– Так, на це неодмінно звернули б увагу, – погодився Корніш. – Якби жінку знайшли у вагоні хворою або непритомною й відвезли до лікарні, це також не залишилося б непоміченим. Гадаю, ви можете бути певні, що почуєте про це через дуже короткий час.
Але минув день, а потім і другий. Надвечір того другого дня міс Марпл одержала цидулку від сержанта Корніша:
«Щодо справи, про яку ви консультувалися зі мною, було здійснене повне розслідування без будь-яких результатів. Ніякого жіночого тіла не було знайдено. Жодна лікарня не приймала на лікування жінку, – таку, яку ви описали, – і не було помічено жодного випадку, коли б жінка постраждала від нападу або захворіла й покинула станцію, підтримувана чоловіком. Ви можете повірити мені, що ми провели найповніше розслідування. Я припускаю, що ваша подруга справді була свідком сцени, яку вона описала, але її наслідки були набагато менш серйозними, аніж їй здалося».
Розділ третій
І
– Менш серйозними? Дурниці! – вигукнула місіс Макґілікаді. – То було вбивство!
Вона з викликом подивилася на міс Марпл, а міс Марпл подивилася на неї.
– Ну ж бо, Джейн, – заохотила її місіс Макґілікаді. – Скажи, що я помилилася! Скажи, що це плід моєї фантазії! Ось що тепер ти думаєш, хіба ні?
– Кожен може помилитися, – лагідно зауважила міс Марпл. – Кожен, Елспето, і навіть ти. Думаю, нам слід завжди пам’ятати про це. Але як на мене, то в тому випадку ти все ж таки не помилилася… Ти користуєшся окулярами для читання, проте маєш дуже добрий далекий зір – і те, що ти побачила, справило на тебе глибоке враження. Немає сумніву, ти переживала справжній шок, коли приїхала сюди.
– Я ніколи не забуду того, що бачила, – сказала місіс Макґілікаді, здригнувшись усім тілом. – Але що мені робити з цим далі?
– Не думаю, – замислено промовила міс Марпл, – що ти тут можеш щось зробити (якби місіс Макґілікаді уважніше дослухалася до інтонації, яка прозвучала в голосі подруги, вона могла б помітити легенький наголос на слові «ти»). – Ти повідомила про те, що бачила, залізничників і поліцію. Більше нічого зробити ти не можеш.
– Це дає мені певне відчуття полегкості, – сказала місіс Макґілікаді, – бо, як ти знаєш, я маю намір поїхати на Цейлон відразу після Різдва – побачитися з Родеріком, і я, звичайно, не хочу відкладати цей візит надалі, я так давно про нього мріяла. Проте, звичайно, я його відклала б, якби знала, що це мій обов’язок, – додала вона зі щирою переконаністю.
– Не сумніваюся, ти його відклала б, Елспето, але я вже тобі сказала: ти зробила все, що могла зробити.
– Тепер це справа поліції, – сказала місіс Макґілікаді. – І якби поліція не була такою дурною…
Міс Марпл категорично похитала головою.
– О, ні, – сказала вона, – поліція не дурна. І якщо вона нічого не змогла виявити, то це робить справу набагато цікавішою, чи не так?
Місіс Макґілікаді подивилася на неї з нерозумінням у погляді, і міс Марпл ще раз переконалася в тому, про що знала давно: її подруга – жінка на диво принципова й совісна, але позбавлена найменшої уяви.
– Хотілося б знати, – замислено промовила міс Марпл, – що ж там насправді сталося…
– Її задушили.
– Так, але хто її задушив, і чому задушив, і куди поділося тіло? Де воно тепер?
– З’ясувати це – справа поліції.
– Справді так, але їй нічого з’ясувати не вдалося. А це означає, – хіба ні? – що вбивця був розумний, дуже розумний. Ти знаєш, я не можу собі уявити, як йому вдалося позбутися трупа, – сказала міс Марпл, нахмуривши брови. – Припустімо, чоловік убиває жінку в нападі гніву – навряд чи він обміркував це вбивство заздалегідь, хто ж стане вбивати нехай там кого за таких обставин, коли залишається лише кілька хвилин до великої станції. Ні, між ними, звичайно ж, виникла суперечка, можливо, він її приревнував або щось таке. Він душить її, і ось він, як я сказала, з мертвим тілом на руках, а потяг наближається до станції. Що йому лишається, як я відразу сказала, крім як прихилити тіло спиною в куток, ніби вона задрімала, заховавши обличчя, а тоді якнайшвидше покинути поїзд. Я не бачу іншої можливості, а проте, схоже, він таки щось придумав…
Міс Марпл поринула у свої думки.
Місіс Макґілікаді двічі до неї озвалася, перш ніж міс Марпл їй відповіла.
– Ти стаєш глухою, Джейн?
– Можливо, мій слух трохи й погіршився. У мене враження, що люди тепер не вміють вимовляти слова так чітко й виразно, як вимовляли раніше. Але це не означає, що я тебе не чула. Я просто пустила твої слова повз вуха.