Я стримав гнів і попросив їх пояснити, що вони мають на увазі. Після того одна з них, увічливіша за інших, зробила крок уперед.
— Пробачте нам, лицарю. Ось уже багато днів ми поневіряємося під цими небесами, і, побачивши як ви власною персоною сміливо скачете нам назустріч, ми не змогли стриматись і вирішили будь-що зробити так, аби ви почули наш лемент.
— Добродійко, — звернувся я до неї, — може, я маю вигляд обтяженого літами, та я залишаюся лицарем великого Артура. Якщо ви розповісте мені про ваші негаразди, я радо допоможу, чим зможу.
Мене неабияк спантеличило, що у відповідь вони всі — й увічлива також — зайшлися саркастичним сміхом, а потому чийсь голос сказав: «Якби ви виконали свій давній обов’язок і вбили драконку, ми би не поневірялись отак, прибиті горем».
Ці слова мене приголомшили, і я вигукнув: «Та що ви про це знаєте? Що ви взагалі знаєте про Квериґ?» — але вчасно спам’ятався. І продовжив уже спокійно: «Пані, поясніть, що змушує вас отак блукати дорогами?» Після того з-за моєї спини пролунав хрипкий голос: «Ви запитуєте, лицарю, чому я так блукаю з місця на місце? Радо вам розповім. Коли човняр ставив мені запитання, а тим часом мій коханий чоловік уже спустився в човен і простягав до мене руки, щоби допомогти мені приєднатися до нього, виявилося, що мої найсокровенніші спогади у мене вкрали. Тоді я ще не знала, та знаю тепер, що злодієм, котрий мене пограбував, був подих Квериґ — того самого чудовиська, котрого ви мали вбити вже давним-давно».
«Проте звідки ви це знаєте, добродійко?» — запитав я, вже не здатний приховувати свого приголомшення. Бо ж як могло статися, що таємниця, яку надійно ховали, стала відома таким пройдисвіткам? На те ввічлива жінка дивно посміхнулась і сказала: «Лицарю, ми вдови. Тепер мало що можна від нас приховати».
Лише тоді я помітив, як тремтить Горацій, і несподівано для самого себе запитав: «Хто ви такі, пані? Ви живі чи мертві?» У відповідь жінки знову розреготалися, ще й так глумливо, що Горацій аж нервово переступив із ноги на ногу. Я заспокійливо його погладив і сказав: «Пані, чому ви смієтеся? Хіба я поставив аж таке дурне запитання?» І хрипкий голос позаду відповів: «Бачите, як він перелякався! Тепер він лякається нас так само, як і дракона!»
«Пані, що за нісенітниці ви верзете? — закричав я сердито, а Горацій, попри мою волю, зробив крок назад, і мені довелося натягнути вуздечку, щоби втримати його. — Не боюся я ніякого дракона, і, хоч би яка люта була Квериґ, мені доводилося ставати лицем до лиця і супроти гірших чудовиськ. Якщо я і не поспішаю її вбити, то лише тому, що вона хитрюща й підступно ховається серед високих скель. Ви дорікаєте мені, пані, та чи часто ви тепер чуєте про Квериґ? Були часи, коли вона тільки те й робила, що кожного місяця чи й частіше нападала на села, та відтоді, коли ми востаннє чули про щось таке, хлопці встигли стати чоловіками. Вона знає, що я близько, от і не сміє випхати носа за межі цих гір».
Навіть поки я говорив, одна зі жінок відкинула свою порвану накидку — й у Горацієву шию вдарилася грудка землі. Мій терпець урвався, сказав я йому, час нам їхати далі. Та що ці старушенції взагалі можуть знати про нашу місію? Я підштовхнув його вперед, але, на мій подив, він стояв як укопаний, і мені довелося дати острогами йому під боки, щоби він нарешті зарухався. Дякувати Богові, чорні силуети попереду нас розступилися, і я знову спрямував погляд у далекі верхів’я. Від думки про ту пустельну височину серце моє стиснулося. Навіть товариство тих старих відьом, котрі не мали в серці нічого святого, це все одно краще, ніж завивання тамтешніх пронизливих вітрів. Але, немов аби розвіяти такі мої думки, жінки почали щось скандувати в мене за спиною, і я відчув, як у наш бік полетіли нові грудки землі. Тільки що ж бо вони скандують? Вони сміють обзивати мене боягузом? Я вже було вирішив обернутись і скерувати на них свій гнів, але вчасно спам’ятався. Боягуз, боягуз... Та що вони знають? Вони там були? Того далекого дня, коли ми поскакали назустріч Квериґ? Цікаво, чи тоді вони б обізвали боягузом мене чи когось іще з нас п’ятьох? І навіть після такого великого походу, з якого повернулися тільки троє, хіба я не поквапився, пані, навіть як слід не відпочивши, дістатися до краю долини, щоби дотриматися слова, що його я дав юній панні?
