Розділ дев’ятий
Ті чорні вдови... Навіщо Господь послав їх на гірську стежку поперед мене? Щоби випробувати моє смирення? Хіба замало того, що я врятував те люб’язне подружжя та пораненого хлопчика, здолав диявольського пса, проспав заледве годинку на мокрому від роси листі, а прокинувшись, дізнався, що досі маю силу-силенну завдань і що нам із Горацієм потрібно знову вирушати в путь — і не вниз, де ми могли би знайти пристановище в якомусь гостинному селі, а вгору, крутою стежкою під сірим небом? Але все одно він послав тих удів на мою дорогу, — не сумніваюся, що то був він, — і я добре зробив, що ввічливо до них озвався. Навіть коли вони опустилися до рівня безглуздих образ і почали кидати Горацієві у крижі грудки землі — так наче Горацій із тих, хто запанікує і дремене галопом, — я лише окинув їх поглядом через плече, а тоді прошепотів Горацієві на вухо, щоби він не забував, що ми повинні витримувати такі прикрощі з честю, бо на далеких вершинах, де тепер зібралися грозові хмари, на нас чекало значно серйозніше випробування. Крім того, ті побиті життям жінки в подертому дранті колись були невинними панянками, а декотрі з них ще й були красиві та граційні чи принаймні мали свіжий вигляд, що в чоловічих очах має таку саму цінність. Хіба не такою була та, про котру я згадую час від часу, коли переді мною простягається простір — такий безкраїй, порожній і безлюдний, що не знати, чи проїду я його за цілий похмурий осінній день? Не красуня, проте принадна для моїх очей. Я бачив її лише мигцем, коли був молодий, — і чи озвався я тоді до неї хоч словом? Але все одно вона іноді постає переді мною, і здається, що вона не раз і не двічі навідувалася до мене вві сні, бо часто я прокидаюся з незрозумілим почуттям задоволення, хоча сни мої постійно втікають від мене...
Саме таку млосну радість я почував, коли Горацій розбудив мене сьогодні вранці, тупаючи копитом по м’якій лісовій землі, на яку я приліг після виснажливих нічних справ. Він чудово знає, що сили в мене вже не такі, як колись, і що після такої ночі мені нелегко знову вирушити в путь, проспавши тільки якусь годину. Та, побачивши, що сонце піднялось уже високо над тінявим лісовим дахом, він вирішив будь-що мене розбудити. Він переступав копитами, аж поки я підвівся, дзвенячи кольчугою. Я все частіше проклинаю свої обладунки. Від чого вони мене вберегли? У найкращому разі — від однієї маленької ранки чи, може, від двох. За міцне здоров’я мені потрібно дякувати мечу, а не латам... Я зіп’явся на ноги й оглянув листя навкруги. Літо ж заледве почалося, чому ж навколо стільки опалого листя? Може, дерева, під якими ми знайшли пристановище, страждають від якоїсь напасті? Горацієві на морду впав промінь сонця, пробившись крізь високу крону, і я бачив, як кінь захитав головою з боку в бік, так наче то був не промінь, а муха, яку хтось послав, аби йому дошкулити. Його ніч також була не з приємних: прислухатися до навколишніх лісових звуків, думати про те, назустріч яким небезпекам вирушив його лицар... Хоча я і був незадоволений тим, що він так рано мене розбудив, одначе підійшов до нього лише для того, щоби ніжно обняти за шию і на мить схилити голову йому на гриву. Суворий йому трапився господар, я знаю. Я підганяю його вперед, розуміючи, що він утомився, чи лаю його, тоді як він не зробив нічого поганого. І все це залізяччя — для нього не менший тягар, аніж для мене. Скільки ще нам судилося проїхати разом? Я ніжно його поплескав, примовляючи: «Уже зовсім скоро ми знайдемо пристановище в якомусь гостинному селі, й ти поласуєш кращим сніданком, аніж той, що ти щойно спожив».
