— Що ви таке просите? Пане, це вже занадто! Коли ми з вами зустрілись у Мерліновому лісі, хіба я не просив вас не підніматися вгору? Та ви самі наполягли на тому, щоби прийти сюди.
— Можливо, сер, ми зробили дурницю, та в нас була мета, і, якщо нам доведеться повернутися назад без вас, ви мусите пообіцяти, що не відпустите кози, бо ж нам коштувало таких зусиль привести її сюди.
— Відпустити козу? Та яке мені діло до вашої кози, пане? Скоро тут буде воїн-сакс, а що він за чолов’яга! Ідіть і подивіться самі, якщо не вірите! Яке мені діло до вашої кози? Добродію Акселю, я дивлюся на вас і пригадую ту ніч. Вітер тоді був такий самий безжальний. І ви сипали прокльони просто Артурові в обличчя, поки ми всі стояли, схиливши голови! Бо ж ніхто не хотів отримати наказу вбити вас на місці. Ми уникали зустрітися з Артуром очима через страх, що він самим поглядом накаже розрубати вас мечем, хоча ви й були беззбройні. Та розумієте, пане, Артур був великий король — і ось вам іще один доказ! Ви обсипали його прокльонами у присутності його найкращих лицарів, а він усе одно відповів вам лагідно. Пригадуєте, пане?
— Я нічого такого не пригадую, сер Гавейн. Через дихання вашої драконки я все забув.
— Я опустив очі, як і всі решта, і чекав, що голова ваша прокотиться біля моїх ніг, поки я, власне, отак стояв, утупившись у них поглядом! Але Артур говорив із вами лагідно! Ви взагалі нічого не пригадуєте? Тієї ночі вирував вітер, майже такий самий сильний, як і зараз, і наш намет поривався злетіти в темне небо. Втім, Артур відповів на прокляття добрим словом. Він подякував вам за службу. І за дружбу. І наказав нам усім ставитися до вас із честю. Коли ви, пане, понесли свою лють назустріч бурі, я сам пошепки з вами попрощався. Ви мене не почули, бо я сказав те собі під ніс, але прощання моє було щире, і я в цьому не був самотній. Пане, ми всі почасти поділяли вашу лють, хоча ви й неправильно чинили, проклинаючи Артура, а водночас і день великої перемоги! Ви кажете, що подих Квериґ не дає вам цього пригадати, — а може, то лише роки чи просто сьогоднішній вітер? Бо навіть і його самого досить, аби перетворити мудрого ченця на дурня.
— Сер Гавейн, мені байдуже до всіх цих спогадів. Сьогодні мені потрібна пам’ять про іншу буремну ніч — ту, про яку розповіла мені дружина.
— Я щиро з вами попрощався, пане, й зізнаюся, що, коли ви проклинали Артура, вашими вустами частково говорив і я. Ви ж бо уклали великий договір, якого дотримувалися роками. Хіба всі чоловіки: і християни, і язичники — не спали завдяки ньому спокійно, навіть напередодні бою? Хіба ми не билися, знаючи, що жінкам, дітям, старим, котрі залишились у наших селах, нічого не загрожує? Та все одно, пане, війни не скінчилися. Там, де ми колись билися за землю та за віру, ми почали битися, щоби помститися за загиблих товаришів, котрих також жорстоко вбили з помсти. Як можна було покласти цьому край? Немовлята ставали чоловіками, бачачи лише війну. І ваш великий закон уже порушили...
— До того дня закону непорушно дотримувались обидві сторони, сер Гавейн, — сказав Аксель. — Порушити його було святотатством.
— Ага, то ви згадали!
— Я згадав, як зрадили самого Господа Бога, сер. І я не шкодуватиму, якщо імла й надалі приховуватиме від мене ці спогади.
— Іноді, добродію Акселю, я бажав од імли того самого. Та невдовзі я осягнув задум істинно великого короля. Адже війни нарешті зупинилися, хіба не так, пане? Хіба від того самого дня на наших землях не запанував мир?
— Сер Ґавейн, не нагадуйте мені про це. Я вам не подякую. Ліпше допоможіть мені побачити життя, яке я розділяв зі своєю дорогою дружиною, котра зараз тремтить поруч зі мною. То ви не позичите нам свого коня, сер? Принаймні щоби доїхати до того лісу, де ми зустрілися? Ми залишимо його в надійному місці, де він вас дочекається.
— Ох, Акселю, я не повернуся до того лісу! Чому ти так наполягаєш, аби ми пішли звідси і спустилися вниз до того лісу? Невже, муже, ти все ще боїшся, що імла розсіється, незважаючи на мою обіцянку?
— Мого коня, пане? Ви хочете сказати, що Горацій мені вже не знадобиться? Ви перегнули палицю, пане! Я його не боюся, хоча молодість і на його боці!
