Потому я пригадую, що на мене чекає робота в іншому місці, й перериваю потік її спогадів, кажучи:
— Дякую, добра пані. Дозвольте мені тепер поквапитися до вашого доброго чоловіка.
Старий явно починає мені довіряти, інакше чому він тоді відійшов так далеко від дружини? Він чує мої кроки і повертається, наче прокинувшись зі сну. На його обличчя падають промені призахідного сонця, і я бачу, що підозри його зникли, а натомість з’явився глибокий смуток і в очах стоять сльози.
— Як усе минуло, пане? — тихо запитує він.
— Слухати вашу добру дружину — саме задоволення, — відповідаю я, підлаштовуючись під його тихий голос, хоча навколо і завиває вітер. — А тепер, друже мій, коротко поговорімо, щоби якнайшвидше вирушити в дорогу.
— Запитуйте що завгодно, пане.
— Друже, я не випитуватиму нічого особливого. Ось ваша люба дружина щойно згадала день, коли ви обоє несли яйця з базару. Вона сказала, що несла їх у кошику, тримаючи його поперед себе, а ви йшли поруч і цілу дорогу заглядали всередину, боячись, аби вона не спіткнулась і не розбила яєць. Згадуючи про це, вона була щаслива.
— Мене ці спогади також ощасливлюють, — каже він і дивиться на мене з усмішкою. — Я хвилювався за яйця, бо перед тим вона таки спіткнулась і розбила кількоро. Коротка прогулянка, але того дня вона принесла нам обом багато радості.
— У неї про той день залишилися такі самі спогади, — кажу я. — Гаразд, не гаймо на це часу, бо така розмова — лише данина звичаю. Повернімося по нашу добру пані й перенесімо її до човна.
І я починаю вести його назад до захистку та до його дружини, але тепер він ледве переставляє ноги, змушуючи мене також сповільнити крок.
— Друже, не бійтеся хвиль, — кажу я, вважаючи, що саме через це він так переживає. — Естуарій[9] добре захищено, й у дорозі на острів нам нічого не загрожує.
— Я охоче повірю вашим словам, човняре.
— Друже, до речі, — кажу я, бо чому би нам не заповнити цієї неспішної прогулянки балачками? — Я маю одне запитання, яке я поставив би, якби ми мали хоч трохи більше часу. Та, оскільки ми вже йдемо разом, ви не проти, якщо я скажу, що це за запитання?.
— Анітрохи.
— Я просто збирався запитати, чи є у вас якийсь спогад про ваше спільне життя, який досі завдає вам болю? От і все.
— Пане, це запитання — теж частина допиту?
— О ні, друже. Допит закінчено. Я запитав те саме вашу любу дружину, тому тепер хочу просто задовольнити свою цікавість. Не хочете — не відповідайте, друже, я не ображуся. Подивіться туди. — Я вказую на скелю, повз яку ми проходимо. — Це не прості мушлі. Якби ми мали більше часу, я показав би, як відламати їх від стіни і приготувати з них вечерю. Я часто підсмажую їх на багатті.
— Човняре, — сумно каже він, іще більше сповільнюючи крок. — Якщо хочете, я дам відповідь на ваше запитання. Не знаю, як відповіла на нього дружина, бо навіть таке подружжя, як ми, має багато недомовленого. Крім того, до сього дня драконка отруювала повітря своїм диханням, забираючи у нас спогади: і щасливі, й сумні. Та ось драконку вбито, й у моїй голові вже багато чого прояснилося. Ви запитали, який спогад завдає мені особливого болю. Тут усе очевидно — спогад про нашого сина, котрий був уже майже дорослий, коли ми з дружиною бачили його востаннє. Він покинув нас раніше, ніж йому виросла борода. Це сталося після сварки, та й пішов він усього-на-всього до сусіднього села, — і я думав, що він обов’язково повернеться, що це лише питання кількох днів...
— Друже, ваша дружина згадала про те саме, — кажу йому я. — І звинувачує себе в тому, що він пішов.
