— Мої очі вже мене підводять, — сказав він. — Але так, зараз мені здається, що я його бачу. Що це там? Верхівки дерев? Чи зубчасті скелі?
— То дерева, друже, бо там — благодатне місце, — я кажу це все, ламаючи хмиз і розпалюючи багаття.
Вони обоє дивляться на острів, а я стаю на коліна, в які відразу впивається тверда галька, і роздмухую жарини. Ці чоловік і жінка — хіба вони прийшли сюди не з власної волі? «Нехай кожен сам вибирає собі дорогу», — кажу я до себе.
— Тобі тепліше, принцесо? — запитує він. — Невдовзі ти оклигаєш.
— Акселю, я бачу острів, — каже вона, й хіба я можу втручатись у таку інтимну розмову між ними? — Там на нас чекає син. Як дивно, що ми взагалі про це забули.
Він бурмоче щось у відповідь, і я бачу, що старий знову починає тривожитися.
— Звісно, принцесо, — каже він, — але ми ще остаточно не вирішили. Ми справді хочемо їхати в таке місце? Крім того, нам нічим заплатити за переправу, бо ми залишили олово та монети з конем.
Я що, мав мовчати?
— Друзі, не переймайтеся цим, — кажу я. — Опісля я просто візьму зі сідла те, що ви будете мені винні. Ваш кінь не відійде далеко.
Хтось може назвати такі мої слова хитрістю, проте я говорив зі щирого співчуття, чудово знаючи, що того коня я вже ніколи не побачу. Вони й далі тихо перемовлялись, а я повернувся до них спиною, роздмухуючи вогнище. Хіба мені личило втручатись у їхню розмову? Та раптом жінка починає говорити голосніше, зміцнілим голосом.
— Човняре, — каже вона. — Колись давно — можливо, ще в дитинстві — я чула одну легенду. Легенду про острів, де багато тихих лісів і річок, але на тому острові траплялися дивні речі. Багато хто на нього переправляється, та кожному мешканцеві здається, що він єдина жива душа, котра ходить островом, тому що сусідів не видно і не чути. Чи може таке бути, що ця легенда — саме про той острів, який зараз лежить перед нами, пане?
Я продовжую ламати хмиз і обережно кладу його до вогнища.
— Добродійко, я знаю про декілька островів, які можна було би так описати. Хто знає, чи цей острів — один із них?
Ухильна відповідь, і вона додала їй хоробрості.
— Човняре, я також чула, — каже вона, — що іноді ці дивні умови не діють. Що бувають мандрівники, котрі отримують особливий дозвіл. Чи я правильно все почула, пане?
— Добра пані, — кажу, — я лише скромний човняр. Не мені просторікувати на такі теми. Та що нікого іншого тут нема, то дозвольте дати вам таку відповідь. Я чув, що іноді: під час шторму на кшталт того, який щойно відшумів, чи літньої ночі під час повні — мешканці острова можуть відчути в подиху вітру, як поруч із ними йде ще хтось. Напевно, добра пані, ви чули про це...
— Ні, човняре, — каже вона, — я чула значно більше. Я чула, що чоловіка та жінку, котрі прожили разом ціле життя і котрих пов’язує надзвичайно сильна любов, можуть переправити на острів одночасно, а не по одному. І що вони можуть і надалі насолоджуватися товариством одне одного, як робили те протягом довгих років до того. Човняре, чи те, що я чула, правда?
— Повторю ще раз, добра пані. Я лише човняр, котрому доручено перевозити тих, хто хоче потрапити на той бік. Я можу говорити лише про те, що бачив на власні очі, виконуючи свою важку роботу.
— Але тут, окрім вас, човняре, нікого немає. Тому я запитую про це вас, пане. Якщо ви переправите нас із чоловіком, то чи можна зробити так, аби нас не розлучали й опісля ми могли вільно гуляти островом попід руку, як ми і звикли?
— Гаразд, добра пані. Скажу вам відверто. Таку пару, як ви з чоловіком, нам, човнярам, доводиться зустрічати рідко. Я помітив вашу незвичайну відданість одне одному, ще коли ви їхали верхи під дощем. Тому навіть не сумніваюся, що вам буде дозволено жити на острові разом. Можете бути в цьому впевнені.
— Човняре, ваші слова мене ощасливлюють, — каже вона й від полегшення неначе трохи згасає.
А тоді додає:
— Хтозна, можливо, під час шторму чи тихої місячної ночі ми з Акселем десь неподалік побачимо нашого сина. Може, навіть перекинемося з ним парою слів.
Багаття розгорілось, і я піднявся на ноги.
— Бачите, отам, — кажу я, вказуючи на море. — На мілині погойдується мій човен. Але весло я ховаю в печері неподалік, у заводі, де кружляють маленькі рибки. Друзі, зараз я піду по те весло, а ви, поки мене не буде і вам не заважатиме моя присутність, обговоріть усе між собою. Якщо ви справді захочете переправитися на острів, ваше рішення має бути остаточне. Зараз я вас ненадовго залишу.