— Сер Ґавейн, я не хотів сказати нічого такого — просто прошу допомоги у вигляді вашого чудового коня, щоби звезти дружину донизу, де ми знайдемо пристановище...
— Мого коня, пане? Як ви забажаєте: прикрити йому очі чи нехай дивиться, як його господар падає мертвим? Та ж це бойовий кінь, пане! Не якийсь там поні, що весело скаче на квітучому полі! Це бойовий кінь, пане, і йому цілком до снаги побачити мене переможцем або переможеним — якою вже буде Божа воля!
— Пане лицарю, якщо я не маю іншого виходу, крім як нести дружину на спині, то нехай буде так. І все-таки я подумав, що ви могли би позичити свого коня, щоби нам доїхати принаймні до лісу...
— Я залишуся тут, Акселю. Забудь ти про цей жорстокий вітер, а якщо пан Вістан уже близько, то ми дочекаємося його і побачимо, для кого сьогоднішній день стане останнім: для нього чи для драконки. Чи, може, ти, муже мій, таки хотів би, щоб імла взагалі не розсіялася?
— Пане, я таке вже бачив багато разів! Як завзятий юнак падає від руки мудрого старця. Багато разів!
— Сер, дозвольте мені ще раз попросити вас пригадати ваші лицарські манери. Цей вітер висмоктує з моєї дружини останні сили.
— Муже мій, хіба не досить тієї обіцянки, яку я дала тобі сьогодні вранці: що не забуду своїх почуттів до тебе, хай би що нам відкрилося, коли розсіється імла?
— Пане, хіба ви не розумієте діянь великого короля? Нам залишається тільки дивитись і дивуватися. Великий король, подібний до самого Бога, мусить робити вчинки, від яких здригаються навіть смертні! Думаєте, жодна жінка мені не приглянулася? Що мені не зустрілася ніжна квітка чи навіть дві, що їх я хотів би притиснути до грудей? Невже ця залізна одежина так і залишиться єдиною, з ким я розділятиму своє ложе? Хто називає мене боягузом, пане? Чи вбивцею дітей? Де ви були того дня? Ви були з нами? Мій шолом! Я забув його в лісі! Проте навіщо він мені тепер? Я б і лати зняв, але, боюся, ви почнете сміятися, побачивши, який обідраний лис ховається під ними!
Якийсь час усі троє перекрикували одне одного, а завивання вітру було четвертим голосом, який звучав разом із їхніми, — та раптом Аксель помітив, що і Ґавейн, і Беатрис замовкли й дивляться на щось за його спиною. Обернувшись, він побачив, що на краю урвища стоїть воїн із хлопчиком-саксом — майже на тому самому місці, звідки нещодавно сер Ґавейн задумано розглядав довколишні пейзажі. Небо ще більше нахмурилося, й Акселеві здалося, що Вістан із Едвіном піднялися сюди на хмарах. На відстані вони скидалися на туманні силуети, причому обоє дивно завмерли: воїн тримав обома руками вузду, наче керував колісницею, а хлопчик нахилився вперед, витягнувши обидві руки, ніби для того, щоби втримати рівновагу. У вітрі линув новий звук, і Аксель почув слова сера Ґавейна: «А! Хлопчина знову співає! Пане, можете змусити його замовкнути?»
Вістан засміявся. Два силуети порушили свою заціпенілість і рушили їм назустріч. Хлопець, натягнувши мотузку, тримався попереду.
— Прошу пробачити, — сказав воїн. — Але це єдине, що я можу зробити, щоби не дати йому перестрибувати зі скелі на скелю, аж поки він щось собі зламає.
— Акселю, що це з хлопчиком? — запитала Беатрис, нахилившись до чоловікового вуха, й він із удячністю помітив, що до її голосу повернулася лагідна сердечність. — Перед тим, як з’явився той пес, він поводився точнісінько так само.
— Йому обов’язково так фальшивити? — знову звернувся сер Ґавейн до Вістана. — Я набив би його по вухах, але, боюся, він нічого не відчує!
Воїн, і далі наближаючись до них, знову засміявся, а тоді весело глянув на Акселя та Беатрис.
— Друзі мої, оце несподіванка! А я думав, ви вже давно в синовому селі. Що привело вас натомість у це пустельне місце?
— Те саме, що й вас, добродію Вістане. Ми хочемо порішити драконку, яка краде у нас найсокровенніші спогади. Бачите, пане, для цього ми привели зі собою отруєну козу.
Вістан подивився на тварину і захитав головою.
— Друзі, ми маємо справу з могутньою та підступною істотою. Боюся, найбільша шкода, якої може завдати їй коза, обмежиться легкою відрижкою.