— Пробачте, воїне. Просто мій мисливський інстинкт не дає мені всидіти на місці, я боюся загубити запах, а сонце вже майже встало...
— Ми вирушимо, щойно я зможу видертися на спину кобилі. Та дай мені ще трохи часу, товаришу, бо ж як нам виступити проти такого супротивника, як ця драконка, якщо моя гарячка не дозволяє мені й меча підняти?
Розділ одинадцятий
Він дуже хотів знайти острівець світла, щоби Беатрис зігрілася на сонці. Та, попри те, що протилежний берег річки купався в уранішніх променях, на їхньому боці так і залишалося тіняво й холодно. Аксель відчував, що тепер дружина спирається на нього під час ходи і щоразу сильніше тремтить. Він уже хотів було запропонувати влаштувати черговий привал, коли вони нарешті помітили за вербами дах, який виступав над водою. Їм знадобився час, аби впоратися з багнистим спуском до елінгу, і, коли вони ступили під його низьку арку, від півсутіні та плюскоту води відразу біля їхніх ніг Беатрис затремтіла ще сильніше. Вони пройшли далі вологою дощаною підлогою і побачили за піддашшям високу траву, очерет і широку річку. Потім у тіні ліворуч від них виріс чоловічий силует.
— Хто ви такі, друзі?
— Хай вам Бог помагає, пане, — привітався Аксель. — Пробачте, якщо ми вас розбудили. Ми лише втомлені мандрівники, котрі хочуть спуститися річкою до синового села.
На світло вийшов широкоплечий бородатий чоловік середнього віку, вдягнений у звірячі шкури, і пильно їх роздивився. Урешті, не без лагідності в голосі, він запитав:
— Ця пані нездужає?
— Вона просто втомилася, пане, і через те пройти решту шляху їй не до снаги. Ми сподівалися, що ви зможете позичити нам баржу чи маленький човен. Ми покладаємо великі надії на ваше добре серце, бо волею нещасного випадку ми нещодавно залишилися без своїх клунків, а отже, і без жодного шматка олова, щоби з вами розрахуватися. Бачу, пане, що зараз у вас на воді лишень один човен. Якщо дозволите ним скористатися, то я можу пообіцяти щонайменше доправити цілим і неушкодженим будь-який вантаж, який ви зможете нам довірити.
Човняр кинув погляд на човен, який плавно погойдувався під дахом, а потому знову подивився на Акселя.
— Друже, цей човен іще не скоро попливе рікою вниз, тому що я чекаю на свого напарника, котрий має привезти ячмінь, аби навантажити човен. Але я бачу, що ви обоє втомилися та що з вами нещодавно трапилася якась біда. Тож дозвольте мені дещо запропонувати. Погляньте туди, друзі. Бачите ті кошики?
— Кошики, пане?
— На вигляд вони, може, й ненадійні, зате добре тримаються на воді й витримають вашу вагу. Щоправда, потрібно буде сісти кожному в окремий кошик. Ми часто кладемо в них мішки зі зерном, а часом і заколену свиню, потому прив’язуємо їх до човна — і так вони без пригод пливуть навіть бурхливою річкою. А сьогодні, як бачите, річка спокійна, тому вам нічого хвилюватися...
— Ви добрі до нас, пане. Та чи нема у вас кошика, в який помістилися би ми обоє?
— Друзі, ви повинні сісти в різні кошики, бо інакше, боюся, можете піти на дно. Та я охоче зв’яжу їх докупи — і вийде майже те саме, що й один. Коли нижче за течією на цьому ж березі ви побачите такий самий елінг — знайте, що ви вже прибули. Залиште кошики там, але міцно прив’яжіть.
— Акселю, — прошепотіла Беатрис, — не роз’єднуймося. Ходімо вже ліпше пішки, але разом, навіть якщо ми і просуватимемося повільно.
— Принцесо, йти пішки нам уже не до снаги. Нам обом потрібно зігрітись і поїсти, а річка швидко принесе нас до сина, де він нас гостинно зустріне.
— Будь ласка, Акселю. Я не хочу, щоби ми роз’єднувались.
— Але цей добрий чоловік обіцяє зв’язати наші кошики, і це буде майже те саме, якби ми йшли попід руки.
Він повернувся до човняра і сказав:
— Дякуємо вам, пане. Ми приймаємо вашу пропозицію. Будь ласка, зв’яжіть кошики якомога міцніше, щоби навіть швидка течія не змогла нас роз’єднати.
— Друзі, небезпека — не у швидкості річки, а в її повільності. Біля берега легко заплутатись у водоростях, після чого можна вже не зрушити з місця. Та я позичу вам міцну палицю, щоби відштовхуватися, тому вам нічого боятися.
