— Добродію Вістане, привести її сюди коштувало нам неабияких зусиль, — сказала Беатрис, — хоча нам і допоміг наш люб’язний лицар, котрого ми знову зустріли дорогою нагору. Тепер, коли з’явилися ви, мені вже веселіше, бо коза перестала бути нашою єдиною надією.
А тим часом Едвін співав уже так голосно, що вони ледве могли почути одне одного.
Притому хлопчик щосили шарпав за мотузку, а сам неначе прикипів поглядом до чогось, що було на гребені сусіднього схилу. Вістан різко смикнув мотузку і сказав:
— Очевидно, панові Едвіну кортить дістатися до тих скель. Сер Гавейн, що там, за ними? Я бачу камені, навалені одні на одних, ніби для того, щоби заховати яму чи лігво.
— Чому ви мене питаєте, пане? Запитайте свого юного супутника, і, може, він навіть перестане співати!
— Пане, хоча я і веду його прив’язаним, але керувати ним можу не більше, ніж ошалілим гобліном.
— Добродію Вістане, — сказав Аксель, — охороняти цього хлопця — наш спільний обов’язок. На цій висоті потрібно уважно за ним пильнувати.
— Правду кажете, пане. Якщо дозволите, я припну його до того самого кілка, до якого ви прив’язали козу.
Воїн повів Едвіна до того місця, де Аксель забив кілок, і, присівши навшпиньки, взявся прив’язувати хлопчикову мотузку. Акселеві здалося, що Вістан робив свою справу нетипово старанно, по кілька разів перевіряючи і кожен свій вузол, і навіть надійність Акселевої конструкції. Тим часом сам хлопець не звертав на те, що відбувалося, жодної уваги. Він трохи заспокоївся, та його погляд було і далі прикуто до верхівки сусідньої гори, й Едвін продовжував наполегливо сіпати мотузку. У його співі, хоч уже й не такому пронизливому, як нещодавно, зараз бриніла впертість, і це нагадало Акселеві про те, як виснажені солдати без угаву співають, аби тільки продовжувати крокувати. Коза відійшла настільки далеко, наскільки їй дозволила мотузка, і захопленими очима витріщалася на все, що відбувалося навколо неї.
Що ж до сера Ґавейна, то він дуже уважно стежив за кожним Вістановим рухом, і — як здалось Акселеві — у лицаревому погляді з’явилися проблиски хитрощів і підступності. Поки воїн-сакс клопотався своєю справою, Гавейн непомітно наблизився до нього, витягнув меча з піхов і, ввіткнувши його в землю, сперся на нього цілим тілом, поклавши руки на широке руків’я. У такій позі Ґавейн і спостерігав за Вістаном, і Аксель раптом подумав, що лицар, імовірно, запам’ятовує всі деталі воїнового тіла: зріст, довжину рук, силу ніг, перев’язану ліву руку...
Задоволений своєю роботою, Вістан підвівся і повернувся до сера Ґавейна. На якусь мить у поглядах, якими вони обмінялися, промайнуло дивне напруження, а тоді Вістан привітно усміхнувся.
— Ось один зі звичаїв, які відрізняють брита від сакса, — сказав він, показуючи рукою. — Бачите, сер. Ви видобули меча з піхов і використовуєте його як опору, так наче він родич кріслу чи підставці для ніг. Будь-якому саксові це видасться дивним, навіть якщо його навчали брити, як і мене свого часу.
— Доживіть до моїх ветхих літ, пане, і тоді поміркуєте, чи це дійсно так дивно, чи ні! Гадаю, що у дні миру, як зараз, добрий меч лише радий будь-якій роботі, навіть якщо вона полягає в тому, щоби дати перепочити кісткам господаря. Що ж у цьому такого дивного, пане?
— Але ж, сер Ґавейн, зверніть увагу, як він утискається в землю. Для нас, саксів, вістря меча — це предмет постійних хвилювань. Ми боїмося зайвий раз витягати лезо навіть на повітря, щоби воно ні на йоту не втратило своєї гостроти.
— Справді? Гострота леза важлива, добродію Вістане, я не заперечуватиму. Та хіба не надто її переоцінюють? Уміння рухатися, розумна стратегія, холоднокровна відвага... І дещиця дикості, щоби зробити воїна непередбачуваним! Ось, пане, що визначає результат двобою. А ще впевненість у тому, що твоя перемога догодить Господові. Тож дайте старечим плечам відпочити. Крім того, хіба не буває так, що меча, який залишається в піхвах, вихоплюють надто пізно? Я стояв так не на одному полі бою, переводячи подих, і мене заспокоювало те, що меча я вже видобув і що він готовий до битви, а не буде ще протирати очі й питати мене, чи день зараз, чи ранок, поки я силкуватимуся ним гідно скористатись.
