— Це правда, що армії наші нечисленні, навіть у болотному краї. Та подивіться навкруги. У кожній долині, вздовж кожної ріки тепер є саксонські поселення, а в кожному з них — сильні чоловіки та юнаки. Завдяки їм і примножаться наші лави, коли ми рушимо на захід.
— Добродію Вістане, перемога вам, певно, затуманила голову, — сказала Беатрис. — Як таке може бути? Ви ж бачите, як у цих краях ваш народ і наш змішалися від села до села. Хто з них виступить проти сусідів, котрих вони люблять із дитинства?
— Бачите обличчя свого чоловіка, пані? Він починає розуміти, чому я сиджу тут, відводячи погляд, нібито світло надто ріже мені очі...
— Це правда, принцесо, від воїнових слів мене кидає у дрож. Ми з тобою понад усе бажали смерті Квериґ, думаючи лише про власні дорогі спогади. Та хто знає, яка застаріла ненависть воскресне тепер у цілому краї? Нам потрібно плекати надію, що Господь таки відшукає спосіб зберегти тісні зв’язки між нашими народами, хоча нас завжди розділяли звичаї та підозри. Хто знає, що станеться, коли гострі язики заримують давні образи зі свіжим прагненням землі й завоювань?
— Цього варто боятися, пане, — сказав Вістан. — Велетень, колись глибоко похований, тепер заворушився. Коли ж він повстане — а це неодмінно станеться, — дружні зв’язки між нами здадуться нам вузликами, які дівчата в’яжуть зі стебел маленьких квіточок. Ночами чоловіки спалюватимуть сусідські будинки. На світанку — вішатимуть на деревах дітей. Від річок клубочитиметься сморід трупів, роздутих від довгого плавання. І, просуваючись уперед, наші армії ставатимуть дедалі більшими, підживлюючись гнівом і жаданням помсти. Для вас, бритів, це буде те саме, якби вам назустріч котилася вогняна куля. Залишиться тільки рятуватися втечею або вмирати. Ця земля, край за краєм, стане новою країною — країною саксів, — де від вашого народу не залишиться і сліду, хіба що одна-дві здичавілі отари овець, які блукатимуть схилами.
— Акселю, невже все справді так? Він, напевно, марить.
— Він може помилятися, принцесо, та це — не марення. Драконки вже немає, слідом за нею потьмяніє й Артурова тінь.
Аксель звернувся до Вістана:
— Принаймні, пане, мене заспокоює бодай те, що ви бачите мало радості в тих жахіттях, які змальовуєте.
— Я би побачив радість, якби міг, добродію Акселю, бо це буде справедлива та заслужена помста. Проте роки, проведені серед вас, мене надламали, і, хоч би як я силкувався, щось у мені не дає розгорітися вогню ненависті до вас. Мені соромно за цю слабкість, але вже незабаром я приведу на своє місце воїна, котрого навчу всього сам і чия воля значно чистіша, ніж моя.
— Ви про хлопця Едвіна, пане?
— Так, і наважуся припустити, що тепер, коли драконка мертва й уже не має влади притягувати його до себе, він швидко оговтається і заспокоїться. У тому хлопчику живе дух істинного воїна, і дуже небагатьом судилося мати це в собі. Він швидко опанує все інше, і я загартую його душу, щоб у неї не просочилися жодні м’якосерді сентименти, які загарбали моє серце. У тій справі, яка на нас чекає, він буде безжальний.
— Добродію Вістане, — сказала Беатрис, — я досі не знаю, чи говорите ви щиро, чи в нападі гарячки. Та ми з чоловіком дедалі слабшаємо і мусимо йти вниз, аби знайти хоч якесь пристановище. Ви не забудете про свою обіцянку поховати доброго лицаря як належить?
— Обіцяю, пані, хоча, боюся, птахи вже встигли до нього дістатися. Дорогі друзі, ви попереджені, а отже, маєте час, аби врятуватися. Беріть лицаревого коня і якнайшвидше скачіть геть із цих земель. Відшукайте синове село, якщо це потрібно, та не затримуйтеся там довше, ніж на день чи два, бо хто знає, як швидко наші армії запалять смолоскипи й підуть у наступ? Якщо син не прислухається до ваших застережень, залиште його й утікайте якомога далі на захід. Можливо, ви зможете уникнути різанини. Ідіть і знайдіть лицаревого коня. І, якщо побачите, що пан Едвін уже заспокоївся, а його дивна лихоманка минула, розріжте мотузку, а його відішліть сюди нагору до мене. На нього чекає жорстоке майбутнє, і я хочу, щоби він побачив це все: загиблого лицаря, розрубану драконку — перш ніж він зробить свої подальші кроки. Крім того, він так хвацько риє могили, маючи лишень один чи два камені! А зараз, любі друзі, покваптесь і прощавайте.