Коли човняр відійшов до краю пристані й почав поратися біля мотузки, Беатрис прошепотіла:
— Акселю, будь ласка, не розлучаймося.
— Ми й не будемо розлучатися, принцесо. Дивися, які вузли він в’яже, щоб утримати нас разом.
— Акселю, течія все одно може нас роз’єднати, хай би що казав цей чоловік.
— Усе буде добре, принцесо, і ми вже незабаром дістанемося до синового села.
Й ось човняр їх погукав, і вони обережно спустилися по невеликих каменях туди, де він притримував довгою жердиною два кошики, які гойдалися на воді.
— Їх добре вистелено шкурами, — сказав човняр. — Ви майже не відчуватимете холоду від річки.
Хоча йому й боліло згинатись, Аксель обома руками підтримував Беатрис, аж поки вона щасливо опустилась у перший кошик.
— Не намагайся вставати, принцесо, бо можеш перекинутись.
— А ти не сідаєш, Акселю?
— Сідаю поруч із тобою. Дивися: цей добрий чоловік міцно прив’язав нас одне до одного.
— Акселю, не залишай мене тут саму.
Та, навіть говорячи це, Беатрис уже виглядала спокійнішою, ніж на березі, й лягла собі на дно кошика, наче дитина, котра от-от засне.
— Добрий пане, — сказав Аксель, — бачите: моя дружина тремтить від холоду. Чи не знайдеться у вас щось таке, щоби її накрити і що ви могли би нам позичити?
Човняр також дивився на Беатрис, яка згорнулася, лігши на бік, і заплющила очі. Раптом він зняв із себе одну зі шкур і, нахилившись, накрив нею Беатрис. Вона мовби цього й не помітила: очі її так і залишалися заплющеними, — тож подякував йому за турботу Аксель.
— На здоров’я, друже. Залиште все в елінгу внизу, а я потому заберу. — Чоловік жердиною підштовхнув їх до течії. — Не вставайте і тримайте палицю напоготові, щоби не заплутатись у водоростях.
На річці стояв лютий холод. То тут, то там пропливали брили льоду, проте кошики легко їх обминали, іноді м’яко вдаряючись один в одного. Формою кожен кошик нагадував човен: із носом і кормою, — та вони мали схильність крутитися, тому час від часу на очі Акселеві потрапляв елінг, який усе ще було видно на березі вгору за течією.
Крізь осоку, яка погойдувалась обабіч від них, уже проливався світанок, і течія, як і обіцяв човняр, не була надто швидкою. Втім, Аксель усе одно постійно озирався на кошик Беатрис, який виглядав так, наче був по вінця наповнений тваринячими шкурами, і присутність жінки виказували тільки декілька пасем волосся, які виглядали з кошика. Одного разу Аксель крикнув їй: «Ти не встигнеш і оком змигнути, як ми вже будемо там, принцесо!» А що відповіді він не дочекався, то дотягнувся до її кошика й підсунув його ближче до себе.
— Принцесо, ти спиш?
— Акселю, ти ще тут?
— Звичайно, я тут.
— Акселю, мені здалося, що ти знову мене покинув.
— Чому це я мав би тебе покидати, принцесо? До того ж човняр дуже міцно зв’язав наші кошики докупи.
— Не знаю, наснилося мені це чи пригадалося. Та я щойно бачила, як стою в нашій кімнаті, а навколо глупа ніч. Це було давно, і я загорталась у накидку з борсучих шкур — ту саму, яку ти колись із любов’ю зшив мені в подарунок. Отак я і стояла, а було це в нашій старій кімнаті — не в тій, де ми живемо зараз, — тому що вздовж стіни зліва направо простягалися гілки бука, і я дивилася, як по стіні повільно повзе гусениця, і запитувала себе, чому гусениця не спить, адже вже так пізно...
— Бог із нею, з тією гусеницею. Ти сама чому не спала і посеред ночі розглядала стіни?
— Думаю, я стояла так тому, що ти пішов і покинув мене, Акселю. Можливо, хутро, яким мене накрив човняр, нагадало мені про ту накидку, бо я загорталась у неї, коли там стояла, — в ту, яку ти пошив для мене з борсучих шкур і яка потому згоріла в пожежі. Я дивилася на гусеницю і питала, чому їй не спиться та чи вміє взагалі така істота розрізняти день і ніч. Але, мені здається, що причина все-таки була в тому, що ти пішов, Акселю.
— Поганий сон, принцесо, а може, ще й гарячка починається. Та ми вже зовсім скоро будемо біля теплого вогню.