— Отже, це ми, сакси, ставимося до мечів безсердечніше, ніж ви. Адже ми вимагаємо, щоби вони не спали ніколи, навіть у темряві піхов. От, наприклад, мій меч. Йому добре знайомі мої звички. І він знає, що після ковтка повітря він неминуче скуштує смаку плоті й крові.
— Просто відмінність у звичаях, пане. Це нагадало мені про одного сакса, котрого я колись знав, — чудового чоловіка, — і як одного разу холодної ночі ми з ним збирали хмиз для багаття. Я обрубував гілки зі сухих дерев мечем, а він, пліч-о-пліч зі мною, обламував їх голіруч, іноді допомагаючи собі тупим каменем. «Друже, ти що, забув, що маєш гостре лезо меча? — запитав я його. — Навіщо уподібнюватися пазуристому ведмедеві?» Та він не хотів мене і слухати. Тоді я думав, що він із глузду зсунувся, та зараз ви відкрили мені очі. Навіть у мої роки завжди є чого повчитися!
Вони обоє коротко засміялись, а потому Вістан сказав:
— Можливо, сер Ґавейн, для мене це більше, ніж просто звичай. Мене завжди вчили, що, навіть поки мій меч пронизує одного супротивника, я вже маю подумки готуватися пронизати наступного. Тож якщо вістря притупилося, сер, і лезо хоча би на мить сповільнилося, зачепившись за кістку чи застрягнувши у ворожих нутрощах, я точно запізнюся завдати наступного удару, а від цього може залежати: закінчиться поєдинок для мене перемогою чи поразкою.
— Маєте рацію, пане. Гадаю, що то мій старечий вік і довгі роки миру зробили мене таким байдужим до цього. Відтепер я наслідуватиму ваш приклад, але наразі мої коліна підгинаються після важкого сходження і я прошу вас дати мені цю маленьку поблажку.
— Звичайно, сер, робіть так, як вам зручно. Я лише поділився з вами думкою, яка прийшла мені до голови, коли побачив, як ви сперлися на меч.
Раптом Едвін перестав співати, а почав кричати. Він раз за разом вигукував одні й ті самі слова, тож Аксель, повернувшись до Беатрис, яка стояла поруч із ним, тихо запитав:
— Принцесо, що він хоче?
— Він кричить, що там, на горі, лігво якогось розбійника. Благає нас піти за ним туди.
Вістан і Ґавейн обоє втупили в Едвіна погляд, у якому проглядався сором. Хлопчик іще якийсь час покричав і пошарпав мотузку, а тоді раптом замовкнув, гупнув на землю і виглядав так, наче от-от заплаче. Запала дуже довга, як усім здалося, мовчанка, і чути було тільки завивання вітру.
— Сер Ґавейн, — урешті сказав Аксель. — Ми сподівалися на вас. Скиньмо маски. Ви захисник драконки, чи не так?
— Так, пане, — Ґавейн обвів очима кожного по черзі, включно з Едвіном, і в погляді його наростала непокірність. — Її захисник, а віднедавна — ще і єдиний друг. Ченці роками її підгодовували, прив’язуючи тварин там само, де ви прив’язали козу. Але тепер вони всі пересварилися між собою, і Квериґ передчуває зраду. Проте в моїй вірності вона впевнена.
— Тоді, сер Ґавейн, — сказав Вістан, — якщо ваша ласка, скажіть, чи ми зараз стоїмо близько до лігва драконки?
— Вона близько звідси, пане. Ви таки знайшли дорогу сюди, хай вам і пощастило натрапити на цього хлопчину, котрий і привів вас.
Едвін, скочивши на ноги, знову почав співати, лише цього разу тихо та монотонно.
— Можливо, на пана Едвіна ще чекає велике майбутнє, — сказав воїн. — Підказує мені чуття, що як учень він швидко перевершить свого вбогого наставника й одного дня здійснить для свого народу великі подвиги. Можливо, не менш великі, ніж ті, які здійснив Артур в ім’я свого народу.
— Та де там, пане! Ви про цього хлопчину, котрий ото виспівує і рветься з прив’язі, наче йому клепки бракує?
— Сер Ґавейн, — перервала їхній діалог Беатрис, — скажіть виснаженій старій жінці, якщо ваша ласка. Як вийшло так, що такий доблесний лицар, як ви, та ще й небіж великого Артура, став захисником драконки?
— Пані, можливо, добродієві Вістану самому кортить усе пояснити...
— Навпаки, я прагну почути вашу розповідь не менше, ніж пані Беатрис. Але на все свій час. Спершу потрібно з’ясувати от що. Мені відв’язати пана Едвіна і подивитися, куди він побіжить? Чи ви, сер Ґавейн, самі покажете нам дорогу до лігва Квериґ?