Едра — так її звали, як вона мені потому сказала. Не красуня й одягнена по-простацькому, проте, як і в тій, іншій, котра іноді приходить у мої сни, в ній цвіла весна, яка торкнулася мого серця. Я вперше побачив її, коли вона йшла узбіччям дороги, несучи обома руками мотику. Вона лише нещодавно перетворилася з дівчини на жінку і була маленька й тендітна. І вигляд такої невинності, яка беззахисно брела так близько до небезпек, із лабетів яких мені щойно вдалося вислизнути, змусив мене усвідомити, що я не можу проїхати повз неї, хоч і поспішаю виконати свою місію.
— Панно, вертайся назад! — гукнув я їй зі свого жеребця, бо то було ще до Горація, коли навіть я ще був молодий. — Яка нечиста сила несе тебе в той бік? Хіба ти не знаєш, що в долині триває запеклий бій?
— Чудово знаю, сер, — відповіла вона, безстрашно дивлячись мені в очі. — Я довго йшла, щоби дістатися сюди, і невдовзі спущусь у долину й долучуся до бою.
— Панно, невже нечистий затуманив тобі голову? Я щойно повернувся з тієї долини, і там навіть бувалі воїни блюють кишками від страху. А до тебе хай не долетить і далеке відлуння того бою! А навіщо здалася тобі така велика мотика?
— Зараз у долині б’ється один знайомий мені саксонський лорд, і я з цілого серця молюсь, аби Господь його захистив і врятував йому життя. Адже після того, що він зробив із моєю матір’ю та зі сестрами, він повинен померти лише від моїх рук — для цього я й несу мотику. Зимовими ранками вона добре пробиває мерзлу землю, а отже, зі саксонськими кістками впорається й поготів.
Я був просто зобов’язаний спішитися й узяти її за руку, хоча вона і намагалася вирватися. Якщо вона досі жива — Едра, так її звали, як вона мені потому сказала, — то тепер їй приблизно стільки само років, як і вам, пані. Може навіть бути таке, що вона зараз посеред вас, — звідкіля мені знати? Не писана красуня, проте, як і в тій, іншій, мене привабила її невинність. «Пустіть, сер!» — закричала вона. На те я відповів: «Ти не підеш униз у ту долину. Уже з її краю видовище буде таке, що ти миттю втратиш тяму». «Я не слабачка, сер! — закричала вона. — Відпустіть!» І так ми стояли на узбіччі, наче двоє дітей посеред сварки, і мені вдалося заспокоїти її лише ось якими словами:
— Панно, бачу, тебе нічого не переконає, що не варто туди йти. Проте подумай, наскільки мізерна ймовірність того, що ти самотужки здійсниш помсту, якої так жадаєш. Зате з моєю поміччю твої шанси збільшуються у безліч разів. Тому потерпи і посидь трохи в затінку. Отам, сядь-но під тією бузиною і дочекайся, поки я повернуся. Я поспішаю приєднатися до чотирьох моїх товаришів, аби виконати місію, хоч і смертельно небезпечну, та яка все-таки надовго мене не затримає. Якщо я згину — ти побачиш, як я проїду тут прив’язаний до сідла цього ж таки коня, і так знатимеш, що я вже не зможу виконати своєї обіцянки. Якщо ж ні — то присягаюся, що повернусь і що ми разом вирушимо в долину, щоби здійснити твою мрію про помсту. Потерпи, панно, і, якщо діло твоє праве — а я вірю, що це так, — Господь не дозволить цьому лордові згинути раніше, ніж ми до нього дістанемося.
