Выбрать главу

Коли настане моя смертна година, я теж прагнутиму до моря? Гадаю, мені вистачить і землі. І я не вимагатиму, щоби мене поховали в якомусь конкретному місці, а нехай лише дадуть мені спочити в цих краях, де ми з Горацієм удосталь намандрувалися за ці роки. Ті чорні вдови розкудкудакалися би, якби почули ці мої думки, й одразу нагадали би, з ким я можу розділити своє останнє пристановище. «От дурний лицар! Кому-кому, а тобі треба уважно вибирати місце поховання, бо ще чого доброго станеш сусідом того, кому ти і збавив віку!» Хіба не так вони жартували, коли кидали в Горація болотом? Та як вони сміють! Хіба вони там були? Чи може таке бути, що ця сама жінка, котра сидить зараз у моєму сідлі, сказала би таке саме, якби почула мої думки? У тому смердючому тунелі, поки я рятував їх від чорних замислів ченців, вона торочила про вбитих немовлят. Та як вона сміє? А тепер вона сидить у моєму сідлі верхи на моєму дорогому бойовому коні, й хтозна, скільки нам із Горацієм іще залишилося мандрувати...

Ми з Горацієм уже було подумали, що їдемо в останню путь, але я помилково сприйняв це добре подружжя за тих саксів, і поки що ми знову маємо час їхати з миром. Але, ведучи Горація за вуздечку, мені доводиться постійно озиратися, тому що ті точно йдуть слідом, хоча ми й добряче їх випередили. Пан Аксель іде поруч зі мною, та йому не дає йти рівно коза. Чи він здогадується, чому я так часто озираюся? «Сер Ґавейн, ми з вами не були колись товаришами?» — ось що він мене запитав сьогодні рано-вранці, коли ми вийшли з тунелю, і я порадив йому знайти човна й попливти вниз за течією. Та ось він тут, високо в горах, і його добра дружина — поруч із ним. Я дивитимуся йому в очі. Літа вкрили нас обох, як ото трава та бур’ян укривають поля, де ми колись воювали і жорстоко вбивали. Чого ви шукаєте, пане? І пощо вам здалася ця коза?

«Вертайтеся назад, друзі, — сказав я, коли вони натрапили на мене в лісі. — Ця дорога — не для таких літніх мандрівників, як ви. І подивіться, як добра пані тримається за бік. Звідси до каїрну велетня ще добра миля, а то й більше, а єдиний захисток — низькі скелі, за якими доводиться зіщулюватися, пригинаючи голову. Вертайтеся назад, поки ще маєте сили, а я сам доведу козу до каїрну й міцно прив’яжу її там». Але вони обоє з підозрою глянули на мене, а пан Аксель ніяк не відпускав кози. Над нашими головами шелестіло листя, і його дружина присіла на коріння дуба, дивлячись на озеро та на розламані дерева, які схилилися над водою, а я тихо сказав: «Пане, ця мандрівка вашій добрій дружині вже не до снаги. Чому ви не прислухалися до моєї поради і не сплавилися річкою вниз, аби минути ці гори?» «Ми мусимо відвести цю козу туди, куди пообіцяли, — відповів на це пан Аксель. — Це — обіцянка, яку ми дали дитині». І чи, кажучи це, він і справді кинув на мене дивний погляд, чи мені те наснилося? «Ми з Горацієм відведемо козу, — сказав я. — Ви не доручите нам такого завдання? Мені не надто віриться, що коза завдасть Квериґ хоч дещицю клопотів, навіть якщо та проковтне її цілу, — хоча це може принаймні трохи відволікти драконку і дати мені перевагу. Тож доручіть тварину мені, а самі спускайтеся з гори, бо ж ви геть валитеся з ніг».

Вони відійшли за дерева, покинувши мене, і звідти долинали їхні приглушені голоси, та слів розібрати було годі. Й от пан Аксель підійшов до мене і каже: «Моя дружина ще хвилинку перепочине, і ми підемо далі, сер, до каїрну велетня». Я побачив, що сперечатися марно, та й мені теж кортить уже продовжити путь, бо ж хто відає, наскільки відстали від нас пан Вістан із тим хлопчаком?

Розділ п’ятнадцятий

Комусь із вас зведуть чудовий пам’ятник, який допоможе живим пам’ятати про заподіяне вам зло. Комусь дістанеться лише неотесаний дерев’яний хрест чи пофарбований камінь, а комусь із вас судилося навік заховатись у тіні історії. Так чи інак, а всі люди — це учасники споконвічної процесії, тому можна припустити, що каїрн велетня спорудили в давні часи, щоб ушанувати місце трагедії, коли під час війни загинули невинні діти. Крім цієї, складно припустити іншу причину його постання. Бажання наших предків увічнити чергову перемогу чи чергового короля в низинах не викликає особливого подиву. Та навіщо навалювати купу важкого каміння понад людський зріст у місці такому високому та віддаленому, як оце?

Я певен, що, коли Аксель утомлено піднімався схилом гори, він спантеличено обдумував те саме запитання. Коли дівчина вперше згадала про каїрн велетня, він уявив щось таке, що височіє на вершині великого Кургана. Та цей каїрн просто виріс перед ними на гірському схилі, й ніщо навколо не пояснювало його присутності. Попри це, виникло враження, що коза відразу збагнула його важливість, адже варто було каїрну темним пальцем вистромитися на тлі неба, як вона почала ошаліло вириватися. «Чує свою долю», — прокоментував сер Ґавейн, ведучи вгору коня з Беатрис у сідлі.

Та ось коза забула про свій нещодавній страх і задоволено жувала гірську траву.

— Чи може таке бути, що імла Квериґ однаково діє і на кіз, і на людей?

Це запитала Беатрис, обома руками втримуючи мотузку, до якої було прив’язано тварину. Аксель передав козу дружині ненадовго — поки сам забивав каменем у землю дерев’яний кілок із уже намотаним на нього другим кінцем мотузки.

— Хтозна, принцесо. Та, якщо Богові кози хоч трохи не байдужі, він якнайшвидше приведе сюди драконку — інакше то буде геть самотнє очікування для бідолашної тварини.

— Акселю, а якщо коза помре ще до приходу Квериґ, думаєш, драконка все одно потрапезує її м’ясом, хоча воно й не буде живе та свіже?

— Хтозна, яке м’ясо любить драконка. Втім, тут є трава, принцесо, — хай і геть кепська, та на якийсь час козі її вистачить.

— Дивись-но, Акселю. Я думала, що лицар нам допоможе, коли побачить, як ми обоє втомилися. Та він геть забув про свої звичні манери.

І справді, варто було їм дістатися до каїрну, як сер Ґавейн став навдивовижу небагатослівним. «Ось те місце, яке ви шукаєте», — сказав він майже ображеним голосом і відійшов. Тепер він стояв, повернувшись до них спиною і втупивши погляд у хмари.

— Сер Ґавейн, — покликав його Аксель, відірвавшись від роботи. — Допоможіть, будь ласка, потримати козу. Мою бідолашну дружину це надто виснажує.