Та вона так просто від мене не відчепиться.
— Перш ніж ви підете, човняре, хочу вас іще дещо запитати, — каже вона. — Зізнайтеся: коли ви повернетеся, то, перш ніж дасте згоду на переправу, ви поставите нам декілька запитань — кожному окремо? Бо я чула, що такий у вас, човнярів, спосіб виокремлювати ті рідкісні пари, які зможуть жити на острові не розлучаючись...
Вони обоє уважно дивляться на мене, а на їхні обличчя падає світло призахідного сонця. Старий щось підозрює — це в нього на лиці написано. Я зустрічаюся поглядом із його дружиною — не з ним:
— Добра пані, дякую вам за нагадування. Поспішаючи, я мало не знехтував те, що, згідно зі звичаєм, зобов’язаний зробити. Усе саме так, як ви кажете, проте у вашому випадку це — просто данина традиції. Адже, як уже було мовлено, я відразу помітив, що вас із чоловіком пов’язує надзвичайна відданість. А тепер даруйте, друзі: в мене обмаль часу. Вам потрібно прийняти рішення до мого повернення.
Тож я покинув їх і пішов вечірнім узбережжям, а тим часом шум хвиль у моїх вухах невпинно наростав і галька під ногами поступово змінилася мокрим піском. Щоразу, коли я озирався на них, то бачив одну й ту саму картину, просто з кожним разом дедалі меншали її розміри: сивий старий чоловік присів поруч із дружиною, і вони серйозно щось обговорюють. Жінки я майже не бачив, бо її заступала скеля, на яку вона сперлась, і мені було помітно хіба що руку, якою вона жестикулювала, коли говорила. Віддана пара... Та обов’язок є обов’язок, і я попрямував до печери по весло.
Коли повернувся, несучи весло на плечі, то прочитав рішення в їхніх очах іще перед тим, як він промовив:
— Човняре, просимо переправити нас на острів.
— Тоді поспішімо до човна, бо я вже й так дуже затримався, — кидаю я і відходжу вбік, так ніби кваплюся назустріч хвилям.
Але відразу ж повертаюсь і кажу:
— А, зачекайте. Спочатку потрібно виконати той безглуздий звичай. Тому, друзі, дозвольте вам дещо запропонувати. Ви, добрий пане; якщо ваша ласка, встаньте і трішки від нас відійдіть. Щойно ви перестанете нас чути, як я швиденько перекинуся словом із вашою люб’язною дружиною. Їй підводитися не буде потрібно. Потому я підійду туди, де стоятимете на пляжі ви. Ми швиденько з цим покінчимо і повернемося, щоби перенести добру пані в човен.
Він пильно дивиться на мене, і я бачу, що у глибині душі він хоче мені вірити. Нарешті він каже:
— Добре, човняре, я пройдуся берегом.
А потому звертається до дружини:
— Принцесо, ми розлучимося тільки на мить.
— Не хвилюйся, Акселю, — каже вона. — Мені вже значно поліпшало, й під захистом цього доброго чоловіка зі мною нічого не трапиться.
І старий іде, повільно крокуючи до східного краю бухти у величезній тіні скелі. Від його наближення птахи розлітаються навсібіч, але швидко повертаються і знову подзьобують водорості й каміння. Він накульгує, і спина його зігнута, як у людини, котра вже готова прийняти поразку, — та я бачу, що всередині в ньому все ще горить маленький вогник.
Жінка сидить переді мною і мило усміхається. Що ж мені в неї запитати?
— Добра пані, не бійтеся моїх запитань, — кажу я.
Як би я хотів, аби поруч була довга стіна, на яку я міг би дивитися, говорячи з нею! Та стіни нема, а є лише вечірній бриз і призахідне світло, яке падає мені на обличчя. Піднявши робу до колін, я присідаю поруч із нею, як раніше робив її чоловік.
— Човняре, я не боюся ваших запитань, — тихо каже вона. — Бо знаю, які почуття до чоловіка живуть у моєму серці. Запитуйте, що завгодно. Відповіді мої будуть чесні, та засвідчать вони лиш одне.
Я ставлю декілька запитань — таких, як і завжди, бо ж хіба не часто мені доводилося це робити? Час від часу, щоби її підбадьорити і показати, що я слухаю, питаю ще щось. Але в цьому майже немає потреби, тому що вона говорить вільно. Власне, вона говорить і говорить, іноді заплющуючи очі, проте незмінно розбірливо і твердо. І я уважно слухаю, як велить мені обов’язок, хоча мій погляд спрямовано в інший кінець бухти — на силует утомленого старого чоловіка, котрий тривожно крокує серед маленьких скель.