— Якщо вона звинувачує себе у тому, що сталося спочатку, то те, що було потому, лежить важким тягарем на моїй совісті. Правда в тому, що був певний час — він тривав зовсім недовго, — коли вона не була мені вірною. Можливо, човняре, я зробив щось таке, що штовхнуло її в чужі обійми. Чи, навпаки, може, я чогось не сказав або не зробив... Зараз усе це так далеко, наче птаха, яка промайнула повз тебе і стала цяткою в небі. Та син став свідком того, як змінилися наші почуття, а він тоді був уже надто дорослий, аби його можна було задурити добрими словами, проте надто юний, аби усвідомити, якими незрозумілими та мінливими бувають людські серця. Він пішов, присягнувшись, що ніколи-ніколи не повернеться, тож, коли ми з дружиною щасливо возз’єдналися, він усе ще був далеко від дому.
— Ваша дружина про це розповідала. І про те, що незабаром прийшла звістка, що ваш дорогий син став жертвою чуми, яка поширилися тими краями. Та чума забрала і моїх батьків також, і я добре все пам’ятаю. Проте навіщо звинувачувати себе? Чуму насилає чи Бог, чи диявол, — а де ж тут ваша вина?
— Я заборонив дружині навідувати синову могилу. То було жорстоко. Вона хотіла, щоби ми разом пішли туди, де його поховано, та я навідріз відмовився. Минуло вже багато років, і лише декілька днів тому ми нарешті вирушили на пошуки того місця, проте імла драконки так затуманила нам пам’ять, що ми вже й самі не знали, що шукаємо.
— Ось у чому річ, — кажу я. — Цим ваша дружина зі мною не поділилась. Отже, це ви завадили їй відвідати синову могилу!
— Я вчинив жорстоко, пане. То була страшніша зрада, ніж дріб’язкова невірність моєї дружини, що тривала якийсь місяць чи два!
— Чого ж ви хотіли домогтися, пане, не дозволяючи ні дружині, ні самому собі оплакати сина над місцем його вічного спочинку?
— Домогтися? Та нічого вже було домагатися, човняре. То були тільки дурість і гординя. І що там іще ховається у глибинах чоловічого серця?.. Можливо, пане, я хотів покарати дружину. На словах і в поведінці я ніби пробачив, але всі ті роки в моєму серці залишався закуток, у якому я за сімома замками ховав бажання помсти. Мій учинок був нікчемний та лихий: і щодо дружини, і щодо сина.
— Дякую, що довірилися мені, — кажу я йому. — Можливо, це й на краще. Адже, хоча наша розмова й не має жодного стосунку до мого обов’язку і зараз ми просто два товариші, котрі збавляють день за балачками, зізнаюся: мене досі щось тривожило — якесь враження, що я ще не все почув. А тепер зі спокійною душею радо переправлю вас на той бік. Але скажіть, друже, що змусило вас змінити рішенець, якого ви непохитно дотримувалися протягом довгих років, і все-таки вирушити в дорогу? Чиїсь слова? Чи внутрішня переміна, така сама незбагненна, як приплив або як небо над головою?
— Човняре, я б і сам хотів це знати. Тепер мені здається, що ця переміна сталася не через щось одне, а що її поступово наближали роки, які ми прожили разом. От і вся причина. Рана, яка загоювалася повільно, проте врешті-решт, на щастя, таки загоїлася. Нещодавно був один ранок, коли світанок приніс перші прояви весни, і я дивився на дружину, котра ще спала, хоча кімнату вже й заливало сонце. І тієї миті я зрозумів, що рештки моєї внутрішньої темряви розсіялися. Тоді ми й вирушили в цю подорож, пане, а зараз дружина згадала, що син переправився на той острів перед нами, тож його поховано там у лісі чи десь на тихому березі. Човняре, я був із вами чесний і сподіваюся, що це не змусить вас засумніватись у вашому попередньому враженні про нас. Адже, гадаю, хтось інший, почувши мої слова, вирішив би, що наша любов — зіпсута й понівечена. Проте Господові відомо, як повільно в літньому подружжі визріває любов, і Господь розуміє, що без темних тіней не було б і цілісного почуття.
— Не хвилюйтеся, друже. Те, що ви мені розповіли, перегукується з тим, що я побачив, коли ви з дружиною приїхали сюди тієї грозової ночі на втомленому коні... Ну, та гаразд, пане, кінчаймо з балачками, бо хтозна, коли знову може початися гроза. Поспішімо до вашої дружини й віднесімо її до човна.
Вона сидить, прихилившись до скелі, з умиротвореним обличчям, а поруч димить багаття.
— Човняре, цього разу я сам її понесу, — каже він. — Сили до мене повернулися.