Земля помчала Едвінові назустріч, і йому перехопило подих. Це сталося так несподівано, що від приголомшення йому довелося на мить прилягти на землю, а коли він спробував скочити на ноги, то відчув, як щось м’яке, але сильне втримує його на землі. Тоді він зрозумів, що йому в спину впирається Вістанове коліно та що той зв’язує йому за спиною руки.
— Ти запитував, навіщо нам мотузка, — сказав Вістан. — Тепер сам бачиш, що вона може дуже навіть стати у пригоді.
Едвін почав пригадувати їхню коротку розмову внизу, на початку стежки. Хлопчикові кортіло якнайшвидше почати сходження, і його дратувало, що воїн так повільно й акуратно перекладав речі зі свого сідла у два мішки, які вони мали взяти зі собою.
— Воїне, нам треба поквапитися! Навіщо нам усе це?
— Ось, товаришу, тримай свій мішок. Драконка за будь-яких обставин — це дуже грізний ворог, і бракувало ще нам ослабнути від голоду та холоду їй на користь.
— Але ж ми згубимо запах! І навіщо нам здалася мотузка?
— Вона може нам знадобитися, мій юний друже, і ми не знайдемо її на деревах, тому що там вона не росте.
Тепер ту саму мотузку було обмотано довкола Едвінових талії та зап’ясть, і коли він урешті зіп’явся на ноги, то зрозумів, що кожен його рух стримує міцно натягнутий повід.
— Воїне, то ви вже не мій друг і вчитель?
— Я досі й той, і той, але, крім того, ще і твій захисник. Починаючи з цього місця, тобі доведеться йти, сповільнивши крок.
Як виявилося, мотузка не надто докучала Едвінові. Через неї він ішов, наче мул, і це нагадало йому, як зовсім нещодавно йому довелося симулювати саме цю тварину, намотуючи кола навколо візка. Хіба він не перетворився зараз на того самого мула, який уперто йде вгору схилом, хоча мотузка і тягне його назад?
Едвін тягнув і тягнув, іноді примудряючись пробігти декілька кроків, перш ніж мотузка різко сіпалась і він був змушений зупинятись. У його вухах звучав голос — знайомий голос, — чи то наспівуючи, чи скандуючи дитячу пісеньку, яку він добре знав іще з малих літ. Голос цей водночас і заспокоював, і дратував, й Едвін виявив, що коли він повторював слова пісеньки з голосом в унісон, то тривога трохи розвіювалась. Отож він почав монотонно наспівувати, спочатку собі під ніс, а потім уголос проти вітру: «Хто це скинув глечик сидру? Хто хвоста відрізав звіру? Хто змію лишив у відрі? Це все братик наш Едні». У пісеньці були ще якісь рядки, яких він не пам’ятав, але, на його подив, йому вистачало тільки підспівувати в унісон із голосом — і правильні слова добиралися самі собою.
Дерева були вже близько, і воїн знову потягнув хлопця назад.
— Не поспішай, мій юний товаришу. Щоб увійти в цей дивний перелісок, самої відваги замало. Глянь-но туди. У тому, що на такій висоті ростуть сосни, немає загадки, та хіба це не дуби і в’язи височіють біля них?
— Воїне, яка різниця, які тут ростуть дерева чи які птахи ширяють у цьому небі! У нас мало часу, і нам потрібно поквапитися!
Вони зайшли в перелісок, і земля під їхніми ногами відразу змінилася: тепер вони ступали по м’якому моху, по кропиві й навіть папороті. Крони дерев над ними були такі густі, що майже утворювали стелю, і якийсь час Едвін із Вістаном блукали в сірих півсутінках. Але все-таки це був ліс, адже незабаром перед ними відкрилася галявина, над якою висів круглий острівець чистого неба. Едвінові прийшло до голови, що якщо це все і справді було справою рук якогось божка, то, вочевидь, той мав намір приховати за деревами те, що мало лежати попереду. Він сердито потягнув за мотузку і сказав:
— Воїне, пощо гаяти час? Невже ви боїтеся?
— Подивися на це місце, юний товаришу. Твій мисливський інстинкт добре нам прислужився. Вочевидь, оце вже перед нами лігво дракона.
— З нас двох мисливець — я, і кажу вам, що ніякого дракона на цій галявині немає. Нам потрібно якнайшвидше перейти через неї, рухаючись далі, бо дорога перед нами ще довга!
— Як там твоя рана, юний товаришу? Дай-но мені подивитися, чи вона не загноїлася?