Я казав це, вважаючи, що питання з паном Вістаном уже вирішено. Та щойно ми вийшли на стежку — навіть із лісу виїхати не встигли, — як натрапили на забрьоханого ченця у стоптаних черевиках, котрий поспішав поперед нас до табору лорда Бреннуса. І що він нам розповідає? Що пан Вістан, як виявилось, утік із монастиря, а всі його нічні переслідувачі віддали Богові душу, ба більше: від декотрих залишилися тільки обвуглені кості! Ото чолов’яга — цей Вістан! Дивно, та серце моє сповнилося радістю, коли я почув таку новину, незважаючи на те, що тепер знову треба братися до справи, з якою, я думав, уже покінчено. Тож ми з Горацієм відігнали думки про сіно, смаженину та добре товариство і натомість знову підіймаємось угору. Дякувати Богові, що ми принаймні віддаляємося від того проклятого монастиря. У глибині душі — і це правда — я почуваю полегшу, що пан Вістан не прийняв своєї смерті від рук тих ченців і негідника Бреннуса. Ну й ну, ото чолов’яга! Він стільки крові проливає щодня, що від неї й Северн вийшов би з берегів! Він поранений, принаймні так думав той забрьоханий чернець, але хто ж повірить, що такий чоловік, як пан Вістан, отак просто ляже і спокійнісінько віддасть Богові душу? Ото дурницю я втнув, що дозволив тому хлопчині Едвінові втекти! І хто тепер може поручитися, що вони не знайдуть один одного? Дурницю я зробив, так, але я тоді був страшенно стомлений та й не думав зовсім, що пан Вістан зможе втекти. Ото чолов’яга! Якби він був таким у наші часи, то, хоча він і сакс, Артур би ним захоплювався. Навіть найкращі з-поміж нас боялися би вийти з ним на бій як із ворогом. Однак учора, спостерігаючи, як він бився зі солдатом Бреннуса, я помітив, що в захисті зліва він дав слабинку. Чи то був такий хитрий прийом? Якщо мені доведеться ще раз поспостерігати за ним у бою, я добре роздивлюсь і знатиму це достеменно. Хай там як, а у воєнній справі він мастак, і потрібно бути лицарем Артура, щоби щось запідозрити. От я і запідозрив, коли спостерігав за ним. Я сказав собі: «Дивись, онде недогляд зліва». Умілий супротивник дуже навіть може цим скористатися. Та хто з нас не поважав би його?
Але ті чорні вдови... Чому наші стежки перетнулися? Хіба ми й без того не мали без міри клопотів? Хіба наше терпіння не було вже безліч разів випробувано? «Зробимо привал на наступному гребені гори», — казав я Горацієві, поки ми піднімалися схилом. «Зробимо привал і відпочинемо, хоч і збираються чорні хмари й, напевно, буде буря. І, якщо там не буде дерев, я все одно всядуся просто на кущі вересу, і ми перепочинемо хай там що». Проте, коли дорога нарешті перестала йти вгору, ми побачили тільки величезних птахів, які вмостилися посеред скель, — і раптом вони всі одночасно піднялись, але полетіли не в темне небо, а до нас. Тоді я й помітив, що на стежці перед нами зібрались аж ніяк не птахи, а старі жінки в накидках, які розвіював вітер.
Навіщо вибирати для зборів таке пустельне місце? Ні каїрну[7], ні висохлої криниці, щоби хоч якось його позначити. Ні деревця, ні куща, щоби захистити мандрівника від сонця чи від дощу. Самі лише крейдяні скелі обабіч дороги, з яких вони і здійнялися. «Переконаймося, — сказав я Горацієві, — переконаймося, що мої старечі очі мене не підводять і це не розбійники, котрі збираються на нас напасти». Проте видобувати меча з піхов не довелося (лезо досі смердить слизом того диявольського пса, хоча я й устромив меча глибоко в землю, перш ніж заснути), бо то і справді виявилися старі жінки, хоча нам би не завадило захиститися від них щитом, а то і двома. Хіба ж ті пані, — Горацію, тепер, коли ми нарешті їх позбулися, згадуймо про них, як про пань, — не заслуговують на те, щоби їх пожаліли? Ми не називатимемо їх старими відьмами, хоча їхні вчинки і спокушають нас так їх називати. Не забуваймо, що колись бодай декотрі з них були вродливі та граційні.
«Ось і він! — закричала одна. — Лицар-самозванець!» Коли я під’їхав ближче, інші підхопили її крик, і, може, ми й промчали би риссю крізь їхні ряди, та я не з тих, хто втікатиме від випробувань. Тому я різко зупинив Горація просто посеред них, але дивився на наступну вершину, так наче вивчав хмари, які дедалі щільніше скупчувалися. Тільки тоді, коли навколо мене затріпотіло на вітрі їхнє дрантя і я відчув, як від їхніх криків стрясається повітря, я глянув униз із висоти сідла. Їх було п’ятнадцять? Двадцять? До Горація потягнулися руки, щоби торкнутися до його боків, і я прошепотів йому на вухо щось заспокійливе. Відтак я випростався і сказав: «Пані, якщо ви хочете поговорити, припиніть шуміти!» Вони притихнули, та погляди їхні залишилися сердиті. І я продовжив: «Що вам від мене потрібно, пані? Чому ви на мене так накинулися?» На те одна жінка вигукнула: «Ми знаємо, що ви той самий сміховинний лицар, котрому все ніяк не вистачить сміливості виконати те, що йому доручено». І ще одна: «Якби давним-давно ви зробили те, про що просив вас Господь, то хіба ми поневірялися би тут, страждаючи від горя?» І ще одна: «Він боїться виконати свій обов’язок! Це написано в нього на обличчі! Він боїться виконати свій обов’язок!»