працюєте. Чому твоя мати дозволяє тобі тинятися тут без діла?
— Мені дозволили тому, що я сьогодні сам-один уже обробив аж три кути.
А опісля він зізнався:
— Та й моя мати вже не живе в цьому селі.
— Куди ж вона поділася?
— Не знаю. Її забрали геть. Тепер я живу з тіткою.
— Коли я була такою самою дитиною, як ти, то теж жила в селі. А тепер я подорожую.
— З ким ти подорожуєш?
— Ох... із ними. Ми тут частенько проходимо. Пригадую, минулої весни вони мене теж зв’язали і залишили на цьому самому місці.
— Я тебе вивільню, — раптом сказав він. — І нехай вертаються, я їх не боюся.
Та його все одно щось стримувало. Він очікував, що дівчина принаймні відведе погляд убік, очікуючи на його наближення, чи хоч трохи змінить позу. Проте вона і далі впивалась у нього очима, а її руки під вигнутою спиною не полишали спроб вивільнитися. Лише коли вона глибоко зітхнула, він зрозумів, що дівчина на якийсь час затримала подих.
— Зазвичай у мене самої виходить, — сказала вона. — Якби тебе тут не було, я б уже дотепер вивільнилася.
— Вони тебе зв’язують, аби ти не втекла?
— Втекла? Куди мені втікати? Я подорожую з ними.
І додала:
— Чому ти підійшов до мене? Чому би тобі натомість не піти допомогти матері?
— Матері? — Він щиро здивувався. — Чому би це моя мати мала хотіти, щоби я їй допомагав?
— Ти сказав, що її забрали, хіба ні?
— Так, але то було давно. Тепер вона щаслива.
— Як вона може бути щаслива? Ти не думаєш, що вона хоче, щоби хтось прийшов їй на поміч?
— Вона просто подорожує. Вона не хотіла б, аби я...
— Раніше вона не хотіла, щоби ти прийшов по неї, бо ти був іще дитина. Але ти вже майже чоловік.
Дівчина замовкнула, вигинаючи спину в черговій напруженій спробі вивільнитись. А тоді знов обм’якнула.
— Іноді, якщо я не встигаю вивільнитися до їхнього повернення, вони мене не розв’язують. Дивляться, не кажучи ні слова, поки я спроможуся вивільнити руки. А до того часу просто сидять і безперестанку дивляться, а між ногами у них виростає дияволів ріг. Мені було би легше, якби вони щось говорили. Та вони лише витріщаються мовчки.
Потому дівчина продовжила:
— Коли я помітила тебе, то подумала, що ти зробиш так само. Думала, ти сидітимеш і мовчки витріщатимешся на мене.
— Можна я тебе розв’яжу? Я їх не боюся і тямлю у вузлах.
— Ти лише дитина!
З її очей раптом покотилися сльози. Це сталося так швидко, що — оскільки на її обличчі не було і сліду емоцій — Едвін аж було подумав, що то не сльози, а піт. Але потому зрозумів, що таки сльози, які через те, що її обличчя було повернуто вбік, якось дивно стікали: через перенісся й униз протилежною щокою. Цілий той час вона не відривала від нього погляду. Сльози збили його з пантелику, й він застигнув на місці.
— Ну, розплутуй уже, — сказала вона й уперше перевернулася на бік, переводячи погляд на стебла очерету, які виглядали з води.
Едвін кинувся до неї, мовби злодій, котрий спіткав добру нагоду, і, присівши навшпиньки у траві, почав розплутувати вузли. Шворка, тонка та жорстка, безжально врізалася їй у зап’ястя, а долоні дівчини, які лежали відкриті одна на одній, виявилися маленькими та ніжними. Спочатку вузли не піддавалися, та Едвін наказав собі заспокоїтися й уважно розгледів напрямок витків. І, коли він спробував іще раз, вузол піддався. Тепер він діяв уже впевнено, час від часу поглядаючи на м’які долоні, які чекали на свободу, наче пара сумирних звірят.
Після того, як Едвін стягнув шворку із рук дівчини, вона повернулась і сіла обличчям до нього. Відстань між ними раптом здалася йому дуже малою, і Едвін зніяковів. Він помітив, що від неї не пахне засохлими екскрементами, як від більшості інших людей: її запах радше нагадував дух вогню зі сирих дрів.
— Якщо вони прийдуть, то відтягнуть тебе в очерет і почнуть топити. Найліпше тобі піти. Вертайся до свого села.
Вона випростала руку, випробовуючи її, наче все ще сумнівалася, що та її послухається, і штовхнула його у груди:
— Іди! Хутко.
— Я їх не боюся.
— Не боїшся. Та це їм не завадить. Ти мені допоміг, але тепер мусиш піти геть. Мерщій іди звідсіля!
Коли Едвін повернувся туди перед заходом сонця, на тому місці, де лежала дівчина, трава була все ще прим’ята, проте ніякого іншого сліду не залишилося. Навколо було майже зловісно спокійно, й він трохи посидів у траві, дивлячись, як гойдається на вітрі очерет.
Едвін ніколи нікому не розповідав про дівчину: ні тітці, котра відразу заявила би, що то був демон, ані іншим хлопцям. Але ще декілька тижнів опісля йому продовжував незвано являтися її живий образ, — іноді ночами, вві сні, іноді серед білого дня, коли він копав землю чи допомагав чоловікам лагодити дах, — і тоді в нього між ногами виростав дияволів ріг. З часом ріг зникав, залишаючи по собі почуття сорому, і тоді він згадував слова дівчини: «Чому ти підійшов до мене? Чому би тобі натомість не піти допомогти матері?»
Та як він міг піти до матері? Дівчина сама сказала, що він «лише дитина». Проте — знову ж таки, як вона сама і зазначила, — він невдовзі стане чоловіком. Щоразу, згадуючи ці слова, він знову почував сором, але так і не міг нічого вирішити.
Втім, усе змінилося тієї миті, коли Вістан розчахнув двері клуні, впустивши всередину сліпуче світло, і заявив, що його, Едвіна, обрано для виконання місії. І ось вони вдвох, Едвін і воїн, подорожують у далекі краї й точно незабаром натраплять на його матір. І тоді чоловіки, котрі мандрують разом із нею, затремтять від страху.
Але чи то справді її голос повів Едвіна геть? Може, його просто охопив страх перед солдатами? Такі запитання снували в його голові, поки він ішов за молодим ченцем майже неходженою стежкою вздовж ріки, яка під кутом текла донизу. Чи міг він упевнено сказати, що, прокинувшись і побачивши за вікном солдатів, котрі металися навколо старої вежі, він просто не запанікував? Але зараз, добряче все обміркувавши, він був певен, що не почував тоді страху. А ще раніше, вдень, коли воїн повів його до тієї самої вежі й де вони розмовляли, Едвін почував лише, як йому кортить якнайшвидше стати пліч-о-пліч із Вістаном супроти ворогів, котрі от-от мали їх наздогнати.