— Та забудьте ви про мою рану! Кажу ж вам: я згублю запах! Воїне, відпустіть мотузку. Я побіжу вперед, навіть якщо ви залишитеся тут!
Цього разу Вістан відпустив його, й Едвін чимдуж кинувся вперед крізь зарості чортополоху, перечіплюючись через сплутане коріння. Іноді він майже втрачав рівновагу, бо був зв’язаний і не міг випростати руки для балансування. Та хлопець таки дістався до галявини і зупинився біля її краю, щоби роздивитися видовище, яке тепер відкрилося перед ним.
У центрі галявини було озеро. Його сковувала крига, і людина, котрій вистачило би сміливості чи глупоти, могла би зробити лише двадцять чи трішки більше кроків, аби опинитися на протилежному боці озера. Гладінь льодової поверхні було порушено тільки біля протилежного краю, де її пробив стовбур сухого дерева. Далі на березі, неподалік від мертвого дерева, біля самого краю криги, спершись на коліна та на лікті, присів величезний оґр і повністю занурив голову під воду. Можливо, істота пила чи шукала щось під водою — і так її зненацька застав мороз. Якщо уважно не вдивлятися, то оґр міг би здатися просто тілом, яке позбавили голови, коли воно нахилилося, щоб утамувати спрагу.
З острівця неба над головою на оґра падало дивне світло, й Едвін якийсь час не міг відірвати погляду від чудовиська, майже очікуючи, що воно от-от повернеться до життя, піднявши страшне, налите кров’ю обличчя. Потому, здригнувшись, хлопець збагнув, що на дальньому правому березі озера біля самої води була ще одна істота, котра сиділа точнісінько в такій самій позі. І — це ж треба! — ще й третя, неподалік від нього, на тому ж таки березі, добре замаскована заростями папороті.
Оґри зазвичай викликали в нього лише відразу, та ці істоти і зловісна меланхолія їхніх поз викликала в Едвіна напад жалю. Що довело їх до такої загибелі? Він почав було йти до них, але мотузка знову натягнулась, і він почув Вістанів голос, який звучав зовсім поруч:
— Ти все ще заперечуєш, що це лігво дракона, товаришу?
— Не тут, воїне. Нам потрібно йти далі.
— Але все-таки це місце щось мені промовляє. Навіть якщо це й не лігво Квериґ, то хіба не сюди вона приходить пити і купатися?
— Гадаю, це місце прокляте, воїне, і воно не вельми добре для того, щоби стати з нею тут до бою. Тут на нас неминуче чекатиме нещастя. Подивіться на цих бідних оґрів. А вони майже такі самі здоровенні, як і ті чудовиська, яких ви вбили тієї ночі.
— Про що це ти, хлопче?
— Хіба ви їх не бачите? Подивіться отуди! І туди!
— Пане Едвіне, ти виснажився, як я і боявся. Перепочиньмо трохи. Хоча це й похмура місцина, та вона принаймні захищатиме нас від вітру.
— Воїне, як ви можете говорити про відпочинок? І хіба не так оці бідолахи зустріли тут свою смертну годину, надто довго гаючи час у цьому зачарованому місці? Воїне, візьміть до уваги їхнє попередження!
— Єдине попередження, яке я беру до уваги, каже мені, що потрібно змусити тебе відпочити, поки ти не надсадився.
Едвін відчув, як щось відтягує його назад, і вдарився спиною об кору дерева. Потому воїн узявся втомлено ходити навколо нього, намотуючи мотузку довколо його грудей і пліч, аж поки хлопець міг ворушитися хіба що ледве-ледве.
— Це добре дерево не завдасть тобі ніякої шкоди, юний товаришу. — Воїн ласкаво поклав руку йому на плече. — Навіщо витрачати сили на те, щоби вирвати його з корінням? Заспокойся й відпочинь, поки я уважно розвідаю цю місцину.
Едвін спостерігав, як Вістан пробирається до озера крізь зарості кропиви. Дійшовши до краю води, воїн якийсь час повільно походжав туди-сюди, втупивши погляд у землю і час від часу присідаючи, щоби роздивитися те, що привернуло його увагу. Потому він вирівнявся і надовго завмер, наче перебуваючи у стані марення й не відводячи погляду від дерев на протилежному березі озера. Для Едвіна воїн перетворився на ледь помітний силует на тлі замерзлої води. Та чому ж він жодного разу навіть не зиркнув на оґрів?
Раптом Вістан ворухнувся, і несподівано в його руці блиснув меч, а рука, піднята над головою, завмерла в повітрі. Потому зброя повернулася до піхов, і воїн, відвернувшись від води, рушив назад до Едвіна.