Пані, хіба ж це слова боягуза, хоч і вимовив я їх того самого дня, коли мчав на своєму коні назустріч Квериґ? Варто нам було завершити наше завдання, а мені — зрозуміти, що я живий (хоча двом із нас п’ятьох не вдалось уникнути наглої смерті), як, незважаючи на виснаженість, я поквапився назад, на край долини, до бузини, де все ще чекала на мене та панна, так і не випускаючи мотики з рук. Вона скочила на ноги, й від її вигляду мені знову стиснулося серце. Проте, коли я знову спробував змусити її відмовитися від своїх намірів, адже мені страшно було навіть уявити, як вона заходитиме в ту долину, панна гнівно відповіла: «Невже ви ошуканець, сер? Ви не дотримаєте слова, яке мені дали?» Тож я посадив її в сідло — вона трималася за вуздечку, а мотику притискала до грудей, — а сам, спішившись, повів коня з панною на ньому схилом униз. Чи зблідла вона тоді, коли до нас уперше долинув шум битви? Чи коли на краю поля бою ми натрапили на саксів, котрі в розпачі втікали від своїх переслідувачів, а ті вже наступали їм на п’яти? Чи вона жахнулася, коли виснажені воїни навпомацки переповзали нашу стежку, волочачи за собою зранені кінцівки? Декілька сльозинок зросило їй очі, і я бачив, як затремтіла її мотика, проте панна не відвернулася. Її очі мали пильну роботу, то зиркаючи праворуч-ліворуч по кривавому полю, то вдивляючись у далечінь, то розглядаючи те, що було зовсім поруч. Тоді я також заскочив на коня, тримаючи її перед собою, наче ніжну овечку, і ми разом рушили у вир бою. Хіба тоді скидалося на те, що мені бракувало сміливості виконати своє завдання? Я рубав мечем, прикривав її щитом, розвертаючи коня то в один бік, то в інший, аж поки бій швиргонув нас обох у болото. Проте вона відразу ж скочила на ноги і, знову схопивши мотику, почала прокладати собі шлях посеред безформних та розчетвертованих навалів. Наші вуха наповнилися дивним криком, але вона його наче й не чула — от як порядна панна-християнка пропускає повз вуха безсоромні вигуки неотесаних чоловіків, котрих їй доводиться минати. Тоді я був молодий і прудкий, тому бігав навколо неї з мечем, розрубуючи кожного, хто важився завдати їй шкоди, і прикриваючи її від стріл, які градом падали на нас. Нарешті вона побачила того, кого шукала, та — диво дивнеє! — нас мовби навмання несли бурхливі хвилі, й, хоча наш острів і здавався близьким, ми ніяк не могли до нього дістатись. Отак воно було того дня. Я боровся, сипав ударами і повсякчас її охороняв, але мені здалося, що минула ціла вічність, поки ми нарешті опинилися перед тим саксом. А з ним були ще троє, котрі його прикривали. Я передав щита панні, кажучи: «Добре захищайся, бо винагорода вже майже у твоїх руках», — і, хоча я й вийшов один супроти трьох і бачив, що вони майстерні воїни, я повбивав їх одного по одному, перш ніж опинився лицем до лиця зі саксонським лордом, котрого вона так ненавиділа. Його коліна вкривала запечена кров, через яку він пробирався, та я побачив, що воїн із нього нікчемний, і звалив лорда на землю, де він і розпластався, важко дихаючи, з ногами, які вже були йому ні до чого не придатні, й із ненавистю витріщаючись на небо. Тоді підійшла вона і стала над ним, відкинувши щит убік, — і від її погляду кров у моєму тілі застигла швидше, ніж від будь-чого іншого на тому жахливому полі бою. Потому вона опустила вниз мотику — не з розмаху, а проштрикуючи його, знову і знову, так наче шукала городину в землі, аж поки я закричав: «Убий його, панно, або я сам це зроблю!» На те вона відповіла: «Облиште мене, сер. Я вдячна вам за службу, та ви своє діло вже зробили». «Тільки наполовину, панно, — сказав я, — бо я ще мушу вивезти тебе цілою та неушкодженою з долини». Проте вона вже не слухала й узялася знову за свою брудну роботу. Я би продовжив нашу суперечку, але тієї миті з юрби вийшов він, тобто добродій Аксель. Під цим іменем я знаю його тепер. У ті дні він був чоловік значно молодший, аніж сьогодні — без сумніву, — та вже тоді з ликом мудреця. І щойно я його побачив, як здалося, що весь шум бою навколо нас умить затихнув і навкруги все замовкло.