Розділ шістнадцятий
Коза вже досить давно топтала траву біля самої Едвінової голови. Навіщо тварині було потрібно підходити так близько? Хоча їх із хлопцем і було прив’язано до одного стовпа, проте навколо не бракувало місця для обох.
Едвін міг би піднятись і відігнати козу, та він надто втомився. Трохи раніше виснаження охопило його з такою силою, що він повалився на землю, притиснувшись щокою до гірської трави. Він уже був готовий провалитись у сон, але раптом здригнувся, прокинувшись від несподіваного усвідомлення, що матері вже немає. Хлопець не ворухнувся і не розплющив очей, а лише вголос пробурмотів у землю: «Мамо. Ми йдемо. Залишилося ще зовсім трішки».
Відповіді не надійшло, й Едвін відчув, як у нього всередині розверзається бездонна пустка. Відтоді він кликав її ще кілька разів, то засинаючи, то прокидаючись, але відповіддю була тільки тиша. А тепер іще й коза жувала траву під самим його вухом.
— Мамо, пробач мені, — лагідно сказав він у землю. — Вони мене зв’язали. Я не міг вивільнитися.
Над ним зазвучали голоси. Лише тоді він зрозумів, що кроки, які він чув поблизу, не належали козі. Хтось розв’язував йому руки і витягував із-під нього мотузку. Чиясь ніжна рука підняла Едвінові голову, і, розплющивши очі, він побачив перед собою ту літню жінку — пані Беатрис, — яка дивилася на нього зверху. Він усвідомив, що вже не зв’язаний, і встав на ноги.
Одне коліно дуже боліло, та, похитнувшись від вітру, Едвін усе-таки встояв на ногах. Він озирнувся: сіре небо, земля, що здіймалась угору, скелі на гребені сусідньої гори. Зовсім нещодавно ці скелі були для нього дуже важливі, та зараз матері там уже не було — у цьому він не сумнівався. І йому згадалися воїнові слова, що коли вже запізно для порятунку — ще не запізно для помсти. Якщо все так і є, то ті, хто забрав його матір, дуже дорого за це заплатять.
Вістана ніде не було видно. Поруч узагалі не було нікого, крім літньої пари, та навіть її присутність заспокоювала Едвіна. Старенькі стояли перед ним і стривожено на нього дивилися. Від вигляду доброї пані Беатрис йому зненацька захотілося розплакатись. Але раптом хлопець зрозумів, що вона щось каже — щось про Вістана, — і спробував прислухатися.
Вона говорила по-саксонськи, і її було складно розуміти, та ще й вітер ніби відносив слова геть. Урешті-решт Едвін перервав її, щоби запитати: «Пан Вістан загинув?»
Вона замовкла, нічого не відповівши. Лише коли Едвін повторив запитання, підвищивши голос, аби перекричати вітер, пані Беатрис категорично захитала головою.
— Пане Едвіне, хіба ви мене не чуєте? Кажу вам: пан Вістан — живий-здоровий і чекає на вас угорі, вкінці отієї стежки.
Ця новина принесла йому полегшення, й він уже кинувся бігти, проте йому відразу ж запаморочилось у голові, й Едвін був змушений зупинитися ще до того, як дістався до стежки. Він випростався й озирнувся. І побачив, що літнє подружжя вже зробило кілька кроків йому назустріч. Лише тепер він помітив, якими крихкими здаються старі. Ось вони перед ним: стоять разом на вітрі, прихилившись одне до одного, і виглядають значно старішими, ніж тоді, коли він уперше з ними зустрівся. Чи вистачить їм сили спуститися з гір? Але зараз обоє дивилися на нього з дивним виразом обличчя, а коза позаду нарешті перестала безперервно жувати і також глипала на нього. Едвінові промайнула дивна думка, що він у ту мить раптом виявився з ніг до голови вимащений кров’ю, і саме тому його так пильно розглядають. Але, опустивши очі, він не побачив на своєму одязі нічого незвичайного, крім бруду і трави.
Раптом старий чоловік щось вигукнув. Він крикнув мовою бритів, і тому Едвін нічого не зрозумів. Це попередження? Прохання? Потому крізь вітер долинув голос пані Беатрис.